«Те, що не руйнує мене, робить мене сильнішим», – сказав Мартін Лютер Кінг. Спокійне, зморщене обличчя пана Баклі стало цьому доказом. Як старий міцний дуб, що витримав грози, блискавки і лісові пожежі, пан Баклі випромінював таку силу, яку більшість з нас, захищених американців, ніколи не матиме. Є щось унікальне в тому, коли в часи випробувань можеш покладатися тільки на Бога.
Після багатьох годин, проведених з паном Баклі, я нарешті зрозумів дивні, парадоксальні слова Ісуса в Заповіді Блаженств. Я завжди сприймав слова «Блаженні вбогі… засмучені… лагідні… гнані» як щось на зразок вмоченого в смачну підливку хліба, який Ісус кидав знедоленим. Ну що ж, якщо ти небагатий, і здоров’я в тебе погане, і обличчя в тебе мокре від сліз, Я жбурну тобі кілька гарних фраз і пообіцяю майбутню нагороду. Може тобі стане краще. Але деякі з обітниць стосуються теперішнього часу – «бо їхнєє Царство Небесне» – і мої зустрічі з вбогими чорношкірими в Міссісіпі показали мені, як ці вбогі і пригноблені можуть бути блаженними. Пан Баклі продемонстрував таку якість життя, яку я бачив хіба тільки в кількох людей. Його віра була міцною, зістареною і потертою.
Апостол Павло використав дивний вираз: «Його [Божа] сила вдосконалюється в слабостях». Цю фразу розуміють помилково і інколи висміюють ті, хто звинувачує Бога в тому, що Він допускає біль і страждання в цьому світі. Але через таких представників, як Павло і пан Баклі, цей вираз звучить правдоподібно. Навіть про Ісуса було сказано, що Він «навчився послуху з того, що вистраждав був» (Євреїв 5:8).
Ми, що стоїмо поряд, спостерігаючи за страждаючими людьми, очікуємо від них гніву і люті. Ми чекаємо, що вони накинуться на Бога і докорятимуть Йому за несправедливість життя. Дивно, але натомість вони часто знаходять у Ньому втіху, що змушує нас почуватися засоромленими. Це не випадковість, що найбільш натхненні історії віри розповідають про тих, кого решта світу часто вважала «невдахами».
Карл Льюїс невпевнено підсумовує: «Я не певен, що страждання… мають природну тенденцію породжувати таке зло (гнів і цинізм). Я не помітив, щоб передові позиції евакуаційних станцій були більше переповнені ненавистю, егоїзмом, бунтарством і неповагою, аніж будь-які інші місця. Я бачив дивовижну красу духа в тих, хто багато постраждав. Я бачив, як з роками люди здебільшого ставали кращими, а не гіршими, і бачив як фатальна хвороба продукувала скарб сили духа і лагідності з таких речей, які зовсім нічого не обіцяли. Якщо світ дійсно є «долиною творення душ», то загалом він таки виконує свою справу»[1].
Що є такого в природі страждань, що приводить до абсолютно протилежної ідеї про те, що біль може зміцнювати, а не руйнувати? Ісус просто навчав, що з точки зору Бога світ схиляється на користь вбогих і пригноблених. Це вчення, яке інколи називають «теологія реверсії», проглядається в Нагірній Проповіді та в інших висловах Ісуса: перші будуть останніми (Матвія 19:30; Марка 10:31; Луки 13:30); хто впокорюється той піднесеться (Луки 14:11; 18:14); хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник як службовець (Луки 22:26). Притча про Доброго Самарянина, а також про багача і Лазаря також вказують на цю реверсію у світовому порядку.
Але чому? Чому Бог надає таку особливу увагу вбогим і пригнобленим перед іншими групами людей? Що робить слабких такими вартими Божої турботи?
Я наткнувся на перелік «переваг» вбогих і нещасних, який змушує задуматися над ним, запропонований католицькою монашкою на ім’я Моніка Хельвіг. Я дещо переробив її перелік, розширивши його, і включивши усіх, хто страждає[2].
- Страждання, найпотужніший еквалайзер, приводить нас до точки, коли ми можемо усвідомити нашу нагальну потребу у викуплені.
- Ті, хто страждає, знають не тільки про свою залежність від Бога і від здорових людей, але й про свою залежність один від одного.
- Ті, хто страждають, покладають свою надію не на речі, якими не завжди можна насолоджуватися і які незабаром можуть бути забраними від нас, а швидше на людей.
- Ті, що страждають, не перебільшують своєю значимість і свою потребу у власності. Страждання впокорюють гордих.
- Ті, що страждають, мало очкують від змагань чи суперництва, а більше від співпраці.
- Страждання допомагає відчути різницю між необхідністю і розкішшю.
- Страждання вчать терплячості, часто наполегливій терплячості, породженій визнаною залежністю.
- Страждання вчать розрізняти між дійсними страхами і перебільшеними.
- Для страждаючих людей Євангелія звучить як Добра Новина, а не як погроза чи догана. Воно пропонує надію і втіху.
- Ті, хто страждає, здатні відгукнутися на поклик Євангелія, залишивши все без жодних труднощів, бо їм практично немає чого втрачати і вони вже готові до будь-чого.
Перечитавши цей перелік, я почав усвідомлювати, чому так багато Християнських святих перетерпіли значні страждання. Залежність, покірність, простота, співпраця, залишення – всі ці якості високо цінуються в духовному житті, але просто невловимі для людей, які живуть у комфорті.
Моє розуміння Заповідей Блаженств перетерпіло радикальні зміни. Я більше не сприймаю їх як шматок хліба, кинутий Ісусом знедоленим цього світу. Я бачу в них не покровительські вирази, а глибоке розуміння таємниці людського існування. Вбогі, голодні, засмучені і ті, що страждають, справді блаженні. І звичайно не через свій нещасний стан – бо Ісус більшу частину Свого життя витратив на те, аби позбавити людей цих нещасть. Вони блаженні скоріше тому, що мають внутрішню перевагу над людьми, які мають більше зручностей і самовпевненості.
Самовпевненість, яка вперше підвела свою голову в Едемському саду, це найбільш згубний гріх, бо він відтягує нас, як магніт, від Бога. Страждаючі і вбогі мають перевагу в тому, що їхній брак самовпевненості очевидний для них кожного дня. Вони змушені звертатись кудись за підтримкою, і інколи звертаються за цим до Бога. Люди багаті, успішні і красиві можуть прожити життя, покладаючись на свої природні дари. Але все-таки є шанс, тільки шанс, що люди, яким бракує таких дарів, можуть кликати до Бога в час скрути.
У результаті, не маючи власного вибору – бо вони наполегливо можуть прагнути чогось зовсім іншого – страждаючі і пригноблені люди опиняються в становищі, що пасує милості Божій. Вони потребують, вони залежні і незадоволені життям; і з цієї причини можуть щиро прийняти вільний Божий дар любові.
Бідність і страждання можуть послужити інструментом, щоб навчити нас цінувати залежність, а поки ми не навчимось бути залежними, ми ніколи не відчуємо милості. Апостол Павло залишив Коринтянам приклад цього принципу зі своєї власної біографії Він боровся з «колючкою в своєму тілі», з невизначеним недугом, який за здогадами називали по-різному: епілепсія, захворювання очей, хронічна депресія, малярія, сексуальна спокуса. Я радий, що Павло так і залишив цей недуг неназваним, бо процес, який він змальовує в 2 Коринтян 12 стосується кожного з нас з нашими різними колючками в тілі.
Спочатку Павло не бачив жодної користі від тієї своєї колючки в тілі. Ледве спроможний «сприймати її з радістю», він натомість обурювався через це нестерпне лихо. Воно заважало його насиченому розкладу і змушувало його сумніватися в Богові. Три рази він благав про чудо зцілення. Три рази його прохання було відхилене. І нарешті він отримав урок, якого хотів його навчити Бог через це нещастя: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі».
Фактично фізична слабкість Павла була використана для його ж користі. Гріхи духовної гордині, зарозумілості і пихи становлять значно більшу небезпеку, а ця надокучлива фізична слабкість стримувала його, змушуючи покладатися на Бога, а не на його власні сили. Коли він нарешті це зрозумів, то відношення Павла змінилось із спротиву на трансформуюче прийняття: замість того, щоб благати Бога забрати колючку, він молився, щоб його біль був спасаючим чи трансформуючим для його ж користі.
Як тільки Павло засвоїв цей урок, у певній символічній манері він почав доносити його світу, «хизуючись» своїми слабкостями. Перед Коринтянами, витонченою аудиторією, наділеною силою і фізично привабливим виглядом, він почав хвалитися Божою системою вибору принижених і зневажених людей, аби вразити мудрих, вибором слабких, аби вразити сильних. Павло засвоїв урок Проповіді Блаженства: бідність, нещастя, смуток і слабкість насправді можуть бути засобами прояву милості, якщо ми звертаємося до Бога із смиренним, залежним духом: «Коли бо я слабий, тоді я сильний», – підсумовує Павло. Чим слабшими ми себе відчуваємо, тим сильніше спираємося на Нього.
[1] К. С. Льюіс, С. 108.
[2] Моніка Хельвіг. «Добра новина для вбогих: Чи стало їм зрозуміліше? // Джеймс Е. Хаг. Копіюючи Духа. Мава, Нью Джерсі.: Пауліст Пресс. С. 145.