Аби хоч трохи зрозуміти суть цієї тайни, мусимо насамперед пригадати собі, що каже Біблія про глибину Божої любови до нас. Отож, це шлюбна любов – любов, яка чекає на взаємність із нашого боку.
Люблячи нас цілком безкорисливо, Отець прагне подібної любови від нас. Незважаючи на те, що вона ні для чого Йому не потрібна, просить нас – навіть благає – виявити її, оту недосконалу любов грішників.
Якби Бог любив нас, оточуючи надмірною опікою, то нічого від нас не очікував би. Його зовсім не хвилювали б прояви нашої любови чи невдячности. Але насправді це не так. Усе, що робимо, найвищою мірою цікавить Його. Щомиті можемо засмутити або по-справжньому втішити Господа!
Бог, як зауважує святий Тома Аквінський, міг би пробачити нам наші провини цілком по-іншому[1]. Хіба ж Він не є невичерпним джерелом милосердя? Але якби вибрав інший план спасіння, то не зміг би повною мірою об’явити нам ніжности Свого серця. А Його любов до нас не була б справжньою любов’ю – любов’ю шлюбною, взаємною, в якій особа, яку люблять, може відповісти тому, хто любить, «любов’ю на любов».
Саме такою є любов Отця до нас. Ця любов не поневолює, не оточує тих, на кого спрямована, настільки, що вони не можуть нічого дати натомість. «Моя мати насправді не любила мене, – звірявся молодий хлопець, – ніколи мене ні про що не просила! Я ніколи нічого не міг для неї зробити, ніколи не прийняла від мене жодного, навіть найменшого, подарунка!»
Побажавши, аби Христос приніс Себе в жертву задля відкуплення наших гріхів, Отець виразно показав нам, що ми не є вічними нездарами, які не здатні пожертвувати Йому чогось самостійно. Бог погодився, аби Христос від нашого імени приніс Йому в жертву акт послуху, який раз і назавжди виправив наслідки нашої непокори й бунтів. Тому що – та чи треба це повторювати? – не саме страждання Сина подобається Отцеві (!), а сповнений смирення послух, з яким Син приймає волю Отця.
Прагнучи й нашої участи в спасінні світу, Бог демонструє, якими важливими для Нього є прояви нашої любови, навіть найскромніші. Усі святі відчували захват від того, що в них існує можливість любити Бога всім серцем і що вони можуть, беручи участь у спасінні душ, сприяти тому, щоб Його любили й інші. Шалені вчинки, на які зважувалися в житті святі, можна пояснити лише їхньою надією на те, що їм удасться в такий спосіб утішити Бога й спасти чимало душ.
Деколи святі стають перед Господом із «порожніми» долонями, як Тереза, маючи певність, що тільки Бог може їх спасти й очистити. А іншого разу з’являються перед Богом, також, як мала Тереза, несучи цілі пригорщі квітів любови й жертв, щоб спричинитися до спасіння грішників.
Бог приймає жертву мучеників
Можна, отож, уявити собі радість, з якою мученики віддавали життя, замість того щоб зрікатися свого Спасителя. 5 лютого 1597 року, вибравши розп’яття замість відмови від віри, мученики з Нагасакі показали, що цілим серцем вірять не лише в присутність Христа в їхньому житті, а й також у Його любов до них. Помирали, маючи певність, що їхня жертва колись принесе плоди.
У II столітті Тертуліян[2] у короткій фразі вмістив надію, яка завжди жила в серцях мучеників, що жертвували собою: «Sanguis martyrum semen christianorum» («Кров мучеників – насіння християн»).
Героїчна віра єпископа: «Це – Твоя воля, а отже – мій вибір»
Франсуа Ксав’є Нґуєн Ван Тхуан народився у В’єтнамі 1928 року, таїнство священства отримав 1953-го, а єпископські свячення прийняв 1967-го. За кілька місяців, коли контроль над країною встановив комуністичний режим, Нґуєна затримали й ув’язнили. Після цього він провів у тюрмі тринадцять років без суду й вироку. 1994 року його було призначено заступником голови Папської ради «Iustitia et Рах» («Справедливість і мир»). А 1998-го він замінив кардинала Ечеґарая[3] на посаді голови цієї ради. 2001 року Нґуєн став кардиналом, а у вересні 2002-го помер.
Погляньмо, що писав про те, якою була його реакція на ув’язнення: «Перебуваючи в тюрмі в Пху-Кхан, я одного разу опинився в камері без вікон. Там було дуже душно, і я почав задихатися. Відчував, що поступово втрачаю ясність розуму, моментами майже непритомнів. Деколи світло постійно світилося, удень і вночі, а іноді весь час панувала темрява. У камері було так волого, що на моєму ліжку з’явився грибок. У темряві можна було бачити лише отвір унизу стіни, крізь який текла вода. Понад сто днів я провів на землі, притулившись носом до цієї дірки, щоб мати чим дихати. Коли падав дощ, рівень води піднімався й до моєї камери потрапляли дрібні комахи, жаби, дощові черв’яки й стоніжки. Вони залишалися в камері, бо я вже не мав сили їх виганяти.
Вибирати слід Бога, а не діяльність для Бога. Бог хоче, щоб я був тут, а не деінде.
Коли комуністи замкнули мене в трюмі корабля «Хай-Пхонґ» разом із тисячею п’ятьмастами інших в’язнів і повезли на північ, я, бачачи розпач, ненависть і прагнення помсти на обличчях заарештованих, ділив із ними їхні страждання, але водночас чув голос, що закликав мене: “Вибирай Бога, а не діяльність для Бога”. І я сказав собі: “Тут, Господи, моя катедра, тут є люд Божий, який Ти довірив моїй опіці. Мушу забезпечити присутність Бога серед цих нещасних братів, що впали в розпуку. Це – Твоя воля, а отже – мій вибір”»[4].
[1] Пор.: Св. Тома Аквінський, Сума богослов’я, III, q. 1, а. 2.
[2] Квінт Септимій Флоренс Тертуліян (бл. 160 – бл. 240) – один із найвидатніших ранньохристиянських письменників і богословів, автор 40 трактатів. – Прим. пер.
[3] Роже Марі Елі Ечеґарай (нар. 1922) – французький куріяльний кардинал, віце-декан Колегії кардиналів (від 2005 р.). – Прим. пер.
[4] Évêque François-Xavier Nguyên Van Nhuân, J’ai suivi Jésus. Un évêque témoigne, Paris 1997, c. 22-23.