Кожний, хто зіткнувся з усиновленням, свідомий того, що, чим старша дитина була прийнята в сім’ю, тим складніше їй позбутися звичок, які вона набула поза нею, тим складніше їй зрозуміти, а інколи і відповісти взаємно на старання батьків стосовно неї. Подекуди такий процес ідентифікації себе з прийомною сім’єю триває дуже довго і є дуже важкий. І тут йдеться не про формування в усиновленого звичок дотримуватися прийнятих у сім’ї принципів, а радше про його активне і невимушене (тобто добровільне) включення в домашні реалії.
Такі-то клопоти має з нами Дух! Ми вільні й усиновлені, але постійно повертаємося до минулого. Тут я маю на увазі не такий момент у житті людини, коли вона не приймає дару, який посилає Отець, і будь-що відмовляється співпрацювати з Ним, а радше те, що попри щире бажання і старання це минуле надалі в нас живе. Саме – попри старання. Може, проблема полягає в тому, що ми, однак, хотіли б заслужити на усиновлення, свободу, а не прийняти їх як цілком безкорисливий дарунок? Я не хочу цим сказати, що не треба піклуватися про те, що ми отримали. Авжеж, треба! Я радше маю на увазі надалі не до кінця викорінену рабську ментальність: «якщо я накопичуватиму добрі вчинки, то може Господь зверне на мене увагу, і я заслужу собі на якусь нагороду; за мої добрі вчинки куплю собі Господнє благословення». Іноді довгими роками в нас зберігається мислення раба, а водночас – брак відваги, щоб кинутися в обійми Отця і вже ніколи не повертатися до минулого, як і Він до нього не повертається. Людям, які кардинально змінили своє життя і залишили позаду справді жахливе минуле, переважно це легше вчинити. Чому? Можливо, їм вже нічого втрачати, або вони просто відчувають, що їм пробачено дуже багато, і єдине, що вони можуть дати Богові навзамін, – це любов. Натомість усі ті, які вели «гарне» життя, люблять оглядатися назад. Вони відчувають якийсь більший зв’язок зі своїм минулим, і їм важче оцінити дар Отця. Ми живемо в такій релігійній реальності, де хрещення, як правило, уділяється малим дітям, тому вони не пам’ятають цієї події і в той момент не усвідомлюють, у чому беруть участь. Я не хочу тут детальніше зупинятися на цьому питанні, а тільки хочу зазначити, що такий звичай хрещення вимагає від людини на якомусь етапі її життя свідомо вибрати Ісуса і всього того, що цей вибір зі собою несе. Чудово було б, якби таким моментом могло би бути таїнство миропомазання, але, мабуть, усім нам відомо, як воно виглядає на практиці. Свідоме рішення може радикально змінити погляд на питання нашої свободи і спадкоємництва.
Бог посилає нашим серцям Свого Духа, щоб здійснити щось неможливе, щоб невільника в одну мить учинити сином. У Посланні до галатів апостол Павло називає подарованого нам Духа Духом Сина. Чому саме так? Мабуть, відповідь проста. Хто, якщо не Син, зможе навчити нас синівства, і хто, як не Дух, може так ефективно просити? Саме завдяки предивній і незбагненній людським розумом таємниці єдности в Пресвятій Тройці ми можемо прийняти у свої серця Духа Сина, Який є Богом.
Гадаю, кожен з нас носить у серці прагнення почути Божий голос, кожен хотів би бути певен, що Бог промовив, і що почуте є саме тим, що Всевишній Йому говорить. Можливо, серед нас є й такі, які відчувають страх перед тим, що вони могли б почути, бо бояться, що Бог їх осудить чи висловить Свою жорстоку волю стосовно них. Такий страх, з одного боку, дуже людський, адже ми знаємо одну біблійну історію, де людина ховалася від Бога, бо боялася Його, але з часів Ісуса, коли Господь злучив людину із Собою, у нас є можливість позбутися страху, який отруїв наші серця.
Щоб перестати когось боятися, треба його пізнати, побачити, яким він є насправді. Найпростіший спосіб пізнати людину – слухати, що вона говорить, і дивитися на те, що робить. Її слова і вчинки виражають те, ким вона є, і якою є. Тож, щоб краще пізнати Бога, ми повинні вслухатися в Його слова, ті, які були передані нам у Святому Письмі, і ті, які підтверджений ними Дух промовляє в нашому серці. Ті кроки, які чинить Господь, також записані в Біблії, але ми й самі можемо спостерігати їх у сучасному світі, у нашому житті, у житті нашої сім’ї і друзів.
Недавно я зустріла свідків Єгови, які намагалися переконати мене в тому, що Бог перестав діяти чудесним чином разом з вознесенням Ісуса на небо, а час Його чуд прийде тільки тоді, коли на землі настане Царство Боже. Мені дуже шкода було тих жінок, які переконували мене у своїй слушності. Це виглядало трохи так, якби когось, хто обожнює плавати в морі, хтось інший, хто ніколи на морі не був, намагався переконати, що морська вода зовсім не солона. Неодноразово у своєму житті я була свідком чуд – великих і малих, і ані на мить у моїй голові не пробігла думка, що Бог «призупинив» Свою діяльність. Те, що споглядали мої очі, те, що слухали мої вуха, допомагало мені краще пізнати, яким є наш Небесний Отець.
Не хочу тут писати про всі Божі слова, про всі Божі дії – їх неможливо було б записати і обговорити, але хочу зосередитися на чомусь дуже особливому, на чомусь такому, що не тільки дозволяє нам краще пізнати Бога, а й показує нашу ідентичність, яку ми в Ньому маємо. Це слова, якими Дух кличе в нашому серці. Тут не місце на якесь свавілля: Дух є Богом, Богом був посланий, і з Божої волі промовляє в нашому серці! Присутність Духа, Який волає, стає для нас доказом того, що змінюється реальність, в якій ми живемо, що нам була дарована така велика ласка, що вже неможливо жити так само, як до її отримання.
Те, як до Нього звертаєшся, має значення
Нам був дарований Дух, Який кличе «Авва, Отче!». Це неймовірно, бо Дух виручає нас, а радше додає сміливости, щоб ми могли кликати згідно з нашою новою ідентичністю. Небесний Отець знає людське серце, знає, скільки в ньому страху, непевности, знає, який викривлений образ Бога може в ньому міститися, але не хоче відмовитися від того, щоб діти називали Його Отцем, Татом, Татусем! Тому Він приходить їм на допомогу, надає їм сміливости, посилаючи Дух, Який взиватиме. Який навчить наші серця взивати разом із Ним, Який «призвичаїть» наші налякані серця до нової реальности. Адже тут ідеться не лише про епітет, а про щось значно більше. «Отець» стає новим іменем Бога. Ні, це не означає, що раніше Він так Себе не представляв, бо ж так робив. Прочитаймо Книгу пророка Осії і побачимо, що вже там Він є лагідним Отцем; повернімося до Книги Буття і відкриємо в Ньому люблячого Батька. Однак тільки Дух, посланий до наших сердець, оживляє в нас це Боже ім’я! Що означає оживити ім’я?
Тут нам треба докладніше розглянути те, чим є ім’я в біблійній культурі. Для нас це настільки абстрактна, а водночас така близька реальність, що ми не замислюємося над нею. У багатьох випадках, обираючи ім’я для дитини, батьки керуються тим, чи до вподоби воно їм, чи ні, чи траплялося воно в родині, чи часом не асоціюється воно з кимось, хто їм не дуже подобається. Значення імени залишається другорядною справою, вони не задумуються, що означає слово, яким постійно кликатимуть дитину. Тут йдеться не про якесь магічне заклинання, а про силу промовленого слова. У Біблії ми неодноразово знаходимо такі сюжети, в яких ім’я відіграє справді велику роль у певній оповіді. Бог відкриває Своє ім’я Мойсеєві – ділиться з ним тим, ким Він є. Ангел, який бореться з Яковом, не хоче відкрити йому своє ім’я, бо якби той про нього дізнався, то здобув би над ним владу. Своєю чергою, в Об’явленні Івана Богослова читаємо про білий камінчик та ім’я, яке знає тільки Бог. Для людини Близького Сходу донині ім’я не залишається без значення. Воно визначає людину, торкається її найглибшої сутности. Коли я була в Ізраїлі, мені довелося розмовляти з одним літнім ортодоксійним євреєм. Коли я представилася йому і сказала, звідки пішло моє ім’я (Мая як зменшувальне від «Марія», а це, своєю чергою, від імени «Міріям»), його очі вмить заблищали, і на обличчі засяяла усмішка. Він зауважив, що в Ізраїлі цим ім’ям тепер рідко називають, а шкода, бо його значення особливе: «Та, яку полюбив Ягве»! Наприкінці нашої тривалої розмови він попросив мене помолитися за нього. Для цього в нього було декілька причин, зокрема, щоб над ним помолилася «та, яку полюбив Бог». Ця коротка історія показує, яке значення має ім’я для людей, тісно пов’язаних з біблійною культурою. Ім’я – це не тільки звук, яким ми кличемо знайому нам людину, це окреслення реальности, в якій вона має частку.
Отож, ім’я «Отець», яке носить Бог, – це не тільки епітет, який насправді небагато що означає. Воно само є практикою. Воно вказує на дуже реальну дійсність, в якій бере участь Бог. А Дух кличе це ім’я з нашого серця! Дух промовляє це ім’я, надає йому життя шляхом заміни ідеї на слова! Ми вже добре знаємо, що промовлене слово має велику силу, тому нас не дивує, що ці особливі слова повинні бути висловлені. І то не будь-ким, а самим Богом! Якби кликали тільки ми, то могли б мати сумніви, посіяні гріхом у наших серцях, і ми могли б задумуватися, чи справді наші слова чинять те, про що говорять. Але тут не місце на сумніви! То кличе Дух, то кличе сам Бог!
Цей заклик є речовим доказом! Староєврейське давар, яке означає «слово», можна також перекласти як «річ». Відносини, які описує слово «батько», дуже реальні, це не якась гарна метафора, яка не впливає на дійсність. Збулося! Ми є дітьми і маємо Отця! Не можна бути Отцем без дітей, не можна бути дитиною, не маючи Отця! Це має двосторонню дію! А Дух, Який кличе в твоєму серці, свідчить про це.