Свобода моєї людини – це усвідомлення, що іншу особу можна прийняти просто як засіб, що складається з нейтральних рішень.
Така свобода залишає людину на початковій структуральній розбіжності між думкою та вчинками, зобов’язуючи її щодня цю розбіжність зменшувати, однак не спрощувати, приймаючи власні недоліки, зумовлені природою і життям у суспільстві.
Не забуваймо, що наша тілесність, яка поки що виступає єдиною формою виявлення людського життя, водночас виступає і ресурсом, і бар’єром для діяльности, яка експериментально засвідчує теорії наших думок.
Натоміть це суспільство робить навпаки: воно виховує не вільних осіб, а абсолютистів, які зациклені на догматичних твердженнях, заздалегідь спланованих цінностях, на створенні культури вседозволености, яка примирюється з суперечностями, щоб уникнути будь-яких сумнівів.
Це суспільство визначає і пропонує свою свободу як очевидність, фактичні дані, які навіть не треба пояснювати.
У такому суспільстві всім має бути абсолютно ясно, що кожен може обирати те, що йому до вподоби.
Насправді ж це ніяка не свобода, а окультне переконання, налаштоване на моделі стосунків, які обрали та запропонували ті, чия влада тримається на перетворенні особи в простий об’єкт, знищуючи будь-який натяк на свідому особистість, відповідальну за власні вчинки.
Це суспільство подає себе таким, що прагне зберегти людину від самознищення, хоча насправді воно намагається позбавити її особистої відповідальности, призвичаюючи її підпорядковуватися іншим та системі, в якій вона живе.
Свобода моєї людини аж ніяк не колективна, вона не може бути однаковою для всіх і її цікавлять не категорії осіб, а кожна окрема людина; коли ж ідеться про необхідність певних моделей, то вона не тільки пропонує їх, але й засвідчує власним прикладом.
Той, хто пропонує певну модель, автентично засвідчує її, не приховуючи своїх недоліків, не нарікаючи, не звинувачуючи ані себе, ані інших, не шантажуючи і не осуджуючи.
Його свобода ґрунтується на розумінні своєї смертности, прагненні знати про неї і небажанні вмирати, що прописані в цій новій людській особі.
Постає питання: а що означає людський?
Це означає правильно втілене в життя (а не панічне) прийняття смертности.
Коли я роздумую про те, ким є людина, то йдеться про ідею людини, людину теоретичну, експериментальну модель людини, а не про конкретну особу, на що власне і відповідають питання: що таке людина і що означає людський.
У цій рамці свобода зміщує проблему об’єкта людських роздумів про безсмертя, які є суто теоретичними, у бік думок про смертність життя не як випередження смерти, а як повсякденну суперечність, створену зв’язком (майже завжди болісним) між небажанням вмирати і розумінням неминучости смерти.
Насправді ж уже досить давно виникло термінологічне і змістовне непорозуміння між прагненням безсмертя та небажанням умирати.
Ці дві речі сприймають і дуже часто подають як синонімічні або ж як такі, що є відповіддю одне на одне.
Натомість безсмертя належить до способу мислення, який вважають універсальним, до ілюзорного міту, тоді як небажання вмирати прописане в нашій історії, у нашому тілі, у думці кожної окремої особи.
У її серці.
Ілюзорний міт, зі своїми аспектами безперечности та універсальности, є місцем, де більшість людей ідентифікуються і почуваються звільненими від необхідности докладати зусилля і приймати на себе особисту відповідальність.
В інших особах, навпаки, цей ілюзорний міт не приживається, оскільки вони його відкидають.
А його і годі прийняти, особливо, якщо він претендує бути ексклюзивною суб’єктивною відповіддю на не менш суб’єктивне прагнення не вмирати.
Справді, моя людина чітко усвідомлює, що цей ілюзорний міт відповідає лише на колективне прагнення безсмертя.
Він є лише одним з аспектів дійсности, а не дійсністю як такою!
Моя людина намагається, нехай і невпевнено, докладаючи зусиль і не перестаючи бути людиною, відкритися на дійсність у всій її цілості та повноті.
Вона вирішує жити, не відкидаючи неминучости смерти, впускаючи в життя своєрідного арбітра, який утримує два полюси – розуміння неминучости смерти і небажання вмирати, – не відкидаючи їх, не маніпулюючи ними, не заперечуючи і не знищуючи їх, щоб не запустити процес власного самознищення.
І навпаки, панівні моделі думки та діяльности пропонують псевдоарбітра: небажання змиритися з неминучістю смерти, яке знищує принаймні один з полюсів – розуміння цієї неминучости – і таким чином ілюзорно заперечує суперечність, що, як ми побачили, є типовою для людського суспільства.
Моя людина може обрати прагнення знати про неминучість смерти, не втрачаючи себе, за умови, що буде відкритою, без усяких упереджень, до зустрічі і діялогу зі світом.
З такої точки зору, зустріч і діялог перестають бути простими оперативними засобами для ствердження цінностей, оскільки вони самі стають цінностями.
З іншого боку, звісно, ми не можемо заперечити ту захопливу силу, яку ілюзорний міт породжує у світі та в окремих особах щодо їхнього прагнення безсмертя, що аж ніяк не позначається на їхньому небажанні вмирати.
Саме тому свобода моєї людини ґрунтується на свідченні, яке не приховує своїх недоліків чи слабкостей і не замовчує необхідности великих зусиль, щоб крокувати цим шляхом.
Моя людина – це не будь-яка людина, а та, що приймає певну чи явну істину і хоче знати всі її можливі складові, навіть ті, які могли б суперечити цій істині.
Щоб отримати всі ці складові, вона вирішує розпочати правдиві і захопливі пошуки (дуже складні і не завжди доречні, як вважає це суспільство), а також вимагати в того, у кого вони є, відкрити їх для неї.
Лише за таких умов, зваживши і оцінивши те, що було віднайдено, вона зможе обміркувати й обрати, як їй чинити надалі, самотужки або ж разом з іншими.
Це не суперлюдина, це – людина проста, яка, попри свої недоліки, прагне охопити і зрозуміти дійсність, не маніпулюючи нею, не заперечуючи її і не дозволяючи їй ані вилізти собі на голову, ані перетворити особу на несвідому жертву.