Про страх кажемо, що він нас паралізує. Ми почуваємося загальмованими, бо боїмося вийти зі свого нутра, сказати таке, що інші би критикували. Або боїмося зробити помилку. Ми – немов заблоковані. Скельна брила тяжіє на наших плечах і втримує нас від того, щоб устати і йти дорогою, котра веде до життя. Нам здається ліпше не чинити взагалі нічого, ніж щось, можливо, зробити неправильно. Боїмося судження інших. Чому ж ми так страшенно боїмося думки інших людей? Часто це невпевненість у собі. Ми не відчуваємо нашої власної цінності й оцінюємо себе на підставі судження інших осіб. Така залежність від судження інших втримує нас у постійному страху, що нас оцінять негативно.
У багатьох сім’ях усе ще застерігають дітей поводитися чемно і непомітно. «Що люди подумають, якщо ти так неохайно вдягненим виходиш на вулицю?» – такі й інші застереження чують діти від своїх батьків з раннього дитинства. Для багатьох осіб такі слова – це Дамоклів меч, що висить над усіма їхніми словами і ділами й щохвилини може на них упасти. У всьому, що чинять, вони роздумують про потенційну думку інших. Свою безпеку вони вочевидь узалежнюють від судження людей. Коли я намагаюся переконувати таких людей у неважливості того, що інші думають про них, то такий заклик до їхнього розуму часто не допомагає. Адже слова батьків настільки глибоко ввійшли в їхню душу, що раціональним мисленням їх не викорінити.
Єдиний шлях – це від голови перейти до серця, тобто доторкнути себе на цілковито елементарному рівні. Мусимо усвідомити, що, йдучи за своїм почуттям залежності від суджень інших, ми не належимо самим собі, а іншим людям і їхнім думкам або словам. Коли ми собі це добре затямимо, то поступово повернемося до самих себе. Це звільнить нас від постійних роздумів, що інші можуть подумати про нас. Той, хто завмирає на таких думках, не наважується, наприклад, у колективі щось сказати. Страх перед негативною оцінкою інших осіб блокує його. Така особа буквально, як паралізована, сидить на своєму місці й нічого не чинить за своїм внутрішнім покликом. Уявне судження інших людей таке сильне для нього, що воно заважає йому йти вперед.
Декотрі почуваються, немов спаралізованими, коли потрібно ступити в новий життєвий етап. Психологи дослідили, що такі психологічні стоп-крани можуть призвести також до фізичних проявів паралічу. Тоді дійсно можна вже не рушити з місця. Оскільки внутрішньо людина боїться наступного кроку, то тіло бере цей страх на себе і відмовляється устати. Про такий параліч мовиться і в Святому Письмі.
У дев’ятому розділі Євангелія від Матвія розповідається, що спаралізованого приносять на ношах до Ісуса. «І, як побачив Ісус їхню віру, сказав розслабленому: Будь бадьорий, сину! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мт. 9:2). Ісус розпізнає довіру, що її очевидно мають друзі спаралізованого. Вони уповають на те, що хворий буде зцілений. Ісус підбадьорює хворого. Грецьке слово «тарзеі» означає «слово зміцнення, котре у важкій і безвихідній ситуації спонукає до певності та довіри» (Grundmann.-267). Спочатку Ісус не чинить нічого такого, чого очікують друзі хворого та й він сам. Ісус не оздоровлює його, а говорить про відпущення гріхів. Він розпізнає, що параліч не є суто фізичним, а походить від внутрішнього стану. Цей стан – гріх. Тут гріх – як я бачу його – не є насамперед переступленням заповідей, а відкиданням життя. І часто страх є тим чинником, який спонукає нас ухилятися чинити те, що потрібно, – натомість ми ліпше залишаємося бездієвими й чекаємо, коли інші люди зроблять за нас усе необхідне. Отож, спочатку Ісус звертається до внутрішнього стану людини. Щодо цього Ісус не робить розслабленому закидів, а запевняє йому відпущення гріхів Богом. Він прийнятий таким, яким він є, разом з його запереченням життя і відкиданням життя. Паралізований може уповати на те, що Бог приймає його безумовно. Цей внутрішній досвід безумовного права на існування, любові до людини, якою вона є, – ось передумова, що наш параліч буде подоланий.
Численні терапевти пробують методом зміни поведінки лікувати паралізуючі страхи. Звісно, це може допомогти, коли ми будемо тренуватися, попри боязнь читати вголос перед аудиторією, через, або страх сказати слово в дискусії. Можна навчитися відсувати страх убік і попри свою скованість просто робити те, чого боїмося. Однак зцілення страху мусить відбутися глибше. Воно має заспокоїти страх перед судженням інших, котрий глибоко сидить у кожній людській душі. Процес зцілення можливий лише тоді, коли ми усвідомлюємо безумовну Божу любов. Прощення, дане Ісусом паралізованому, є, зрештою, запевненням: ми маємо право бути такими, якими ми є. Добре, що ти і я існуємо. Коли ми приймемо таке запевнення, то це заспокоїть наш страх.
Книжники, які спостерігали за цією подією, мислили: Він хулить Бога; лише Бог може відпускати гріхи. Свої думки вони не висловили вголос, але Ісус розпізнав їх. Ці думки, мабуть, є і нашими думками. Ісус є не лише лікарем, що оздоровляє фізично хворих. Він знає душу людини. Тому спочатку звертається до душі, до внутрішнього стану, котрий часто призводить до фізичної хвороби. Це стан гріха, стан відкинення життя. Це страх, що паралізує людину. Своїм запевненням довіри і прощення Ісус подолав страх хворого, а потім вигоїв його також і фізично. Він чинить це словами: «Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!» (Мт. 9:6). Для мене ці слова стали дуже важливими в подоланні мого страху. Я завжди хотів устати. Проте спочатку хотів відчути, що я спокійний та свобідний і що моя невпевненість у собі й мої перепони відпали від мене. Я хотів зачекати, допоки буду зціленим. Тоді, на мою думку, я встану. Однак Ісус каже до хворого, який ще лежить спаралізованим на ложі: «Уставай!» Той повинен встати у своєму паралічі, у своїй слабкості, у своїй перепоні. Просто повинен це зробити. Не мусить чекати, поки зникне страх, а справді повинен встати разом зі своїм страхом.
Ще одна річ важлива для мене в цій історії розслабленого: він повинен узяти своє ложе і нести його зі собою. Ложе – це знак його паралічу, його хвороби, його невпевненості й перепони. Мати довіру не означає, що ми звільняємося від перепон. Радше ми повинні взяти наші перепони і невпевненості та носити їх зі собою. Адже вони вже не прив’язують нас до ложа. Роками я сердився, що під час доповідей інколи починав пітніти. Я намагався психологічними методами привести себе до норми. Медитацією пробував занурити себе в стан спокою. Тоді, як вважав, зможу промовляти перед людьми, не пітніючи. Проте, що більше я зосереджувався на тому, аби приховати моє пітніння, то сильнішим воно ставало. Ліпше ставало щойно тоді, коли я з цим мирився і казав до себе: це моє. Я смію виявляти свої почуття і зовсім не мушу це приховувати. Тоді це перестало мене турбувати. Інколи ще трапляється, що пітнію, але я більше не боюся цього. Найгіршим був страх перед страхом, тобто тільки-но я починав трохи пітніти, то так зосереджувався на цьому, що пітніння ставало ще сильнішим. Зараз я беру своє пітніння, як ліжко, і ношуся з ним. Так воно вже майже не проявляється. А якщо і з’являється, то я з любов’ю сприймаю це. Тепер я дозволяю своїм почуттям просто бути. Тоді пітніння втрачає свою владу і вже не паралізує мене.
І ще в одній ситуації ці Ісусові слова були помічними для мене. Раніше я перед кожним курсом лекцій довго розмислював над тим, які вправи робитиму, як доцільно методично будуватиму все. Я тиснув на себе, що мушу вдовольнити людей. Перед кожним новим семінаром ламав собі голову, якою ж би мала бути належна відповідь на пророблений матеріал. Затрачав дуже багато сил. Звісно, і тепер я переймаюся усім цим. Але вже не тисну на себе. Коли два якісь варіанти крутяться мені в голові, то я з обидвома йду в медитаційний зал і кажу собі самому: «Встань, візьми своє ложе й ходи». Потім роблю те, що мені спонтанно спадає на думку. І це переважно є правильним. Те біблійне речення звільнило мене від боязні все робити досконало. Тепер я іду з моїми сумнівами, з моєю невпевненістю, з моїми перепонами до учасників курсу і роблю те, що говорить мені мій внутрішній голос.
Аби страх не паралізовував мене, мушу познайомитися з ним. Паралізуючий страх вказує мені на неправильні фундаментальні налаштування мого життя, наприклад, що я не смію, мовляв, робити помилок, інакше буду зневажений іншими людьми. Формулюючи собі це неправильне налаштування, я водночас знесилюю його, а саме, перетворюю його на дозвіл: я, навпаки, маю право на помилки. Я цінний також з моїми помилками. Ось один шлях. Інший шлях полягає у визнанні того, наскільки важливими для мене є судження інших осіб. Хочеться, щоб інші люди добре думали про мене. Коли я визнаю це перед собою, то зможу моє прагнення добре виглядати перед іншими людьми сприймати як щось відносне: так, мені важлива добра думка про мене, але тільки цим я не можу жити. Моя справжня цінність лежить глибше, вона незалежна від уявлень і думок інших людей про мене. Така позиція відкриває переді мною нову і ширшу свободу.