Бог заохочує нас не зупинятися на шляху до неба і не боятися туди перейти. Він чинить це двома способами. Перший з них – позитивний, другий – негативний. Позитивний спосіб діяння Бога найкраще виявляється в щоденній молитві «Отче наш». Вона нам потрібна, оскільки допомагає приготуватися до зустрічі з Богом. Ми повторюємо в ній слова: «Нехай прийде Царство Твоє!». Згідно з давньою традицією Церкви цю молитву слід промовляти тричі на день.
Звичайно, можна молитися своїми словами, і це чудово. Утім, повторюючи слова молитви, яку нам залишив Ісус, ми молимося найкраще. Бо Отець чує з наших вуст слова Свого Сина, а ми такою молитвою будуємо нашу власну покору, не вивищуючись над тим, що Ісус нам запропонував. Тому добре, коли Господня молитва наповнює увесь наш день.
Що більше, Бог підтверджує, що ми повинні тужити за Царством Божим, яке вже в повні діє у світі. Бо інакше навіщо було б прохати, щоб воно надійшло, якщо ми цього боїмося. Важко переоцінити цінність цієї молитви. Слухаючи слова Ісуса, які виходять з наших вуст, наш Отець, що на небі, вислуховує їх і з радістю сповняє. Тож нехай Він чує, що ми промовляємо їх з вірою, бо саме віра під час нашої молитви є вирішальною в її ефективності.
Бог також заохочує нас до того, щоб ми не боялися відійти до неба, за допомогою свідчень зі Святого Письма. Одне з них особливе. Це свідчення самого Ісуса. Він сам каже апостолам, що іде перед нами, щоб приготувати нам місце (див. Ів. 14:2). Він тут дозволяє бачити блиск Свого божества на високій горі, коли разом з Мойсеєм та Іллею розмовляє про спасення, яке Він повинен був здійснити в Єрусалимі через смерть і воскресення (див. Лк. 9:31).
Що більше, Преображення було потрібне самому Мойсею та Іллі! Вони вже раніше, ще під час свого земного життя, споглядали на горі Божу славу. Однак споглядання Божої слави не рівнозначне спогляданню самого Бога. Розмовляючи з Ісусом, вони удостоїлися особливого привілею, адже мали нагоду бути учасниками Доброї новини, яку і інші померлі почули лише тоді, коли Ісус зійшов в ад!
Коли наляканий апостол Петро запитав, чи справді ті, які спаслися, не потребують наметів для довшого перебування на землі, хмара огорнула їх. Вона ж була образом Божої слави, якою сам Бог їх оточив. Тому не дивуймося, що повернулися всі Петрові страхи, адже коли звичайна людина стикається зі святістю, то це може породити відчуття небезпеки. Мойсей та Ілля, а насамперед сам Ісус, мабуть, викликали страх красою свого вигляду. А коли до них ще приєднався голос Отця, який промовляв з хмари… апостол Петро і так ще тримав себе в руках.
До об’явлення Мойсея та Іллі варто придивитися докладніше. Від того ж апостола Петра знаємо, що перед воскресенням померлі ще перебували в шеолі. Проте, з огляду на благочестиве життя і виняткове покликання в історії Мойсея та Іллі, Бог надав їм особливий привілей споглядати таємниці спасення, які сповнялися. Та найпрекраснішим було споглядання обличчя воплоченого Божого Сина – Ісуса. Це щось таке, до чого ми готуємося усе життя. Це дар для відкуплених через смерть і воскресення Ісуса!
Можна б сказати: і що це за привілей? Чи апостоли та інші люди не бачили Ісуса? Так, звичайно бачили. Але не споглядали Його в Його славі. Вони не знали правди про Нього, а повинні були відповісти вірою на проповідуване Ним Євангеліє. Мойсей та Ілля не були обмежені усім тим, що для нас є викликом для душі. Апостоли і ми віримо, а Мойсей та Ілля вже бачили. Зрештою, так часто буває. Людина може стверджувати, що Бога немає, і зневажати Його навіть у церкві, може не вірити ані в Бога, ані Богу, демони ж вірять і тремтять перед Ним. Таким чином Бог надав Мойсею та Іллі привілей передчасно споглядати діяння Спасителя, тобто Його відкуплення. Він дозволив їм бути учасниками Його слави. До такої слави, яку святі Мойсей та Ілля випромінювали на горі Тавор, веде нас святе життя і щодення молитва Нехай прийде Царство Твоє!
Бог також негативним чином заохочує нас не боятися неба. Він наказує нам вже тепер пам’ятати про те, що кожен з нас минущий. Передовсім Ісус пригадує, що в нас є тільки одне життя, і ми нічого не можемо дати взамін за нього (див. Мт. 16:26). Ті суворі слова є закликом до нас, аби ми звернули увагу на цінність неба. Йому варто присвятити все, навіть ті символічні ногу, руку, око, тобто будь-яку нагоду до гріха. Краще увійти до неба одноруким чи кульгавим, ніж зовсім бути відкиненим. У небі недоліки нашої природи не відіграють жодної ролі. Бо якби було навпаки, то мучеництво не мало б жодного сенсу. Життя на небі доповнює те, що нам бракує на землі. Тому такою великою була надія мучеників.
Тому правдою є, що без ноги, з хворою рукою, і навіть несповна розуму, можна осягнути небо. Бог знає про всі ті вади і доповнить їх так, що там вони вже нам не перешкоджатимуть. Проте на небо не можна увійти з хворою душею. Коли ми боїмося неба і не приймаємо нашої минущости, хвороба душі дає про себе знати. Нехай останнє слово і справді належить Традиції. Вона підказує нам, як приготуватися до відходу у вічність. Церква радить поступово приймати свою минущість.
Бог заохочує нас до молитви; особливо молитва «Отче наш» готує нас, смертних, до неба.