Страх, що нас паралізує, якщо детальніше розглянути його зміст, може проявляти себе як боязнь осоромитися. Ми боїмося осоромитися перед іншими людьми. Сором має щось спільне зі стидом. Ми відчуваємо стид, коли інші сміються з наших нібито незґрабних і вайлуватих слів, коли не знаємо, що казати далі, коли обмовляємося або вплутуємося в щось, з чого не знаходимо виходу. Стидаємося, коли осоромлюємося. Сором – це страх втратити свою честь. Однією з прапотреб людини є добре виглядати перед іншими людьми. Паралельно існує прастрах бути осоромленими або збезчещеними. Сором належить до природи людини. Він має позитивне значення. Він захищає нас перед тим, аби інші люди не проникли ззовні в наш внутрішній світ і не зранили наших почуттів, оголюючи їх. У Святому Письмі сором тому спільний з голизною. Передусім ідеться не про стидливість перед сексуальністю, а про сором перед ранячими і проникливими поглядами інших людей. Одною з прапотреб людини є захищатися перед осудливими поглядами. Сором саме те й означає: щось покривати. Ми не бажаємо повністю відкритися перед іншими людьми. Маємо потребу бути відкритими для самих себе. Противимося тому, щоб інші нас викрили й осоромили.
Ідеться не тільки про сором як про людську емоцію, але й про осоромлення від інших людей, коли принижують нашу гідність, висміюють і применшують нас. Найбільше осоромлення – це зловживання. Ми соромимося також тоді, коли увагу інших людей до себе сприймаємо як надмірну. Коли перебуваємо в центрі уваги й усі дивляться на нас, то нерідко також соромимося. Сором розвиває стратегію ухилення. Того, чого соромимося, хочемо уникнути. Такі стратегії спротиву можуть призводити до хворобливих форм сорому. Проте сором як захист власної гідності належить до суті людини. Це відкриття сучасної психології.
Єврейський психоаналітик Лео Вурмзер у своїй фундаментальній праці «Маска сорому» розрізняє три форми сорому: депресивний афект сорому, боязнь сорому і захисна позиція сорому. Багато людей намагається контролювати сором, бо він для них неприємний. Але якраз те, чого вони соромляться, і стає явним. Це видно, наприклад, у страхові почервоніти. Нам не хочеться, щоб інші помічали нашу реакцію. Проте наше обличчя не піддається нам. Страх сорому є зрештою страхом перед тим, «що нас вважають слабаками і зі зневагою відкидають» (Wurmser. – 109). Ми соромимося того, що ми б залюбки приховали. І соромимося передусім перед іншими людьми. Вони, мовляв, не повинні бачити нашої слабкості.
Далі я хотів би проаналізувати Ісусову реакцію на боязнь сорому, яку Він висловив у промові, коли посилав Своїх учнів проповідувати. Ісус доручає їм звіщати в Його імені Благовість про Царство Небесне, що наблизилося. Бог прийшов і є близько нас. Знаками цієї близькості Бога є зцілення хворих. Як і Ісус, учні також повинні оздоровлювати хворих, воскрешати мертвих, очищати прокажених і виганяти демонів. Ісус при тому не обіцяє їм безтурботного існування. Їх переслідуватимуть, видаватимуть на суд і бичуватимуть. Ісус знає, що учні бояться діяти в такій напруженій ситуації. Вони лякаються суддівського погляду, бояться публічного осоромлення. Однак Ісус каже їм: «Не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме» (Мт. 10:19-20).
Два аспекти страху заторкнуті тут. Перший – це те, що Ісус говорить про оборону. Часто ми справді почуваємося, немов витягненими на суд. Вважаємо себе зобов’язаними виправдовуватися перед іншими людьми за нашу поведінку або ж оборонятися проти їхніх закидів. Однак що сильніше ми виправдовуємося, то більше шкодимо собі. Обороняючись перед іншими за свою поведінку, ніколи не виправдаємося до кінця. Шукаємо тисячі приводів, чому не могли діяти і говорити саме так, а не інакше. Але кожен помічає, що цій обороні характерний страх. Ця оборона лише втягує нас щораз більше в наш страх. Натомість ми повинні слухатися поради Ісуса: не турбуймося, що нам говорити. Не готуймо собі жодних детальних виправдовувань. Просто покладімося на те, що нам буде тоді дано говорити. Ми зовсім не мусимо виправдовуватися. Ми можемо бути такими, якими ми є. Отож, не шукаймо самі в собі причин виправдовування, а кажімо саме те, що формується в нашому серці.
Другий аспект стосується страху, що ті, перед ким ми говоритимемо, налаштовані до нас вороже, тож можуть нас засудити та зранити. Це відповідний опис нашого власного страху. Коли боїмося, що, розмовляючи з іншою особою, осоромимося, то завжди даємо їй владу над собою. Себе і своє почуття самооцінки ми робимо залежними від нашого співрозмовника. Те, що він думає про нас, ось це нам важливо. Від того залежить тоді, як ми відчуваємо самих себе. Тоді співрозмовник стає володарем над нами. Тепер він тримає нас у своїй руці. Підлягаючи його судженню про нас, ми стаємо його рабами. Тим ми знецінюємо себе самих. Страх осоромитися перед іншими людьми виявляє наше мислення, мовляв, усі налаштовані проти нас вороже, не бажають нам добра і тільки чекають, як би то нас осоромити, коли ми вчинимо якусь помилку. Багато-хто намагається в цій критичній ситуації внутрішньо закритися. Існує вираз «заморожене обличчя» – це коли хтось робиться непроникним для поглядів іншої особи. Дехто намагається протистояти ворогові: виявляє себе таким, яким є. Але якщо відповіддю на цю відкритість буде підступність, інтрига, то це закінчується «нищівним соромом» (Wurmser. – 27).
Ісус показує нам дорогу подолання цього страху. По-перше, це заклик ні про що не турбуватися і не ламати собі голови, як і що маємо говорити. «Тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме» (Мт. 10:19-20). Ми не повинні зосереджуватися на слухачах і на їхньому потенційно можливому судженні, а говорити з нашої душі. Ми повинні звернутися до нашого серця, а не до людей. Там, у нашому серці, ми відчуємо, що саме маємо говорити. Натомість наша голова занурює нас у неспокій і ми постійно переймаємося, що ж то інші подумають про нас. А занурюючись у свою душу, ми віднаходимо в собі правильні слова. Ісус обіцяє нам, що в такі моменти Божий Дух Сам промовлятиме через нас і в нас. Не мусимо готуватися до розмови і продумувати всі потенційні можливості, – натомість довірмося тому, що зродиться в нашому серці. Це звільняє нас від боязні. Коли довіряємо Духові, Який промовляє в нас, то інша людина не панує над нами. Ми говоримо з нашого серця і не зосереджуємося на комусь із людей. Деколи мусимо в таких випадках казати собі вголос знову і знову: інша людина має стільки влади над нами, скільки ми їй даємо. І постановімо собі: тепер не дамо іншій людині жодної влади над собою. Довіряймо Духові, Котрий промовляє в нас.
Тоді судження інших не обходитиме нас більше. Один юнак розповідав мені, як перед кожним знайомством з новою людиною мав тисячі думок про те, що казатиме і як відповідатиме на питання. Ці гнітючі роздумування просто паралізували його. Вони виражали його страх осоромитися і страх, що про нього погано подумають. Зосередження на судженні ззовні посилювало його боязнь. Слушною є рада Ісуса полишити зосередження на іншій особі, на її очікуваннях та судженнях і звернутися натомість до власного внутрішнього світу та довіряти Божому Духові, що діє всередині нас.
Знаю багатьох людей, котрі в компанії не насмілюються щось сказати. Інші, мовляв, ліпше висловлюються, ніж вони. Або бояться своєї неспроможності висловити те, що переконає інших. Згідно з їхньою уявою інші люди думають: той чи та є нерозважними; той чи та навіть не знають, як будувати речення. Тут прокидаються усі комплекси, набуті ще зі шкільних років. Передусім це думка про те, що за їхні слова їм поставлять оцінку. Оцінювання знань вони настільки взяли собі до серця, що постійно оцінюють самих себе. Цей процес оцінювання стримує їх спонтанно казати те, що думають. Є два шляхи звільнення від такої боязні. Перший: дозволити іншим думати те, що вони хочуть. Не мусимо ламати собі голову, що ж то інші люди подумають про нас. Ми не є залежні від їхнього судження. Не стоїмо ні перед їхнім судом, ані перед їхнім судовим вироком. Наше існування не визначається їхнім схваленням чи засудом. Наше існування визначає Бог. Ми є в Божій руці.
Другий шлях звільнення від страху: ми занурюємося у свій внутрішній світ, прислухаємося до нього. Прислухаємося до того, що зринає з нашої душі. Довіряємо імпульсам свого серця. Адже віримо, що в цих тихих імпульсах Сам Божий Дух промовляє до нас. Це звільняє нас від духа людей навколо нас, який, можливо, вороже налаштований до нас. Не даємо визначати себе настроям інших людей, а лише Богові.