МОЛОДЯТА – ТІ Ж ДІТИ!
Ким же є на початку цієї тривалої подорожі двоє осіб, що вирішують одружитися? Відповідь не така вже й очевидна. Спочатку це були закохані, потім заручені, а згодом вони стали чоловіком і дружиною. Останні дві ролі визнає уся суспільна структура.
А от дослідники родинних систем іще тривалий час будуть бачити в них людей, які, попри численні зміни, поводяться… як діти[1]. А ще точніше, двоє дітей, котрі начепили на себе (незважаючи на численну критику та незгоди) поведінку своїх батьків.
Необхідно згадати ще одну непросту обставину: зазвичай діти й уявлення не мають, як саме батьки виявляють між собою подружні стосунки (розмови, пестощі, вирішення суперечок). Єдине, що вони знають точно, – це те, як проявляється їхнє батьківство, тобто як вони ставляться до своїх дітей і як їх виховують.
Мій учитель Гаспаре Велла наголошував, що під час заручин, а ще більше – з першого дня шлюбу, ця відсутність знань про подружнє життя обтяжується і тим, у чому обоє нібито є експертами: кожен із подружжя, особливо чоловік, буде намагатися стати «батьком» партнера згідно з установками, отриманими від власних батьків, які, звісно ж, відрізняються від батьків партнера. Усе почнеться із простого «це можна робити, а це – ні» або ж «дій таким чином». Батьківська модель, принесена в нову сім’ю, не те що «нелегітимна», вона просто не діє[2]. Навіть у тих випадках, коли взаємна повага та афективні зв’язки дуже насичені, розпочинається протистояння, яке триватиме до старості, щоб визначити особисті межі автономії.
Це нагадує двох акторів, які після підписання контракту на театральний виступ виходять на сцену, ігноруючи роль. Ну немає в подружніх стосунках остаточного сценарію – чоловік і дружина мають створювати його протягом усього життя.
Тут і там, серед спроб та помилок, розчарувань та (вибачте за відвертість) запаху цибулі з рота, вони створять щось неймовірне: за якийсь час поруч із ними з’явиться малюк, котрий принесе в дім інше тепло і безліч нових речей. «Знаєш, деколи мені хочеться тебе задушити, але в моєму житті немає нічого кращого за тебе». Вбивча прямота цієї фрази передає всі нюанси життя разом і свідчить про те, що двоє людей нарешті стали справжнім подружжям.
ЧОМУ САМЕ ТИ?
Це вітер штовхає двох осіб в однаковому напрямку доти, аж поки певний аромат, колір чи щось інше спричинить захоплення! Продовжуючи тему, можна сказати, що вибір партнера відбувається з такою ж випадковістю, з якою запилюється одна квітка, а не інша. Закоханість не передбачає жодної ясности чи можливости прогнозування.
У давньоримській міфології Купідона (грецький Ерот) зображували як малого бешкетника, котрий, заплющивши очі, розважався тим, що доводив людей ледь не до божевілля, пускаючи наліво й направо свої стріли, змащені магічним напоєм (сучасні феромони?).
Так звана іскра може загорітись при зустрічі двох самотніх осіб на тлі спокійної мелодії в якомусь кафе або ж серед куряви поблизу школи чи заводу, з раптового фізичного потягу або ж із давньої дружби. Вона може спалахнути як у дитячому, так і в дорослому віці. Способів та обставин – не злічити.
На це впливають численні суспільні, культурні, афективні та інстинктивні чинники, котрі в певний момент існування штовхають на пошуки супутника життя. Майже завжди ми закохуємося в того, хто вже перебуває всередині нас і чий вигаданий образ ми переносимо на реальну особу. Закоханість належить не до раціональної частини людини, а до її первісних інстинктів: до потреби почуватися знову приголубленим, приласканим, взятим за руку, ніби в старій казці, яку нам колись розповіли чи яку ми пережили, а найглибші закутки нашого єства зберігають ці переживання, втрачаючи межу між реальним та вигаданим. Це потреба відновленого симбіозу, який більшість молодих подружніх пар ілюзорно прагнуть зберегти впродовж усього життя.
ЗАКОХАНІСТЬ
Під час закоханости, особливо в її перші найбільш хвилюючі моменти, зустрічаються минуле і майбутнє, які беруться за руки і сором’язливо обіймаються, щоби прийняти теперішнє, яке приховане в їхньому взаємному захопленні. Навіть простір звужується навколо двох закоханих, перетворюючись на нішу, в якій вони можуть спокійно заховатися. Це така собі лихоманка закоханости, в якій кожен є матір’ю і сином іншого, а все решта стає другорядним.
Із певного погляду, це відродження, яке виходить поза відмінності характерів, націй, культур і навіть віку та зовнішности. У минулому серед фантазій закоханих були мрії про вогнище, оточене численними дітьми. Зараз це вважають анахронізмом або ж незрілістю. Майбутнє стало дуже туманним.
Отже, в очах закоханих відображається любов та взаємна пристрасть, але немає місця для «творіння» – ще не настав час. Однак ця чарівність занадто ефемерна: крапля роси, яка всихає під першими променями сонця. Адже в архіві пам’яті, окрім закоханости, зберігається вироблена з часом думка про ідеального партнера та образ батьків, з якими відбувається мимовільне порівняння. Знадобиться дуже багато часу, щоб усі вони зайняли своє місце, дозволивши молодій парі досягнути рівноваги між тим, що було, і тим, що буде, між продовженням та відновленням.
ЗАРУЧИНИ
Після залицяння та закоханости, яке трималося на емоціях та пристрасті, пара надає своїм взаєминам суспільного характеру, готуючись жити у світі, до якого вона відкривається (або ж мала би відкритися).
Заручини нагадують тест на можливість здійснення: «у цьому будинку можна було б і жити», «це можна було б зробити, а це – ні», «це мої ресурси і мої обмеження», «такою є моя думка про родину та життя». Найбільше піддається перевірці породжена поглибленням знань одне про одного реальна готовність «планувальників» зробити ті кроки, які, за всієї поваги до індивідуальних прерогатив та очікувань, ведуть до спорудження власної домівки.
Загалом більшість із цих аспектів часто ігнорують через прагнення мати партнера будь-якою ціною.
Якщо в тебе немає чоловіка чи дружини, то ти ніхто: жахливий аспект самотности. Ми вже говорили про те, як ставлення близьких може вплинути на тривалість стосунків. Не йдеться, як у минулому, про безумовний послух батькові-господарю, а про асиміляцію моделей та очікувань власної родини.
Чимало стосунків перериваються одразу після заручин через виявлення в наречених багатьох несумісностей. Деякі з них реальні, в інших випадках хтось із партнерів (або ж обоє) не готові долати егоцентричного бачення життя.
Заручини – це переважно фаза значної інтенсифікації взаємин між парою та з батьками і друзями. Часто вона переходить у лихоманку, коли наближається дата весілля: необхідно подбати про родинне гніздечко і взяти на себе тягар підготовки до церемонії, а також до самого таїнства, яке наголошує на ощадливості.
До останнього моменту можуть проявлятися сумніви, невпевненість і страх не впоратися. І саме віра допоможе молодій парі зробити наступний рішучий крок, розділити невідомість, таїнство життя та смерти, деколи здіймаючи очі вгору, а деколи схиляючи голову, – але все це слід робити разом. Саме віра додає мужности при зустрічі з труднощами, вимагаючи взамін чітких зобов’язань, які допоможуть розвинути спокійні подружні стосунки.
[1] D. D. Jackson. Lo studio della famiglia.
[2] G. Veil. La relazione di coppia. Семінар її червня 1988 p. у Kaтанцаро. Більшість цих тем були опрацьовані A. Colosimo в Appunti sulla relazione coniugale, Acting in-out II (Siderno, 1991), 3-4.