Немовля не вміє відпускати. Це стиль його поведінки – міцно інстинктивно вхопитися, хапати руками всі предмети і одразу ж класти їх до рота. З допомогою притягання речей до себе воно знайомиться зі своїм світом, який поки що такий обмежений для нього. Лише через декілька місяців дитина вчиться розширювати цей свій світ. Вона підводиться, падає, знову піднімається і зважується робити перші кроки хиткими ногами. Тепер жодна річ на її території не сховається від рвучкого хапання. Дитя наполегливо робитиме ці вправи, допоки втомиться. Кілька хвилин вона нічого не хапатиме руками, відпочиваючи на ніжних руках своєї матері чи на сильному плечі свого батька.
З роками дитина відкриває, яке це велике задоволення – привласнити собі щось таке, що надалі справді буде їй належати. Вона починає дбати про отримані подарунки та берегти їх від пошкоджень. В сімейному колі та в оточенні шкільних друзів вона починає помічати, що ділитися з кимось – це не тільки втрата свого майна, але й внутрішнє надбання та радість. Так вона вчиться дарувати іншим те, що належало тільки їй.
Молодь вже більше знає про те, що означає віддавати та відпускати. Під час навчання у вищому навчальному закладі, згодом на роботі, у подружжі, у власній сім’ї молоді люди дедалі частіше відчувають напругу між справедливим бажанням володіти та тверезим усвідомленням, що неможливо вічно тримати певну власність у своїх руках.
* *
Уміння відпускати – велика та важлива тема в подружньому житті. Коли двоє молодих людей щойно закохалися, ця тема виглядає зовсім не актуальною. Лише тоді, коли вони вирішують разом будувати сімейне життя та нести за нього відповідальність перед Богом, починають краще пізнають, коли слід міцно тримати, а коли краще відпустити. Молода пара швидко доходить до розуміння того, що лежить у горизонтальній площині відносин, а що відноситься до «горішнього», тобто до особистого діялогу з Богом. Це розуміння творить розумну дистанцію та простір свободи в стосунках.
Очікуючи першу дитину, подружжя продовжує навчатися цього мистецтва. Можливо, майбутній батько не очікував такого інтенсивного навчання. Він переживає те, що його вагітна дружина внутрішньо дуже сильно концентрується на дитині у своєму лоні. Легке почуття заздрости, що часто його опановує, дає зрозуміти, що тут доречно виявити своє вміння відпускати.
Молода матуся після народження немовлятка вся спрямована на близькість з ним, жертвує всім заради нього. Про відпускання не може бути й мови. Можливо, це питання стане актуальним для неї лише тоді, коли вона віддасть своє дитя до дитячого садочка. В цей час, здавалося б, молодий батько радше того не відчуває. Однак для нього цей навчальний процес ще не закінчився. Напевно, ця тема колись знову його торкнеться, тільки вже з іншого боку.
Коли я саме завершив доповідь з педагогічної теми, одна жінка звернулася до мене з проханням: «Благаю Вас, поговоріть з моїм сином якомога швидше!». Виявляється, що він працював учителем і раптом вирішив покинути свою професійну діяльність і податися на невизначений час у навколосвітню подорож. «Не можна приймати такі легковажні рішення, особливо в такий час гострого надміру вчителів на ринку праці. Після повернення додому він уже не поверне робочого місця. Будь ласка, поговоріть з ним, спробуйте відмовити його від цієї ідеї».
«Скільки років Вашому синові?» – запитую її.
«Нещодавно виповнилося 37».
Звісно, я з ним не розмовляв!
Однак ця коротка бесіда з його матір’ю не давала мені спокою. Я помітив, що серджуся на цю жінку. Як може таке бути, що минуло вже 37 років від народження дитини, а ця мати і досі не відрізала «пуповини»?
Через кілька років, коли мої діти вже виросли, я знову повернувся думками до цієї розмови. Лише нещодавно мені вдалося завершити запізнілий процес відлучення від власної матері. Тепер я усвідомлював, що мої діти матимуть змогу по-справжньому вільно та незалежно розвиватися лише тоді, коли я навчуся свідомо відмовлятися від претензій до них та притримувати свої страхи щодо них.