Деякі страхи супроводжують нас протягом усього життя. Вони звертають нашу увагу на небезпеки на нашій дорозі або ж нагадують нам про нашу людську скінченність. Існують також страхи-пута, котрі тримають нас, немов у в’язниці. Психіатрія вживає щодо них термін «невротичні страхи». Невротичні розлади негативно впливають на наше життя. Протягом останніх років значно збільшилася кількість розладів, спричинених страхом. «Найпоширенішим невротичним розладом сьогодні є невроз страху», – констатує психолог Верена Ґюнтер. Невротичний страх міцно тримає людей у своїй владі. «Той, хто страждає на страх, є напруженим, неспокійним, збудженим аж до паніки; його увага та пильність посилені, але водночас його сприйняття завужене, а мислення неглибоке» (Gunther. – 81). Хворобливі страхи, що ув’язнюють людей, називаємо фобіями. Наприклад, агорафобія – це страх перетинати великі площі, широкі простори. Людина боїться, що не перейде їх і дорогою впаде. Інші бояться вузьких просторів. Наприклад, у церкві людина завжди сідає на останню лавку, бо боїться, що їй стане погано і тоді юрба її затисне. Багатьом студентам знайомий страх перед екзаменами. Дехто так боїться провалитися на екзамені, що страх його паралізує і заважає інтенсивно вчитися або ж на самому екзамені блокує ясне мислення.
Люди, котрі зазнають нападів паніки, часто не знають їхньої причини – зовнішні чинники відсутні. Ймовірно, початок страхових приступів криється в самій людині. Вона боїться втратити контроль над чимось або не впоратися в якійсь ситуації. Коли ж доходить до загрози почуттю самоцінності, це завжди пробуджує страх. Напади паніки непрогнозовані, тому багатьом людям видаються небезпечними. «Страх перед страхом», що раптом нападе паніка, може роздути навіть незначну боязнь до панічної атаки. Психологія говорить про стан страху, викликаний загрозливою для нас ситуацією, причому цей стан у кожної людини різний, а також про прихований страх, що є «почуттям важкості, пов’язаним зазвичай з незадовільним станом у житті особи, почуттям, котре постійно мучить» (Gunther. – 86).
Такі страхи нас ув’язнюють. Ми природно прагнемо звільнитися з їхніх пут. У пісні Захарії (див.: Лк. 1,68-79) евангелист Лука описує таємницю нашого спасіння Ісусом Христом як звільнення від страху: «Благословенний Господь, … щоб ми, визволившись із руки ворогів, служили безстрашно Йому у святості й праведності перед Ним по всі дні життя нашого» (Лк. 1:68,74-75). У грецькому тексті вживається поняття «афобос», що означає «відсутність боязні». В Ісусі Христі Бог дарував нам спасіння від страху. Остаточно вороги нашої душі є тими, що вселяють у нас страх. Вороги душі – це наші хворобливі шаблони життя, наші комплекси і помилки. Мовою Святого Письма – це демони, котрі перешкоджають нам стати тим, чим задумав нас Бог. Психологія позначає ворогів душі термінами: «помилкові тлумачення дійсності, розірвані зразки мислення, де дійсність сприймають однобічно і бачать у ній тільки те, що лякає».
Тож як Ісус звільнив нас від цих ворогів душі – деструктивного мислення і неправильного тлумачення дійсності? Як ми можемо зазнати цього звільнення від страхів?
Повернімося до цитованих вище слів Захарії на прославу Господа. Будучи греком, євангелист Лука переживав страх як муку, як те, що негативно впливає на відчуття дійсності вільної і прямодушної людини. Євангелист Лука трактує спасіння як звільнення від страху і його подолання. Релігійний філософ Ойґен Бізер розумів це так само, називаючи християнство «релігією подолання страху». Ісус насправді забирає в людей їхній страх. Христос запевняє, що нам не потрібно боятися власних провин і внутрішніх ворогів, котрі втовкмачують нам, якими ми є поганими і що ми не впораємося з нашим життям.
Ісус звільняє людей від влади демонів. Він випростовує скорчену внаслідок страхів жінку і надає їй первісної краси та гідності – вона випростаною йде далі життєвою дорогою і славить Бога, Який створив її так прекрасно (пор.: Лк. 13:10-17). Христос випростовує схилених від страху людей і показує їм первісний блиск їхніх душ. Він відкриває їм очі на пізнання справжньої дійсності та звільняє їх від внутрішнього примусу ототожнювати свої страхи з реальністю. Своїми діями Ісус викриває страх як наслідок спотвореного тлумачення дійсності. Наші страхи долаємо тоді, коли зуміємо бачити світ таким, яким його створив Бог. В описі Луки світ і людина є реальними, тобто створеними Богом як добрі. Погляд на дійсність, якою вона є насправді, виражено в словах Захарії: «святість» і «праведність» (Лк. 1:75).
Святою є людина, коли вона ціла і неушкоджена. Греки в добу євангелиста Луки «святістю» називали те, до чого світ не має доступу і над чим не має влади. Ісус уможливив нам життя у святості перед Богом, тож не мусимо піддаватися страхам, що прив’язують нас до світу, а потрібно віддати себе в руки Богові. У кожній людині є святий простір, недіткнутий простір тиші, де живе Бог, простір, недоступний для людей. У цьому святому просторі ми доторкаємося цілого і неушкодженого в собі. Там ми вже спасенні, тобто непідвладні гнітючому страхові.
«Праведною» у філософії Платона, на котрого спирається євангелист Лука, є людина, котра живе правильно. Бути праведним – це відповідати власному єству: духові, душі та тілові. Це також зважати на потреби цілої своєї істоти та належно на них реагувати. Лише після того праведність є соціальною чеснотою. Коли віддаємо належне самим собі, тоді ми здатні бути праведними стосовно інших. Праведний бачить світ правильно, тобто таким, яким він є насправді. Ісус у Євангеліях є воістину тою праведною людиною. У Ньому і ми можемо стати «правильними» – такими, якими нас задумав Бог. Йдучи за нашою правдивою людською суттю, ми не боятимемося, що ми «неправильні». Нам даровано віру, що Господь нас оправдав.
Наше спасіння від страху виражено в прославі Захарії (див.: Лк. 1:68-79) також словом «ґнозіс», котре в грецькій мові означає «пізнання, просвітлення». Іван Христитель, згідно з пророцтвом Захарії, дасть нам пізнання спасіння, вкаже нам на Господа Ісуса і на те, що гріх не має вже над нами влади, якщо ми покаялися. Ісус об’явив Собою сердечне Боже милосердя. Бог у любові Сам прийшов до нас. Нас, людей, що загубили самих себе і стали чужими самим собі, Він освітив Своїм світлом. Три Божі риси, явлені в Ісусі, стосуються звільнення нас від наших страхів: Боже милосердя, Боже світло для нашого просвітлення і Божий мир, що дарується нам, коли впускаємо Його любов у наше єство.
Боже милосердя мотивує нас поводитися милосердно зі самими собою, не засуджувати себе і не лютувати проти самих себе. Вимогливість до самого себе завжди походить від страху, що я, мовляв, не достатньо добрий. Милосердя є дорогою до миру із самим собою. Коли даємо Божому милосердю ввійти в гущу докорів самим собі, то зникає страх перед тим, що ми не такі, як би нам того хотілося. Світло Христове – милосердне світло, воно прагне проникнути в безодні нашого страху, освітити пітьму в нас, аби ми змогли поглянути з милосердям у нашу несвідомість та помиритися зі самими собою.
Ісус настійливо радить нам укласти мир з ворогами нашої душі, а не поборювати їх. З нашим страхом ми маємо укласти мир, тоді він стане нашим товаришем. Ісус пояснює цей взаємозв’язок притчею про царя і його десять тисяч солдатів (пор.: Лк. 14:31-33). Наші десять тисяч воїнів – свобідна воля, розум, дисципліна, – стаючи на боротьбу проти двадцяти тисяч солдатів страху, виснажуються в ній. Що більше сил ми затрачаємо, борючись проти страхів, то потужнішою стає їхня протидія. Вони змушуватимуть нас розтратити всі наші сили на спорудження мурів, аби страх не проникнув до нашого серця. Якраз цих сил нам і не вистачатиме до життя, а зведений нами мур відділятиме нас від власного ж серця.
Коли ми укладемо мир з нашим ворогом – страхом, то сила, яку він витягнув з нас, тепер буде нашою. Страх, ставши нам товаришем, виводитиме нас з тісноти до ширших просторів. Порівняймо образи Ісусової притчі із нашою дійсністю, якщо дозволимо, аби наші вороги стали нам товаришами, то розширяться межі нашого краю, а число наших солдатів збільшиться з десяти тисяч до тридцяти. Двадцять тисяч воїнів допомагатимуть нам в облаштуванні нашого краю. Силу затрачатимемо на щось корисне, замість того, щоб виснажуватися в боротьбі. Декотрі люди бояться укладати мир зі своїм страхом, вважаючи, що той вийде переможцем над ними. Власне тільки після укладення з ним миру він стане нам товаришем і сприятиме вільному та повнішому життю.