Чотирнадцятирічний Джефрі стояв на своїй доріжці і закидав баскетбольний м’яч до кільця без сітки, яке висіло над дверима гаража. Його м’яч пролетів крізь ціль, не торкнувшись задньої стінки та іржавого обідка, як це траплялося в половині кидків, які робив Джефрі. Він підібрав м’яча та кинув його до купи старого цементу, коли почув, як навпроти клацнули двері машини. Він повернувся подивитися на свого друга Тревора, який сідав разом зі своїм батьком у машину. Вони їхали на стадіон дивитися матч. Джефрі махнув рукою, повернувся та знову став кидати м’яч. М’яч зрикошетив від обідка та приземлився в бур’яні. Джефрі підібрав його та сів на порозі, дивлячись на тріщини на стіні навпроти.
Він сподівався, що його наступний батько буде таким, як батько Тревора. У Тревора був лише один тато, але що це був за тато! Він водив Тревора на футбол, у кіно і на риболовлю. Він кожного вечора тренувався з ним забивати голи і навіть узяв його в щорічний туристичний похід у гори. У Джефрі було вже три батька, і він був певний, що скоро мати приведе додому нового.
Перший татко, якого він міг пригадати, не був класним. Він нічого не робив з Джефрі, якого часто залишали з няньками, коли подружжя увечері кудись ішло. Навіть коли вони були вдома, Джефрі відсилали раніше в ліжко, щоб двоє дорослих могли залишитися на самоті. Його другий татко був трохи кращим. Він досить добре ставився до Джефрі, коли бував удома, але в нього була велика територія для продажів, і більшість часу він проводив у дорозі. Проте, приходячи додому, він кожного разу приносив Джефрі великі подарунки та іноді водив його в парк, а одного разу навіть у зоопарк. Його третій батько, якого звали Бред, був найкращим. Він грав з Джефрі в м’яча, водив його на футбол, на риболовлю, плавання. Він навіть змайстрував баскетбольний кошик над гаражем і навчив Джефрі грати. Але через якийсь час мати і Бред почали сваритися, і врешті Бред пішов від них. Він пішов уже майже рік тому, і Джефрі дуже сумував за ним. Відтоді мати Джефрі приводила додому двох чи трьох чоловіків, але Джефрі не звертав на них уваги. Він сподівався, що цього разу мама знайде когось, схожого на батька Тревора, який любить ходити на стадіон.
Історія Джефрі не така вже й незвичайна. Більше половини дітей в Америці пережили крах шлюбу своїх батьків, багатьом з них довелося називати батьком по черзі кілька чоловіків. Шкода, якої завдає це дітям, неймовірно велика. Вона позбавляє синів і дочок будь-якого відчуття постійних близьких люблячих стосунків з одним батьком і часто псує стосунки з матір’ю. Батьки, що розлучаються, часто виправдовують своє розставання такими словами: „Дітям буде набагато краще, якщо ми порвемо наші стосунки. Тоді їм не доведеться жити й виховуватися в домі, де панують сварки і бійки”. Це лише холодні аргументи розуму. Статистика ж показує, що мало яка душевна травма так спустошує дітей, як розлучення батьків. Згідно з відомостями Американської академії адвокатів у справах шлюбу, „тільки військові дії та природні лиха завдають дитячій психіці більшої шкоди, ніж процес розлучення”. Розлучення, за словами журналіста Тома Ротгайслера, „може справляти на дітей гірше враження, ніж смерть одного з батьків. Розлучення постійно асоціюється з підлітковими емоційними розладами, злочинністю, самогубством, хаотичними інтимними зв’язками та, пізніше, крахом власного шлюбу”. Майже у всіх випадках у тих родинах, де батьки знаходяться на межі розлучення, але приймають рішення залишитися разом ради дітей, діти почуваються краще. Діти можуть майже будь-що перенести краще, ніж крах життєво важливих стосунків.
Деякі діти так і не оговтуються від побічних наслідків краху стосунків між батьками. Вони починають відчувати, що не можуть бути впевненими в постійності будь-яких стосунків. Це змушує їх ставитися обережно до вірності в стосунках і скептично до обітниць. В які б взаємини вони не входили, вони часто відчувають підсвідомий страх, що ці стосунки не триватимуть довго, що той, хто поруч з ними, згодом їх покине. Часто це почуття змушує їх самих не довіряти партнерові, побоюватися викластися на всі сто в стосунках, таким чином, залишаючи частину свого „я” в резерві на випадок болю розлуки.
Коли батько або матір іде з дому, діти і підлітки часто питають себе: „А як же я?” Вони не вважають, що розрив стосується тільки батьків – вони теж почуваються покинутими. Син або дочка часто припускає, що в ньому або в ній є щось таке, через що вони стають невартими батьківської любові, інакше батько або матір не пішли б геть. Вони ставлять під сумнів свою власну цінність і починають вважати, що вони мають якісь риси характеру, що роблять їх невартими любові. Вони питають: „Що зі мною не так, що мене так легко можна покинути?” Та незважаючи на ці запитання щодо себе, незважаючи на їхню недовіру до міцності стосунків, вони не можуть позбутись одного – бажання і прагнення до постійних, близьких, безперервних стосунків з ким-небудь, хто вважатиме їх гідними любові і спілкування.
Досвід одного нашого знайомого продемонстрував, як відбивається на дітях брак постійних стосунків з дорослими. Він разом з дружиною всиновив чотирьох діточок – братів і сестер у віці від вісімнадцяти місяців до дев’яти років. Ці четверо провели більшу частину свого життя, кочуючи з однієї прийомної родини до іншої. Наш знайомий не очікував, що ці діти дуже легко знаходитимуть спільну мову з будь-яким дорослим, хто опинявся поруч з ними. Однак вони ні до кого міцно не прив’язувалися: ні до нього, ні до його дружини, були сконцентровані лише на своїй проблемі. Діти страждали на те, що психолог Рендом назвав синдромом пристосовування Рендома (RАS). Вони могли швидко пристосовуватися до будь-якого дорослого, але міцно прив’язатися ні до кого не могли.
Причина, з якої ці діти страждають на синдром RАS, не нова. Це механізм копіювання, автоматичний психологічний захист проти кривди чи утисків, яких вони зазнали в житті, коли їх перекидали з однієї сім’ї до іншої. Цей стан був не просто розчаруванням щодо мого друга та його дружини, які прагнули встановити міцний та тривалий зв’язок зі своєю недавно набутою сім’єю, це був тягар небезпеки.