Тільки тоді, коли я лежав на зігнилій соломі у в’язниці, я відчув у собі перші струни доброчинності. Поступово мені відкрилося, що межа, яка розділяє добро і зло, проходить не через держави, не поміж класами, і навіть не між політичними партіями, а просто через серце кожної людини – і через всі людські серця… Там я підживляв свою душу, і зараз кажу без жодних вагань: благословляю тебе, в’язнице, за те, що ти була в моєму житті. Олександр Солженіцин, Архіпелаг Гулаг
Може здаватися, що Біблія дає сумбурні сигнали щодо питання причини. Але її найбільш виснажливе трактування теми страждань містить у собі безпомилкове послання. Воно проявляється в книзі Йова, просто в самісінькій середині Старого Заповіту.
Одна з найдавніших історій в Біблії, книга Йова читається і сприймається як одна з найбільш сучасних, бо вона просто в лоб стикається з проблемою болю, яка так мучить наше століття. У давніші часи такі автори як Роберт Фрост, Арчибальд МакЛейш і Мюріель Спарк пробували своє перо, переказуючи історію Йова.
Йов, найчесніший, найдуховніший чоловік того часу, всім своїм серцем любив Бога. І справді, Бог сам вибрав його з поміж інших, щоб продемонструвати сатані якими вірними можуть бути люди. Якщо хтось не заслуговує страждати за свої вчинки, то це Йов.
Але що стається? Стається щось неймовірне, бо на Йова звалюється ціла низка страшенних нещасть, кожного з яких було б достатньо, щоб розчавити не одну людину. Рейдери, пожежа, бандити і сильний буревій спустошують його господарство і знищують його майно. З усієї великої родини Йова залишається тільки його дружина, але вона нарікає на злидні. Потім, у другій фазі випробувань, у Йова з’являються виразки і гнояки.
Ось так впродовж лічених годин на бідолашного Йова звалюються всі страхіття пекла, повністю перевертаючи його успішність і руйнуючи здоров’я. Він шкрябає свої виразки і стогне. З болем він ще якось може змиритися. Але що тривожить його найбільше, то це відчуття зради. Аж до тепер він завжди довіряв люблячому, справедливому Богу. Але факти говорять про протилежне. Він ставить болючі запитання, ті ж самі запитання, які ставили майже всі, терплячи сильний біль. Чому я? Що я поганого зробив? Що Бог намагається мені сказати?
За таких обставин Йов і його друзі обговорюють таємницю страждань. Його друзі, побожні і шановані чоловіки, наповнюють простір вченістю. Якщо коротко, то їхні аргументи практично однакові. Йов, Бог намагається щось тобі сказати. Ніхто не страждає без причини. Здоровий глузд і всі докази кажуть нам, що справедливий Бог ставиться до людей по-справедливості. Тих, хто слухається і залишається Йому вірним, Він нагороджує. Тих, хто грішить, Він карає. Тому краще визнай свій гріх, і Бог позбавить тебе від мук.
Дружина Йова пропонує ще один вихід: прокляни Бога і помри. Але й цю пораду він не може прийняти. Хоча все те, що з ним сталося, аж ніяк не вписується в рамки справедливості, він просто не може змусити себе відмовитися від Бога. У чому ж відповідь для Йова? У відчаї, він навіть бавиться з Божими поняттями, як садист, що «з проби невинних сміється» (9:23).
Під тягарем словесних нападів своїх друзів Йов захитався, він суперечить самому собі і інколи навіть погоджується з ними. Але коли він роздумує над життям, то бачить і інші ознаки несправедливості. Злодії жиріють і процвітають, тоді як святі чоловіки живуть у бідності і болю. Очевидно, у цьому житті зло і добро не завжди караються чи винагороджуються.
Особистий неконтрольований вибух Йова дуже контрастує із спокійними аргументами його друзів. Але коли він обмірковує своє власне становище, то приходить до висновку, що друзі неправі. Проти всіх доказів, він таки дотримується двох на перший погляд суперечливих переконань: він, Йов, не заслуговує таких нещасть, але Бог заслуговує його вірності. Йов залишається непохитним під натиском таких ударів, як «Хіба ти праведніший за Бога?»
Можливо, найбільш сумний аспект цієї книги полягає в тому, що аргументи друзів Йова виглядають підозріло схожими на ті, які пропонують сучасні Християни. У цій книзі чи в будь-якій іншій, потрібно ще добре пошукати, хто б не виступав на захист страждань. Але тим не менше, у самому кінці Бог вдається до дивовижно іронічного ходу, розсіюючи всі їхні високопарні теорії одним Своїм сердитим висловом. «Запалився Мій гнів на тебе та на двох твоїх приятелів, – каже Бог до одного з них, – бо ви не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов» (42:7).
Таким чином навіть у Старому Заповіті, де страждання надто часто ототожнюються з Божим покаранням, приклад Йова надто яскравий. Книга Йова мала б поховати ідею про те, що кожного разу, коли ми страждаємо, то це стається тому, що Бог нас карає чи намагається щось нам сказати. Хоча Біблія і підтримує загальний принцип, що «людина пожинає те, що сіє» (див. Псалми 1:3; 36:25), книга Йова доводить, що інші люди не мають жодного права застосовувати цей загальний принцип до окремої особистості. Ніхто менше не заслужив страждати, ніж Йов, але мало хто постраждав більше нього.