Глибоко в нас сидить страх перед зраненням. Ми боїмося, що нам хтось може завдати фізичного насилля. Коли в метро б’ється гурт молодиків, то дехто впадає в паніку. Пасажири бояться, що ті можуть накинутися і на них. Це реальна загроза, котру відчуває сьогодні багато людей на автобусних зупинках або на міських вокзалах. Та поширенішим є страх перед душевним зраненням. Люди, зранені в дитинстві, живуть у постійному страху бути знову пораненими. Їх проймає страх, коли їхній шеф або колега підвищують на них голос. Тоді вмить виринають зранення дитинства, коли, наприклад, батько накричав на дитину, а може і бив її. Декотрі люди сповнені страху, що хтось може виявити їхні чутливі місця. Одна жінка соромиться видимого невродерміту на своїх руках. Вона б хотіла це приховати. Боїться розпитувань, що це в неї таке. Бо тоді в ній миттєво постають спогади про дитинство, коли вона мала постійне почуття, що не є достатньо доброю і що не виглядає так, як мала б виглядати. Завжди батько критикував її щодо її зовнішнього вигляду та стилю одягу.
Найглибше зранення, котре ми можемо нанести комусь, – це висловитися негативно щодо його тіла. Один юнак розповідав, як його керівник відділу відразу після ранкового привітання спонукав його щось робити проти пітніння рук. Молодий чоловік і сам страждав через це, але знав, що це неможливо змінити так просто. Без поваги говорити щось стосовно тіла інших людей – це завдавати їм надзвичайних ран. Адже тоді ми відчуваємо, що нас не сприймають такими, якими ми є. Нам дають зрозуміти, що ми мусимо бути іншими. Але ж ніхто не може поміняти свого тіла.
Наприклад, для секретарки вкрай принизливими є висловлювання шефа стосовно її надлишкової ваги або насмішок щодо її обличчя. Коли хтось нас ображає стосовно нашого вигляду, то ранить глибоко в нашій душі. Тоді ми щораз більше ховаємося за маскою байдужості, аби нас уже не ображали. Проте наше тіло ми не в змозі сховати, тоді й стає явним, чого ми зазнаємо в душі. Для комфортного перебування в тілі, без страху бути постійно осміяним, потрібно плекати в собі благоговіння перед гідністю кожної людини.
Ображання тіла стосується і наших емоцій. Емоційна і психічна сфери також належать до тіла. Кожен із нас знає свої чутливі місця. Одна жінка, яка страждала від того, що не вийшла заміж, перебувала в постійному страху, що в школі колеги або учні питатимуть її, чому вона живе сама. Ще хтось чутливо реагує, коли хтось гостро висловлюється про те, що з ним колись сталося. Якщо така людина почувається винною, то боїться засуду її з боку інших людей. Коли жінка в дитинстві зазнала сексуального насилля, то постійно боїться чоловіків. Кожного чоловіка вона інтерпретує крізь призму власного негативного досвіду. З одного боку, така жінка є вкрай чутливою і розпізнає, коли чоловіки стають нав’язливими. З іншого боку, вона деколи бачить негатив там, де його зовсім немає. Страх перед новою наругою робить ту жінку занадто чутливою. Це зрозуміло. Адже найглибше тілесне зранення, яке тільки можливо уявити, – це сексуальне насилля, оскільки зранення стосується не лише тіла, але й усієї психічної сфери, руйнується гідність і цілісність людини.
Страх перед зраненням Ісус має на увазі, коли закликає учнів: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мт. 10:28). Його терапія страху перед зраненням спрямована на душу. На душу не так у сенсі психічної сфери, котру особисто я зачисляю до тіла, а в сенсі внутрішнього простору людини, божественної серцевини в нас. Там, де Бог живе в нас, де ми повністю є самими собою, де наявна божественна іскра, нас ніхто не в змозі зранити. Це звільняє нас від страху перед небезпечними і насильницькими людьми та перед усіма тими, хто міг би нам нанести шкоду. Ми знаємо, що вони можуть зашкодити тільки нашому тілові, але центральна сфера в нас непідвладна зраненню. Туди не проникають ані злі погляди, ані образливі слова. Бог живе там у нас. Божа благодатна близькість захороняє нашу серцевину перед загрозливою ситуацією, де люди занадто близько наближаються до нас.
Страх не усунути простим знанням про незраниму душу. Адже наше тіло і наша психіка реагують зі страхом на тілесне чи психічне зранення. Коли хтось накричить на нас, то страх стискає наше горло. Коли нас б’ють, то це нам болить. Однак страх стає відносним. Нашу внутрішню глибину наруга не заторкує, терпимо тільки тілом. Ісус не потішає нас м’якими словами, як, скажімо: «Не маєш боятися. Минеться. Бог тобі допоможе». Натомість Він переносить страх куди-інде: ми не повинні боятися тих, що вбивають тіло, а того, хто спроможний вкинути душу і тіло в пекло. Острах Божий звільняє нас від боязні перед людьми. Зосереджуючи острах на Бозі, знесилюємо нашу боязнь перед людьми, які хочуть вселити в нас страх.
Щодо остраху Божого, то не йдеться про те, що ми повинні боятися Бога, а про те, щоби сприймати Його серйозно. На жаль, численні вістителі Благовісті неправильно зрозуміли словосполучення «Божий страх», унаслідок чого наганяли на людей страх перед Богом і проповідували страх перед пеклом. Ісус хоче донести до людини не страх перед Богом чи перед пеклом, а серйозне сприйняття Бога і прийняття можливості, що наше життя може і не вдатися. Коли я дивлюся на останню фазу мого життя, то страх перед ворожими людьми меншає. Зрештою, вони не в змозі зруйнувати моє життя. Щонайбільше можуть убити моє тіло, але не мою душу. Коли посеред мого страху перед зраненням звертаю мій духовний погляд на Бога, то страх перемінюється. Він не просто зникає, але спрямовує мене до Бога. Я належу Богові, а не людям. Глибоко в моїй душі я це знаю, а також те, що в мені є божественне, незнищенне ядро. Люди здатні вчинити наругу лише над зовнішнім, але не над моєю найпотаємнішою серцевиною, котра належить лише Богові. У моїй душі можу мешкати безпечно, не боячись зранень. Навіть коли хтось ранить мою психіку і моє тіло, я щоразу можу податися в захисток моєї душі. Біль тоді меншає. У найпотаємнішому просторі моєї душі я цілий і неушкоджений. І страх туди не має доступу.