Початок Книги Буття – це описи творення світу і пояснення, чому світ такий, яким ми його бачимо. Це аналіз того, чому людина настільки недосконала і взагалі, чому зло залишило таку сильну печать на світі. Коли ми читаємо ці тексти, то повинні уникнути дослівного їх розуміння. Для тих, які їх читали багато століть тому, не було таємницею, що це не історія, а щось зовсім інше: своєрідна притча, завданням якої є передати мудрість, а не переказати історію.
Хоч перші люди, звичайно, існували, однак Книга Буття не стверджує, що Адам і Єва – це їхні справжні імена. Адам – це по-єврейськи людина, а ім’я Єва походить від слова жити. Тож адам це просто людина, загальна назва іменника. Першим людям імена не були потрібні, бо від кого вони повинні були відрізнятися?
Отож, труднощі в розумінні цього тексту криються в нас, котрі звикли сприймати Біблію як книгу, яка говорить правду згідно з тим, як ми її розуміємо. Оскільки Книга Буття розповідає історію, то ця історія повинна бути схожа на воєнні спогади або журналістський репортаж. Але так зовсім не повинно бути. Адже правда і мудрість проявляються не тільки в історії. У неї є чимало шляхів. Один з них – це представлення образами. Вони базуються на історії, але не є звичайною розповіддю про неї. Такими є оповідання про творення світу і людини згідно із Книгою Буття.
Життя в Едемі по сьогодні залишається символом величі й туги за спокоєм і добробутом. На жаль, спокуса пізнати суть добра і зла перекреслила цю стежку. Говорити про визначення того, що добре, а що погане, – це ще замало. Мовою Святого Письма пізнати значить увійти в інтимність, а також зрозуміти найважливіше. Тому «пізнати добро і зло» означає взяти на себе владу самого Бога і водночас відкинути Його самого. Це означає визнати, що Бог вже не може вирішувати і затверджувати. Це означає претендувати, що саме я повинен знати, розуміти. А якщо не розумію, то розглядаю щось як безглузде. Тож, зізнайся мені, Боже, які причини Твого рішення. Це бажання накликало на світ найтрагічніший своїми наслідками розкол. Земля вже не даватиме слухняно врожаю, природа повернеться проти людини, а у світі запанує смертельний страх.
Люди традиційно вважають, що смерть стала покаранням за первородний гріх. Тоді Адам почув вирок, що він повинен повернутися на землю, з якою був узятий, бо «ти порох, і до пороху вернешся» (Бут. 3:19). Тоді Бог вигнав людину з Едему, щоб вона не простягнула своєї руки по плід з дерева життя. Утім, це було не тільки прокляття, але також вияв Божого милосердя. Його втручання вберегло людей від безконечного життя на цьому «зіпсованому гріхом» світі, позначеному злом і стражданням. Це було б одразу щось схоже на пекло. Тому Бог послав смерть, щоб звільнити нас від наслідків наших людських рішень. Ось що говорив про це святий Амвросій Медіоланський у похоронній промові над труною свого брата:
На початку Бог не встановив смерть, а дав її як ліки. Після гріхопадіння людське життя, приречене на невпинну працю, стало справжньою мукою. Тож треба було покласти край нещастям, щоб смерть віддала назад те, що втратило життя. Без допомоги ласки безсмертя – це радше тягар, ніж користь (Година читань, Спомин всіх померлих віруючих).
Сама Книга Буття тут не відповідає на питання, що відбувається з людиною після смерти. Однак одразу після вироку про неминучу смерть вона додає месіянське пророцтво. Це перше з ряду месіянських провіщень Старого Заповіту. Усі інші – це коментарі до цього одного пророцтва, яке Бог промовляє до Змія:
«І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Бут. 3:15).
З цього моменту починається історія Об’явлення. Нащадки Адама і Єви ростуть у пізнанні Божих справ. Бог поволі починає вести їх до Ісуса і Церкви. З часом людство дозріє до розуміння набагато більших правд, ніж та, яку на початку пізнали про Бога Адам і Єва.
Кожен, хто живе на землі, усвідомлює, що вона вже ніколи не буде ідеальною. Дочасне життя не встелене трояндами. Дехто тужить за спокоєм, очікуючи дня власного відходу. Про це часто чуємо в розмовах з літніми людьми. Іноді вони кажуть, що Бог забув про них, бо далі живуть, хоч у них вже немає сили, і їм здається, що вони вже є тільки тягарем для інших. Небо представлено тут як вимріяна столиця спокою і близькість Бога та тих, які безупинно люблять одні одних, незважаючи на час, який минув від їхньої смерти.
Смерть – це покарання, яке Бог послав людині через Своє милосердя.