Мене не цікавить смерть як така, оскільки ніхто з живих не мав подібного безпосереднього досвіду.
Мене цікавить дійсність думки про смерть.
Саме навколо цієї дійсности відбувається колообіг людського існування.
Це думка, поняття, абстракція і, передусім, конкретне знання.
Я знаю, бо за тисячоліття нашої історії маємо мільярди мертвих, які про це свідчать, я сам бачив, як помирають інші.
Отже, для мене це – конкретна дійсність.
Аксіома. Безперечна дійсність.
Але людство, особлива та західна його частина, де я народився і виріс, – тож знаю, про що говорю, – боїться смерти, і, як наслідок, живе, намагаючись не думати про неї, спрямовуючи погляд на речі цього світу, особливо на ті, які не асоціюються зі смертю.
І справді, більшість повсякденних modus vivendi (образів і способів життя), від роботи до вільного часу, в яких перебуває і розпізнає себе людство, (незважаючи на численні економічні, суспільні, політичні причини, які хоч і є важливими, але про них говоритиму в іншій книзі) ґрунтуються на поверховості, на зовнішніх аспектах, на образах, на видимості.
Можна навіть було б сказати, що чим менше ти хочеш знати про смерть, тим здоровіший і живіший ти є.
Доказом цього є факт, що хворобу, фізичну слабкість і все те, що могло б нагадувати нам про неминучість смерти, суспільство просто приховує та ліквідує.
Небажання знати про неминучість смерти набагато поширеніше, аніж вважають, воно визначає практично всі актуальні способи поведінки.
Звісно, я не висловлюю судження морального чи ціннісного характеру, а лише констатую те, що бачу та чую.
Мушу додати, що цей спосіб існування – пронизаний небажанням знати про смерть, – такий популярний, поширений і загальноприйнятий, що вже став суспільною нормою.
Для мене ж, навпаки, все це виглядає страшенно хворим, невротичним, поганим і диявольським.
І взагалі, виходить поза межі справжнього й людського.
Саме тому божевільним вважають мене, натомість це людство, яке знає, що помре, живе так, ніби воно безсмертне, або ж витрачає все життя на те, щоб віддалити думки про смерть, тобто живе, як шизофренік, свідомо та несвідомо відхрещуючись від думок про неминучість смерти, попри її очевидність.
Це людство знає про смерть, але живе, відганяючи думки про неї.
Знає і живе так, ніби нічого не знає.
Дві маніпуляційні операції: роздвоєння дійсности на оперативному рівні конкретного повсякдення; і заперечення дійсности на когнітивному рівні.
Такі особи через це роздвоєння можуть бути спокійними лише напоказ.
Якби ці особи не заперечували дійсність, то їхнє життя втратило б спокій, і вони впали б у серйозну депресію.
Ціле людство, обертаючись навколо цього роздвоєння та заперечення дійсности, зводить фундамент свого існування на розломі, на прогалині, породжуючи таким чином роздвоєне невротичне «я».
За таких умов існування людської особи, яка живе в цьому роздвоєнні та запереченні, розуміння неминучости смерти і повсякденне життя, знання та дійсність, теорія і практика – це окремі світи, які періодично збігаються, а потім знову розходяться, деколи знаходять спільні точки, та частіше – не знаходять; ці світи не є одним цілим і не становлять тієї інтимної цілісности, яка притаманна моєму новому світогляду.
Я розумію, що небажання помирати є типовим наслідком інстинкту самозбереження, це факт і годі його не враховувати, але для мене диявольською справою (збочене використання власного розуму та мудрости) є отожнення і змішування небажання помирати, яке я вважаю природним, з небажанням знати про свою смертність.
У третьому тисячолітті людство мусить усвідомити, що його інстинкт самозбереження завжди брав гору, стаючи на заваді більш зрілому, вищому світогляду, який дійсність смертности не заперечує.
Від концепції роздвоєної дійсности, яка розділяє два протилежних погляди на смерть, я натомість пропоную перейти до концепції, яка живе ними двома, яка не розділяє, а поєднує їх.
Я не заперечую, що ми не хочемо помирати.
Однак щомиті беру до уваги факт, що померти нам таки доведеться.
Це людство живе в ілюзіях.
Ілюзіях, які виникли внаслідок розлому між думкою та вчинком, між знанням і конкретним життям.
А моє людство живе в реальності.
Реальності, в якій поєднана думка і вчинок, знання та справжнє життя.
Моя людина не віддаляє від себе думки про неминучість смерти, тримаючи їх при собі і перетворюючи фактично на своє друге «я», на свій стиль жити по-справжньому.
У такої людини думки та вчинки, знання і життя міцно поєднані.
Навіть більше: перше є продовженням другого, його підтвердженням і мірою для людських ілюзій та неврозів.
Дійсність такої особи завжди пов’язана з усвідомленням неминучости смерти, а не запереченням її, інакше б це вже не була дійсність.
І така дійсність не заперечує, що помирати ми не хочемо.
Оскільки ті, кого я називаю справжнім людством, завжди чітко, ясно і реалістично знають про власну смертність, прагнуть це знати, однак, цілком природно, аж ніяк не хочуть помирати.
Справді, навіть моя людина частіше надає перевагу забувати про це, але у своїх рішеннях використовує розум, щоб не спасувати перед лицем цього знання.
І навпаки, люди цього суспільства саме через маніпуляції поділу та заперечення дійсности, вважають, що розуміння своєї смертности і прагнення цього розуміння людству аж ніяк не притаманні.
Знати, що ти помреш, це не просто акт людської волі.
Знаємо і цього досить, це реальність, яка не залежить від нас і якої нам не змінити, вона абсолютна, незважаючи на свою абстрактність, оскільки безпосереднє знання просто неможливе.
Це плід концептуальних роздумів.
Прагнення знати про свою смертність становить частину людського вибору, непростої свободи, отриманої дуже дорогою ціною, яка ніколи не буде остаточною і визначеною раз і назавжди, адже це – дозрілий плід на шляху особистого самопізнання.
Небажання змиритися з думкою про смерть і небажання помирати – це екзистенціяльні виміри, можна сказати, що вони – структуральні, оскільки структурують і організовують ціле людське життя.
Це дві дійсності, які кожен з нас може особисто проекспериментувати.
Натомість людство, частиною якого ми є, переконує нас, що неминучість смерти неможливо перевірити безпосередньо, а отже, вона є неправдою.
Згадайте про економічний вимір та його закони, які провадять, визначають і пускають на дно будь-які роздуми про людське життя та його можливості сприйняття і взаємин з іншими.
Це суспільство щодня сотнями способів стверджує, що спокійне життя полягає в тому, аби не думати про неминучість смерти.
Тобто, аби втратити його справжній сенс.
Справжню дійсність.
А жити серед ілюзій.
У суцільному неврозі.
Мене хочуть переконати, що справжнім є тільки те, до чого можна доторкнутися, те, що можна засвідчити. І на цьому все. Кінцева точка роздумів, оскільки замкненість у небажанні нічого не чути про смерть і заперечення мудрости попередніх поколінь залишає нам лише практичний аспект, а він, своєю чергою, дає право на сенс, дійсність і життєвість лише своєму бажанню нічого не знати.
Тобто я живий лише настільки, наскільки не хочу помирати.
Мудрість відрізано від життя, оскільки єдиним фундаментом стало це заперечення дійсности.
На мою думку, все це свідчить про маніпулювання дійсністю.
Але як тоді її прийняти?
Як на мене, насправді немає роздвоєння і немає прірви між знанням про неминучість смерти і небажанням знати про це.
Є просте подвійне ствердження.
Я стверджую, що моя людина знає, що має померти, і стверджую, що вона не відрікається від цього знання.
Але вона не може повністю в цьому ідентифікуватися, оскільки мусить враховувати і те, що не хоче помирати.
Тобто врахувати свій тілесний вимір.
А це людство, яке спричинило такий розкол, ілюзорно вірить у те, що може реалізуватися лише через повну ідентифікацію в самознищенні – моделі, яка вже стала нормою для тих, хто не бажає знати про смерть і не думає помирати взагалі; це людство пропонує нам образ всемогутньої людини, яка вже тривалий час блукає цим шляхом.
У цьому полягає її важкий невроз.
Ця модель статична.
Смертельна. І невротична.
Навіть якщо людство переконане в протилежному.
Натомість я пропоную динамічну модель.
Моє прагнення знати про неминучість смерти і небажання помирати чітко ставить питання смертности, а не безсмертя.
Саме смертність є моїм правилом життя, і про це я заявляю не абсолютними тоталітарними поняттями, а її примиренням з повсякденним небажанням вмирати.
І навпаки, це суспільство говорить своїм членам про безсмертя як єдину, абсолютну і справжню форму існування, вводячи всіх у те, що я називаю лихоманкою всевладдя.
І на завершення. Моя людина знає, що має померти і не хоче вмирати. Це концептуальні форми дійсности, які завжди дозволяють обирати між бажанням і небажанням знати про це. Це знання дозволить їй вільно обрати між двома протилежними можливостями і, незважаючи на всі людські слабкості, відповідно актуалізувати той стиль життя, який відповідатиме тій чи тій можливості.
Моя людина щодня робить цей складний вибір на користь примирення з думкою про неминучість смерти, зберігаючи при цьому бажання не помирати.
Цей вибір не є ані статичним, ані остаточним.
Він концептуальний, а не гедоністичний.
Він полягає не в тому, щоб жити кожну мить, будучи замкненим у собі чи приймаючи життя як просту суму моментів, а в тому, щоб закласти в основу фундаментальний вибір – розуміння неминучости смерти, прагнення розуміти це і небажання помирати. Це все стає дійсністю та сенсом існування, оскільки відправною точкою виступає не роздвоєння чи заперечення дійсности, а її абсолютне прийняття.
Прийняття власної смертности.
Це вибір свободи. Вільний вибір.
Ми вільні обрати це і вільні не обирати, ми вільні вийти з цього і вільні повернутися.
І не тільки.
Моя людина в повноті живе дійсністю, місцем, де підтверджується теорія, місцем, в якому панують хаос, дисгармонія та суперечності.
У цьому всьому необхідність щось робити провокує вічні дискусії та страждання.
Ця необхідність вводить нас у вимір взаємин з іншим, з іншими, з навколишнім світом, туди, де можливість завдавати чи переживати страждання, тривогу, різноманітні зловживання конкретизується, стаючи доступною для осмислення завдяки діялогу та пам’яті.
І тоді стає легше (хоч це й не просто) визначити, чим є істина.
Йдеться про те, щоб постійно перебувати у світі думок та вчинків, де намагається встановитися нетривала рівновага між небажанням вмирати і прагненням прийняти неминучість смерти.
Тоді істина – це життя, з прийняттям нездоланної (більшої чи меншої) дистанції між думкою та вчинком, без маніпуляцій, самознищення та фальшивих переконань і знань.
Такий спосіб усвідомлення істини відповідає людині.
Людській сутності.
Таким чином вона стає живим свідком принципу суперечности, оскільки розуміння неминучости смерти, прагнення прийняти цю неминучість і небажання вмирати є нездоровою і сумнівною для сучасного, заснованого на суцільних суперечностях, світу та світогляду.
Ось чому моїй людині залишається тільки зберігати це знання у своєму серці, перебуваючи в гіркому мовчанні на периферії суспільного життя.
Але насправді моя людина, не прискорюючи смерть через самогубство і приймаючи смертність не як прагнення, а як очевидність, стає протагоністом свого життя, а не його жертвою.
Адже її свобода не є нейтральною.
Адже вона активує особисту відповідальність.