Належна оцінка інженерного аспекту больової системи з мого боку відслідковується з початку моєї дружби з д-ром Полом Брендом. Його ім’я я почув у 1975 році, коли я вперше досліджував тему болю. На той час я прочитав безліч книжок на цю тему. Але одного дня моя дружина, копирсаючись серед речей на складі медичного устаткування, натрапила на буклет з незвичною назвою «Дар болю». Її автором був Пол Бренд. Невдовзі після того ми зустрілися в лепрозорії (медична установа для хворих на проказу) у Карвіллі, штат Луїзіана, і відтоді разом пропрацювали над двома книгами (Дивовижно створений і За Його образом).
Д-р Бренд отримав широке визнання за свої медичні праці, включаючи нагороду Фундації Альберта Ласкера, Національної служби охорони здоров’я США, а також нагороду від королеви Єлизавети II, яка присвоїла йому титул Командувача Британської Імперії. Дивно, але більшу частину свого визнання він отримав за дослідження в галузі болю. Д-р Бренд з абсолютною впевненістю заявляє: «Дякую Богові за те, що придумав біль! Сумніваюсь, що Він міг би придумати краще. Це прекрасно». Як один з провідних експертів у галузі прокази, хвороби нервової системи, він має всі права і достатньо досвіду, аби зробити таку заяву.
Якось д-р Бренд отримав грант на суму в кілька мільйонів доларів на конкретну мету – розробку штучної больової системи. Він розумів, що люди з такими захворюваннями, як проказа і цукровий діабет, були в смертельній небезпеці, втрачаючи пальці рук, ніг і навіть цілі кінцівки, і тільки через те, що їхня попереджувальна про біль система мовчала. Вони буквально знищували себе, до того ж несвідомо. Можливо, він міг би створити простий замінник, що застерігав би їх від страшних небезпек.
У роботі над цим проектом д-р Бренд повинен був міркувати як Творець, передбачаючи потреби організму. У допомогу собі він вибрав трьох професорів електронної інженерії, біоенергетика і кількох біохіміків. Команда вирішила зосередитися на пальцях рук, на частині тіла, яка використовується людиною найбільше, а, отже, найбільш вразлива до ушкоджень. Вони розробили щось на кшталт штучного нерва, провідника, чутливого до тиску, який можна було одягати на палець, як рукавичку. Коли пристрій зазнавав тиску, електронний нерв пропускав електричний струм, який у свою чергу давав попереджувальний сигнал.
Д-р Бренд і його асистенти зіткнулися з непростими технічними проблемами. Чим більше вони досліджували нерви, тим складнішим здавалось їм завдання. При якому тиску сенсор повинен давати сигнал? Як може механічний датчик розрізнити допустимий тиск, скажімо, тиск при триманні за поручні перила, чи недопустимий тиск, коли хапаєшся за колючий кущ? Як його пристосувати до такої активної діяльності, як гра в теніс?
Бренд також виявив, що нервові клітини змінюють своє сприйняття болю в залежності від потреби організму. Завдяки тиску, що виникає при запаленні, інфікований палець може ставати в десять разів чутливіший до болю. Ось чому палець, що набухає при задирці шкіри, дає відчуття незручності і заважає: ваше тіло каже нам дати йому трохи часу для зцілення. Нервові клітини «включають звук», посилюючи біль у синцях і подряпинах, які інакше залишилися б непоміченими. Ці щедро спонсоровані науковці не могли відтворити такі характеристики жодними сучасними технологіями.
Штучні сенсори коштували близько 450 доларів кожен, а їх потрібно було багато, аби захистити одну руку чи ногу, до того ж кожен новий пристрій після кількох сотень разів використання псувався через зношування металевих частинок чи корозію. Щомісяця д-р Бренд і його колеги отримували визнання за свої чудові інженерні дослідження нервової системи організму людини, що включала кілька сотень мільйонів сенсорів, які функціонували без жодної сторонньої підтримки впродовж всього життя здорової людини.
Спочатку д-р Бренд замислився про такий спосіб, щоб його штучна больова система працювала, у дійсності не приносячи болю пацієнту. Він начитався скарг різних філософів проти створеного світу. Чому Бог не створив такої нервової системи, яка б захищала нас, але не мала неприємного аспекту болю? Тепер він мав шанс покращити оригінальний задум, створивши захисну систему, яка не викликала б болю.
Спочатку його команда намагалась посилати звуковий сигнал через слуховий пристрій, сигнал, який би тихенько гудів, коли тканини зазнавали нормального тиску, і який би голосно дзижчав, коли була реальна небезпека. Але, як виявилось, ці сигнали було дуже легко проігнорувати. Якщо пацієнт з пораненою рукою надто сильно крутив викруткою, а голосний застережний сигнал затихав, тоді він просто не приймав його до уваги і все одно крутив викрутку. Таке траплялось не раз, а дуже часто. Людей, які не відчували болю, не так легко змусити вірити штучним сенсорам.
Наступне, що спробувала команда Бренда, було миготіння світлових сигналів, але дуже швидко вони відмовилися і від них з тієї ж причини. Врешті-решт вони були змушені звернутися до допомоги електричного шоку, приклеївши електроди в ділянці тіла, яка ще досі залишалась чутливою до болю, у пахвовій ямці. Люди були просто змушені реагувати; отримати застереження про небезпеку було недостатньо. Стимуляція мала бути неприємною, так само як неприємним є біль.
«Ми також виявили, що сигнал повинен знаходитися в недосяжній для пацієнта зоні, – зауважує Бренд. – Бо навіть неосвічені люди, якщо їм заманеться зробити щось таке, що може активувати шокер, можуть вимкнути сигнал, зробити те, що задумали, а потім знову його увімкнути, коли мине небезпека отримати неприємний сигнал. Я пригадую, як думав про те, що Бог добряче постарався, аби біль був у недосяжності для людини».
Через п’ять років роботи, тисячі трудових годин, і витративши мільйони доларів, Бренд і його асистенти відмовилися від проекту. Застережна система, що могла обслужити тільки одну руку, коштувала надмірно дорого, страждала від частих механічних поломок і безнадійно помилялась у вимірах різноманітної кількості відчуттів людини. Система, яку часто називали «Найбільша помилка Бога» виявилась куди складнішою, аби її змогли відтворити більшість найдосвідченіших технологів.
Саме тому Пол Бренд абсолютно щиро каже: «Дяка Богові за біль!» За своїм визначенням, біль – є неприємним, і неприємним настільки, щоб змусити нас відсмикнути пальці від розігрітої печі. До того ж саме ця ознака береже нас від знищення. Поки застережний сигнал не вимагає певної реакції, ми на нього просто не зважаємо.
Прислухайтеся до свого болю
Типова реакція американців на біль – це ковтнути таблетку аспірину при найменшому болю, аби його притишити. Такий підхід до справи лише знімає симптоми проблеми. Краще б ми не вимикали застережну систему, не прислухавшись спершу до її застереження.
Трагічний приклад того, як людина не звернула уваги на таке застереження, стався під час баскетбольної гри НБА, під час якої гравець однієї з команд і відома баскетбольна зірка Боб Гросс, продовжував грати далі, незважаючи на пошкоджене коліно. Знаючи, що Гросс потрібен у цій важливій грі, лікар команди ввів у три різні ділянки його ноги сильний знеболювальний засіб. Гросс таки розпочав гру, але через кілька хвилин, коли він боровся за м’яча, на усю спортивну арену пролунало голосне хрусь! Гросс пробіг по майданчику ще два рази, а тоді звалився на підлогу. Хоча він не відчував ніякого болю, у його коліні зламалась якась кістка. Приглушивши сигнал застережної системи знеболювальним, лікар допустив незворотне пошкодження ноги Гросса, і таким чином закінчив його баскетбольну кар’єру.
Біль – зовсім не велика помилка Бога. Відчуття болю – це дар, дар, якого ніхто не хоче. Більше ніж щось інше, біль потрібно сприймати як комунікативну систему. Саме так застережна система підтримки рівноваги мого тіла врятувала мене в тому ганебному епізоді в концертному залі, дивовижна система больових сенсорів несе захисну варту з єдиною простою метою: вберегти мене від травм.
Я не кажу, що будь-який біль добрий. Інколи він спалахує і робить життя нікчемним. Для людини, скаліченої артритом, чи на останній стадії раку, біль настільки сильний, що будь-яке його заспокоєння, а особливо світ взагалі без болю, здавалися б справжнім раєм. Але для більшості з нас больова система служить для щоденного захисту. Вона створена для ефективного збереження життя на цій часом ворожій планеті.
За словами д-ра Бренда: «Єдина виправдана скарга, яку ви можете закинути болю, це те, що біль не можна вимкнути. Він може лютувати з неконтрольованою силою, як у випадку пацієнта на останніх стадіях раку, коли його застережні сигнали почуті, але більше нічого зробити не можна, аби впоратися з причиною болю. Але як медик, я переконаний, що така категорія людей, що терпить біль, який не в змозі контролювати, становить менше одного відсотка. Дев’яносто дев’ять ж відсотків усіх випадків болю, від якого страждають люди, це короткотривалий біль: тобто це виправна ситуація, що вимагає медикаментозного втручання, спокою чи зміни стилю життя людини».
Звичайно, дивна ідея «дару болю» не дає відповіді на більшість проблем, пов’язаних із стражданнями. Але це тільки початкова точка реалістичного погляду на біль і страждання. Надто часто емоційна травма інтенсивного болю заважає нам бачити його неспростовну цінність.
Коли я ламаю руку і ковтаю жмені аспірину, аби притупити біль, найперше, що спадає мені на думку, зовсім не вдячність за цей біль. Хоча в той момент біль дає сигнал тривоги моєму тілу про небезпеку, мобілізуючи навколо рани захисну антиінфекційну систему організму і змушуючи мене утриматися від діяльності, яка може ще більше ускладнити ушкодження. Біль вимагає уваги, яка важлива для мого одужання.