Історії, подібні до тих, що сталися з Джейсоном, Крістін та Тревором, відбуваються щодня по всьому світу. Усюди молодь зазнає болю від неприйняття, розриву стосунків. Молоді люди відчувають, що дорослі у своєму житті навряд чи уявляють, про що вони думають або що в них коїться на серці. Входячи в перехідний підлітковий вік, вони відкривають силу бажань, властивих кожній людині: бажання того, щоб тебе знали, вислуховували, шанували і сприймали як особистість. Підлітковий вік неминуче приносить відчуття незахищеності, коли молоді люди покидають безпечну гавань рідного дому і вирушають у бурхливе відкрите море людських стосунків заради самоствердження. Коли корабель стосунків сідає на мілину, діти сильно переживають таку прикрість. Вони ще не встигли звикнути до сили нових емоцій, що накочують на них, і не вміють їх приборкувати. Біль здається надто гострим, щоб упоратися самотужки. Їм конче потрібен хтось, хто зможе зрозуміти, через що вони проходять у своєму житті, що вони відчувають. Коли вони звертаються до дорослих, як це зробили Джейсон і Крістін, вони часто не знаходять того розуміння, на яке розраховують. Замість розуміння Джейсон і Крістін знайшли те, що вони сприймають як поблажливість і вказівки. Дорослі полюбляють не звертати уваги на біль як щось важливе й одразу переходять до уроку, який можна з цього винести. На біль не звертають уваги, бо він вважається ознакою незрілості і незначною річчю в загальному масштабі.
Коли молоді люди відчувають біль, вони менш за все хочуть, щоб на них дивилися з точки зору „загального масштабу”. Вони бажають, щоб на них дивились не через окуляри очікувань відповідності зразкам, а як на унікальних особистостей з індивідуальними бажаннями, індивідуальними потребами, індивідуальним болем. Замість цього вони часто відчувають, що на них дивляться через шаблон. Таким шаблоном є матриця, набір певних очікувань, яким вони повинні відповідати, щоб дістати схвалення. До кого б вони не звертались, вони стикаються лише з черговим набором очікувань. У школі – це оцінки за предмети й поведінку. У спорті – це гра за правилами та виконання вказівок тренера. У церкві – це послух Десяти Заповідям і поведінка відповідно до прийнятого морального кодексу. Вдома – це постійне прагнення ощасливити маму й тата тим, що відповідатимеш усім вищезазначеним вимогам, плюс додаткові очікування, як то хатня робота та розмови дружнім тоном. Вони часто починають відчувати, ніби батьки дивляться на них не як на справжніх особистостей з індивідуальними потребами, а як на коліщата в якомусь механізмі. Коли їхні потреби, справжні або уявні, відрізняються від шаблону, вони відчувають, ніби їх не розуміють.
Коли в дітей з’являється відчуття, що їх не розуміють дорослі навколо них, вони звертаються до інших людей, щоб задовольнити притаманне кожній людині прагнення до того, щоб її розуміли. Як правило, вони починають гуртуватися навколо однолітків, що мають схожі проблеми. Вони отримують розуміння у вигляді певного співчуття та виробляють таке собі „окопне мислення” по відношенню до дорослих, які, на їхню думку, давно вже перестали розуміти, що означає мати справжні почуття. Часто за підтримки таких однолітків вони починають шукати такі шляхи задоволення своєї потреби в розумінні і сприйнятті себе як особистостей, які змушують їх відкинути цінності батьків і прийняти цінності однолітків та зануритись у наркотики, алкоголь, пошуки сексуальних пригод.
Ми, дорослі, знаємо, що шаблони – не така вже й погана річ. Для стабільності суспільства потрібний загальновизнаний стандарт вимог до поведінки. Ми потребуємо такого стандарту, бо ми грішні. До падіння Адама і Єви не було потреби в такому стандарті. Вони не були заражені схильністю до бунту проти правил, яка косить нас нині як холера. Для них поводитись добре було настільки ж природно, як для форелі плисти проти течії на нерест або для гусей відлітати восени у вирій. Але тепер ми, люди, мусимо боротися зі своєю грішною природою, що постійно підштовхує нас до егоїстичної поведінки, яка загрожує суспільству. Нам потрібні шаблони. Нам потрібні правила. Нам потрібні ті ж самі Десять Заповідей, які б визначали, як нам виправити гріховні спонуки та поводитися так, щоб суспільство залишалося стабільним.
Ми, дорослі, знаємо, що ці правила, зрештою, не задушують, а, навпаки, сприяють нам. Вони уможливлюють існування стабільних стосунків. Вони дозволяють нам жити в суспільстві, вільному від постійного страху реалізації необмежених спонук інших його членів. Але для молодих людей, які тільки починають усвідомлювати власне „я”, все бачиться інакше. Для них правила придушують індивідуальність, протистоять самореалізації, виливають помиї на вчинки, які здаються приємною розвагою. І коли вони приходять додому, відчуваючи біль, прикрість або бажання спробувати потенційно небезпечні речі, а батьки першим ділом нагадують їм про правила, вони думають, що ті зневажають їхню індивідуальність. Вони відчувають, ніби їх силою заганяють до загальноприйнятих шаблонів.