Багато людей радіє, коли купує щось нове, коли дім після ремонту виглядає, немов новий, коли оновлюється фірма. Однак не завжди це так. Нове може також породжувати страх. Сьогодні прагнення новацій поступилося місцем страхові перед невідомим. Реорганізація фірми часто викликає насамперед побоювання. Виникає боязнь втратити робоче місце. Нововведення зазвичай впроваджують за рахунок старих співпрацівників, попри їхні втрати. Той, хто у своїй професії здобув багато знань, переважно скептично зустрічає новації, які ставлять ці знання під сумнів або переганяють їх. Така особа не очікує нічого доброго від технічних революцій, хоч би якими ефективними і прославленими вони не були. Так нові шляхи, нові методи, нові продукти викликають страх.
Страх перед новим, звісно, не обмежується сферою праці. Він починається уже в дітей. Вони насамперед потребують безпеки. Тоді вони також радіють новому. Але якщо нове завжди було чимось неочікуваним і неприємним, то кожна новація породжуватиме в їхньому серці страх.
Про такий страх перед новим як основний досвід людини йдеться в Матвія і Луки вже на початку їхніх Євангелій. Там, де народжується Боже Дитя, котре все оновлює, Бог сам мусить спочатку перемінити страх перед новим у серцях людей.
Історія дитинства Ісуса відображає тему страху і довіри. У кожній терапії лікар шукає причини страху в дитинстві. Дитина переймає від матері віру в життя, від батька – відвагу вийти в життя і самому взяти його у свої руки. Часто цей досвід недостатньо сильний, аби подолати дитячі страхи. Діти бояться ночі та снів, в яких вони бачать себе безпомічними супроти диких тварин. Душа дитини глибоко сприймає послання довіри і послання страху. Дитина прагне захищеності в руках матері, а коло батька – відчувати внутрішню міцність і відвагу. Водночас вона боїться втратити батьків. Цей страх є в кожної дитини. Він ґрунтується на страхові розлуки, який охоплює дитину вже при народженні. Страх може стати в дитині хворобливим. Тоді кожного разу, коли мати виходить з дому, дитину охоплює суцільний жах. Вона заледве може дочекатися її. Такі страхи можуть походити від переживання в материнському лоні або полишеності на самоті в ранньому дитинстві.
Один чоловік розповідав, що дитиною його завжди закривали в темному підвалі. Там він бачив демонічні фігури. Мати казала хлопчикові, що він біснуватий, оскільки нечемний. Це дитяче переживання нерідко переслідує чоловіка ще сьогодні. Будучи дорослим, він неспроможний ходити в темний підвал. Деколи вночі він пробуджується, бо бачить демонічних істот. Що раніше в дитинстві пережиті страхи, то важче їх усунути. Ми можемо подолати боязнь з дитинства, лише шляхом згадувань і огляду того, що зумовлює страх, та спробувати знешкодити його. Допомогою в цьому буде згадка про дитячий досвід довіри й захищеності, який дав нам змогу вижити з нашими страхами і незважаючи на них.
Зіґмунд Фройд вважає, що страх виникає в дитині, коли вона стримує важливі інстинктивні пориви, як-от: сексуальність і агресію. Це, безперечно, можлива модель пояснення наших страхів, передусім страхів, що не мають реального підґрунтя. Від таких страхів часто захищаються вимушеною поведінкою. Страх перед власною агресією дехто намагається подолати доброю поведінкою. Занадто м’який голос часто вказує на стриману агресію. Психологи сьогодні інакше, ніж класичний психоаналіз, пояснюють причини страху. Для терапії поведінки «страх – емоція, що ґрунтується на оцінюванні загрозливої ситуації» (Gunther. – 88). Нерідко ми оцінюємо ситуацію страху неналежно і нереалістично. Згодом на малі загрози вже реагуємо з великим страхом. Обидві речі важливі: дослідити причини страху в дитинстві та запитати себе, як ми оцінюємо ту чи іншу конкретну ситуацію тепер. Часто ми оцінюємо їх помилково, бо оцінювання з дитинства міцно засіли в нашій душі.
Святі Матвій і Лука починають свої Євангелія історією дитинства Ісуса. Вони, однак, описують не страх дитини, а страх дорослих перед новим, котре входить в їхнє життя в постаті дитини. Святий Матвій зображає три різні реакції на цей вхід нового. Йосип спантеличений вагітністю своєї нареченої. Залюбки він відпустив би її таємно, тобто без покарання згідно з законом. Зазвичай жінку, котра перед шлюбом завагітніла, каменували. Йосип не бажав дотримуватися букви закону, він радше бажав відпустити її. Та вві сні йому з’являється Ангел Господній і промовляє до нього: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній то від Духа Святого» (Мт. 1:20). Через дитину, котру народжує Марія, справді входить щось нове і непередбачуване в життя Йосипа. Дотепер він завжди чинив те, що правильно. Він жив за Заповідями Божими. Це надавало йому певності й водночас віри, що його життя вдасться. Тепер Бог діє в його житті так, що він сам собі не може цього пояснити. Тож він потребує підбадьорення Ангела нічого не боятися і відважитися на нове.
Інше сприйняття нового страху спостерігаємо в мудреців зі Сходу. Вони побачили зірку, що сповістила про народження нового Царя. Захоплені цим, вирушили в дорогу, аби поклонитися новонародженому Цареві. Їхньою відповіддю є подолання страху перед новим: мудреці впускають його у своє життя.
Третю реакцію на страх перед новим показує нам євангелист Матвій на прикладі царя Ірода. Той боїться дитини, котру мудреці зі Сходу називають новонародженим Царем юдеїв: «І, як зачув це цар Ірод, занепокоївся, і з ним увесь Єрусалим» (Мт. 2:3). Могутній земний цар боїться, що це нове може позбавити його влади. Ірод мав владу над країною і над людьми. Проте його влада не була вираженням його внутрішньої сили, а страху. У своїй боязні він жорстоко повбивав усіх своїх суперників. Тож він наполегливо розпитує про новонародженого Царя юдейського. У своєму страху наказує повбивати всіх хлопчиків, які мали менше, ніж два роки. Ірод, отже, перебуває в полоні свого страху. І політика, яку він провадив, є політикою страху. Навколо себе він поширює лише переляк і жах. Люди, що зі страху тримаються за свою владу, зловживають нею. І втриматися при владі вони спроможні тільки вселяючи страх в інших людей.
Нове, що обіцяє нам Бог, є завжди смертю старого. Ми бажаємо триматися за себе самих і за наше життя. Ми налаштувалися на певний лад і не хотіли б починати все наново. Нове закликає нас відпустити старе. Але старе ми сяк-так знаємо. Про нове ж не знаємо, що воно нам принесе. Коли в спільноті висловлюють нові ідеї, то багато з тих, котрі дотепер почувалися в спільноті добре, побоюється втратити знане і звичне. Так є в Церкві, у монашій спільноті, а також у будь-якій спільноті людей або на підприємстві. Коли все старе раптом більше не діє, коли все повинно відбуватися інакше, то це викликає страх. Ми боїмося, що все своє життя, всі свої сили віддали на те, що тепер ліквідовується. І це нам болить. Багато людей прикриває свою невпевненість, захищаючи старе численними аргументами або ж якимось способом саботуючи нове.
У Святому Письмі – як і в нашому житті – про нове не йдеться абстрактно. Розповідається про новонародженого Царя. Нове повинне панувати в нас. Ідеться про внутрішню зміну влади. Ми ж бажаємо самі контролювати наше життя. Тільки-но хтось зачіпає нашу владу, ми впадаємо в паніку, як Ірод. І реагуємо так само нерозумно й агресивно, як і він. Ми хочемо повністю викорінити нове, аби воно не могло загрожувати нам. Це стара тема людства, до котрої неодноразово зверталися також автори грецьких трагедій. Легенда про Едіпа, якого його батько видав на смерть, свідчить про цей страх перед новим – новим, що опротестовує панування.
Йосип боявся неочікуваного і нового, котре він неспроможний був укласти у свою картину світу. Ангел допомагає йому подолати цей страх. У кінці історії Ісусового дитинства євангелист Матвій зображає нам ще інший арах. Йосип, почувши, «прочувши, що царює в Юдеї Архелай, замість Ірода, батька свого, побоявся піти туди» (Мт. 2:22). Напевно, він чув, що Архелай такий же жорстокий, як і його батько Ірод. Тому рушає в землю іншого Іродового сина – Пилипа. Тут, отже, діє боязнь перед зовнішніми обставинами, в яких дитина не могла би зростати добре і безпечно.
Нове потребує для свого розвитку захисту. Якщо атмосфера, коли воно народжується, ворожа і занадто сувора, нове не в змозі рости. Це страх, знаний нам усім. Ми боїмося, що загинемо у ворожо налаштованому до нас середовищі. Деколи ця боязнь виявляється в наших снах. Щось нове дає про себе знати всередині нас. Нам сниться дитина. Ми недалеко від того, щоб стати самими собою, щоб доторкнутися до первісного образу Бога всередині нас. Однак боїмося, що зовнішні обставини щоразу повертатимуть нас у стару роль.
У сні це часто набуває обрису дитини, яка падає, яку забуваємо або яку вихоплюють від нас. Ми б хотіли бути цілковито самими собою, але водночас боїмося, що прилаштуємося до обставин і зречемося нашого справжнього образу. Дитина в нас є такою ж слабкою, як Дитина Марії, котру Йосип повинен оберігати. Він захищає її, рушаючи в інший край, у Галілейську землю. Там він і Дитина почуваються в безпеці. Тлумачачи цю історію на рівні психології, ми потребуємо для нашої внутрішньої дитини захисного простору, аби вона могла рости і ставати настільки сильною, що зовнішні обставини вже не шкодитимуть їй.
Страх і довіра особливо пов’язані між собою. Євангелист Лука у своїй розповіді зокрема акцентує на довірі й вірі Марії. Вона стає зразком довіряючої і віруючої людини. Захарія реагує на послання Ангела страхом, а Марія, повна довіри, відкривається назустріч Ангелові. Коли Ангел прибуває до неї і вітає її, Марія також дещо бентежиться. Однак вона не боїться і не панікує, а роздумує, що б це привітання мало означати. Цікаво, що чоловік, досвідчений і розсудливий, панічно реагує на обітницю нового, а жінка зберігає внутрішній спокій і роздумує. Грецькою мовою «діелоґізето» означає рухати в собі слова, розмислювати, обдумувати. Ангел сприяє Маріїній довірі: «Не бійся, Маріє, бо в Бога благодать ти знайшла! І ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому ймення Ісус» (Лк. 1:30-31). Марія відповідає на нове, ввірене їй Богом, довірою і готовністю прийняти це, хоч не може передбачити, що воно для неї означатиме. Її відповідь «нехай буде мені згідно з словом твоїм!» (Лк. 1:38) не виявляє її відваги. Вона віддає себе в розпорядження Богові.
Довіра відіграє у Євангелії центральну роль. Євангелист Лука зображає Марію праобразом довіри. Ісус у Євангелії є Тим, Хто дарує нам довіру. Чого можемо навчитися від Марії? Якщо ми сповнені страху, то навіть довіра Марії нам не допомагає. Можливо, ми ще й здобудемося на почуття провини, бо не в змозі довіряти так, як Марія. Євангелист Лука запрошує нас розважити над реакцією Марії на те, що відбувається. Споглядаючи довіру Марії, можемо також дати їй змогу проникнути в нас. У розважанні ми якоюсь мірою засвоюємо Маріїну довіру, щоб колись і собі стати здатними довіряти, як Марія. Тоді ми не заніміємо зі страху перед новим, як Захарія, а сподобимося відваги говорити про наші почуття, як Марія, і відкритися на невимовне, яке нас очікує.
Згода Марії стала для багатьох віруючих людей моделлю відповіді на їхній власний страх перед новим. Коли моя мати дізналася, що її життя добігає кінця, то казала, що заледве ще спроможна молитися і що тільки каже Богові: «Так, Господи». Вона уповала на те, що Бог задоволений цим. На нове, що приходить до нас у народженні дитини, і на нове, що очікує нас у годину смерті, лише відповідаймо з Марією: «Так, Господи». Або: «Нехай мені станеться за Твоїм словом». Ця повна довіри позиція долатиме в нас страх перед тим, що чекає на нас у житті й смерті. Ми не маємо певності, що з нами відбуватиметься. Певності не мала також і Марія. Дуже скоро вона дізналася, що це нове принесе їй також і страждання. Старець Семен сказав їй після народження її дитини: «Меч душу прошиє самій же тобі» (Лк. 2:35).
Нове справді може стати болючим. Воно – як меч, що прошиває нашу душу, ранить нас і відділяє старе від нового. Нове може перемінити старе. Проте деколи нове відрізатиме старе, бо інакше воно заважатиме новому. Цього болючого відрізання, цієї розлуки ми боїмося. Тому потребуємо, як Марія, Ангела, який підбадьорить нас довіряти Богові. Потребуємо також і Марію – як праобраз і зразок довіри. В історії християнської духовності багато людей, орієнтуючись на Марію, знайшло довіру посеред свого страху промовити перед невідомим услід за цією молодою жінкою з Назарета: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!». Це і є повна довіри позиція стосовно нового, якою подолано страх перед невідомістю.