Голова однієї фракції міської ради розповідав мені, що красномовні промови для нього не трудність. Використовуючи зброю слова, він почувається сильним. Відчуває, що слухачі в захваті від його розумних слів. Цим він насолоджується. Однак тільки-но він сідає і слухає промови інших – його охоплює паніка. На його думку, інші можуть виявити, що ховається за його самовпевненістю, виявити його слабкі місця. Перебуваючи в ролі слухача, він є невпевненим, а в позиції промовця відчуває свою перевагу, вищість над іншими. Він боїться, що інші розпізнають, що за його відточеними словами криється страх. Очевидно, що він достатньо не знає себе самого. Отож, боїться виявлення іншими людьми того, що для нього самого ще утаєно. Він відчуває, що є не тільки впевненим оратором, а й чутливою на критику людиною. Але саме це він хоче втаїти. Той інший, невідомий його образ не повинен стати явним. Цього він, мовляв, не витримає.
Знаю багатьох людей, котрі бояться чогось невідомого. У книгах з психології вони читали про неусвідомлене, але не хотіли б досліджувати своє неусвідомлене. На їхній погляд, це небезпечно. Адже вони можуть відкрити щось таке, що повністю суперечило би їхньому дотеперішньому образу самих себе. Вони бояться, що їхня кропітко побудована життєва споруда впаде. Кажуть так: «Безглуздо досліджувати самих себе. Ліпше щось робімо для інших». Коли я розмовляю з ними про це і кажу, що наші проблеми ми легко проектуємо на інших осіб і тому корисно поглянути у власне серце, то часто вони реагують панікою. Вважають, що не витримають внутрішнього хаосу, який може в них з’явитися. Однак, що більший страх заглянути у свою душу, то сильніший страх перед невідомим у собі.
Про цей страх перед невідомим мовить Ісус, коли, звертаючись до учнів, закликає: «Але не лякайтеся їх. Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться. Що кажу Я вам потемки, говоріть те при світлі, що ж на вухо ви чуєте проповідуйте те на дахах» (Мт. 10:26-27). Учні повинні передавати Ісусову Благовість за нових обставин. Ісус промовляє ці слова, достосовуючи до ситуації учнів. А ми можемо застосувати їх до наших щоденних страхів. Тоді в цих словах ітиметься про страх перед невідомим у нас. Багато людей боїться заглянути в себе, вважаючи, що зустрінуть там лише зло. Хтось казав: коли в тиші дивлюся на все, що в мені постає, то боюся можливого виверження вулкана. Такі слова показують, наскільки песимістично він трактує самого себе. Свою несвідомість вважає вибухонебезпечною, тому намагається потамувати вулкан у собі. Це потребує, однак, багато енергії. Для заспокоєння внутрішнього хаосу мусить покласти над ним бетонну плиту. Проте так він постійно живе у внутрішній напрузі й у страху, що якось йому не вистачить сил притискати бетонну плиту донизу. Тоді все-таки станеться вибух і його – з великим зусиллям побудована – споруда життя зруйнується.
Дехто боїться, що люди заглянуть поза його оболонку і виявлять все витіснене ним, а також його темні сторони, сховані перед ними зусиллям душі. На публіці така людина видає себе коректною, але боїться, що все незалагоджене і неопрацьоване в її душі вийде назовні. Один чоловік сказав мені: «Якби інші знали, як виглядає моя душа, то відкинули б мене. Тоді я би зовсім не міг жити». Така людина витрачає багато сил, аби підтримувати оболонку. Постійно живе в страху, що через її поведінку, слова або вразливість виявиться її внутрішній хаос. Вона мусить контролювати свою мову, бо вважає, що її витіснені темні сторони чутно зі слів. Однак, що ретельніше особа намагається себе контролювати, то більше її емоції виходять з-під її контролю.
Ісус подає як терапію для цього різновиду страху таке: те, що в тобі сховане, все одно виявиться. Не варто його приховувати. Бог відкриє це. Для Нього ніщо не перебуває в темноті. У псалмі 139 мовиться: «Коли б я сказав: Тільки темрява вкриє мене, і ніч світло для мене, то мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота як світло! Бо Ти вчинив нирки мої, Ти виткав мене в утробі матері моєї, Прославляю Тебе, що я дивно утворений!» (Пс. 139:11-14). Те, що Бог знає нашу душу, не загрожує нам. Адже Він сам створив її і створив прекрасно. Для Бога темінь у нас є світлою. Вона має право бути такою, якою є, бо і темне в нас є добрим.
Ісус промовляє до нас, у цю темінь, яку ми залюбки б витіснили: «Що кажу Я вам потемки, говоріть те при світлі» (Мт. 10:27). Ісус присутній якраз у моїй темноті. Темнота – це не місце Божої відсутності, а Його особливої близькості. Там Він промовляє до мого серця. Він просвічує все в мені світлом Своєї любові. Він знає, що є в мені. Він відкриває це мені, тому не маю потреби втаювати це перед самим собою і перед іншими людьми. Все, що є в мені, просякнуте Ісусовим світлом, тому не є небезпечним. Не мушу боятися того, що в темряві клекоче вулкан, який ось-ось вибухне. Ісус Сам зійшов у цю темінь, щоб осяяти її Своїм світлом. Благовість про те, що наблизилося Царство Боже, Він промовив саме у внутрішню темряву людини. Навіть там, де в нас темрява, куди через страх ми воліємо ліпше не заглядати, Бог перебуває близько з нами. Там є Боже Царство. І тут Бог хоче владарювати в нас. Якщо Бог живе навіть у темряві, то не маю боятися цього владарювання. Відчуваю себе прийнятим з усім, що в мені є. Це звільняє мене від натиску ховати все неприємне в мені. Воно має право на існування. Боже світло світить в усі глибинні сфери моєї душі. Тому і я смію, не лякаючись, поглянути в ці сфери. Вальтер Беньямін, єврейський філософ, висловив думку, що щастя полягає в тому, щоб, не лякаючись, збагнути самого себе. Це висловлювання стає зрозумілим з позиції Ісусових слів. Якщо я спроможний подивитися в себе, не лякаючись, бо саме Боже світло є в мені, тоді більше не боюся самого себе, тоді я щасливий.