Господи Боже, що це за дивне відчуття? Здається, ніби моя душа стоїть самотньо на величезній кулі, завбільшки з Землю. Я стою впевнено та безстрашно, і все ж я свідома, що переді мною порожнеча. Так наче час повернувся назад, і я опинилася посеред порожнечі, що існувала до сотворення світу. Чекаю в тиші. Серед щоденної метушні, переживаючи радість чи смуток, я не втратила здатності до сприйняття навколишнього світу, однак моя душа є ніби відокремлена і в той же час поглинута цією дійсністю. Усе як зазвичай, тільки постійне відчуття самотності не покидає мене, а з-перед очей не зникає порожнеча. Буває, моя душа голосно кличе: «Господи!». Але не чує нічого. Єдина відповідь – це тиша й усвідомлення Його присутності. Присутності Бога, Якого прагне моє серце. Та мене з Ним розділяє велика відстань. Чи моє відчуття Божої присутності викликане Його поглядом? Чи це лише моя сліпа віра, позбавлена всяких міркувань?
У мене таке відчуття, ніби я якимось чином була частиною цієї порожнечі, цього небуття, і перш ніж будь-що постало, у цій порожнечі було джерело життя. Яке порівняння – буття і небуття. Чи порожнеча, в усій своїй бляклій наготі, взивала до Бога, Який є Життя, і безмовно просила дозволити їй бути, дати їй життя? Порожнеча чекала в тиші та безпорадності. Моя душа споглядає зустріч Бога та порожнечі. Очікуючи та покладаючи всю надію на те, що одне сказане слово дасть волю на існування порожнечі, я не можу впоратися з відчуттям безпорадності. Хіба це не та хвилина, коли моя душа взиває: «Господи!». Вона благає про дарування життя, а потім чекає виявлення Божої волі? Чи це не проблиск миті, за який все постане?
Чи це не випробовування віри? Інколи вірити – це не мати жодного видимого знаку, який міг би мене запевнити в тому, що Бог мене любить і піклується про мене. Як колись порожнеча, зустрівшись із Богом, чекала на своє буття, так само моя душа чекає на таку глибоку віру, яка не дасть відвести очей моїх від ДЖЕРЕЛА ЖИТТЯ – Господа Бога Всемогутнього. О Боже, візьми мою нікчемність у Свої всемогутні обійми та дозволь мені бачити Тебе очима віри.
Ось так на самоті посеред порожнечі я чекаю, як прозвучить Його голос. Очікую, як постане все. І незважаючи на відчуття самотності, усвідомлюю, що Хтось шукає знаків життя, буття, існування якого, здається, є лишень передумовою задуму створити мене. Так наче ідея сотворення мене зародилася в Нього з безмежної мудрості ще перед початком сотворення всього. Він помістив Свій задум – мене – на цю кулю, щоб я очікувала на своє існування і перебувала в цілковитій залежності від Нього кожним моїм подихом. Можливо, Його воля така, щоб я відчула, як це – ніколи не бути народженою, щоб я смирялася при усвідомленні того, що могло статися так, що я ніколи не мала б можливості пізнати життя.
Те, що я переживаю в час цього страхітливого очікування посеред порожнечі, залишається для мене таємницею. Втілення задуму мого сотворення призупиняється, коли я, збентежена, вслухаюся, звідки прозвучить голос, який помістив мене сюди. Прийме Він рішення сотворити мене, чи я так і залишуся лише задумом, який міг здійснитися?
Ця тиша тиха і спокійна. Однак не цілковито мовчазна, не така, яка раптово настає через відсутність шуму. Також і порожнеча. Вона відмінна від темряви, що сходить через відсутність світла. Відчувається тільки Божа присутність, оскільки пустка, що переді мною, не має ні звучання, ні буття, ні існування, ні тьми.
Я чую цей «задум», якою я є, і жалісним голосом молю: «Господи, дозволь мені бути – дай мені життя – дозволь мені жити!» Через тишу у відповідь я плачу. Посеред порожнечі я чекаю, свідома того, що відповідь на це благання є для мене закритою, – так само, як і я колись була таємничо захованою, – у Божественній премудрості.
Це справді дивні відчуття. Я тут, пишу цього листа, а вже іншим часом моя душа опиняється на тій кулі чи в тому місці, де я чекаю на Божественне рішення щодо мого існування. Одночасно я переживаю відчуття буття і небуття. Можливо, Бог переніс мою душу на початок сотворення всього, щоб я могла відчути усю цілковиту залежність від Нього. Часом ворог намагається змусити мене повірити, що цей дивний досвід є насправді видінням мого місця у вічності, що нагадує одиничне ув’язнення, так наче мені навіки належить бути відокремленою від Бога, моїх рідних та сонму всіх святих на небесах. І моя душа молить: «Боже, якщо перебування в цьому місці є Твоєю волею щодо мене у вічності, якщо Ти хочеш бачити мене тут навіки, то нехай буде Твоя воля. Навіть якщо Ти не чуєш мого голосу і не зворушений моїми муками, я продовжуватиму кричати в цій мовчазній порожнечі: «Боже мій, Господи, я люблю Тебе!» Як би ж я хотіла, щоб моє голосіння любові змогло пронизати порожнечу, приголомшити нескінченний всесвіт та одного дня досягти Твого престолу. Мені було б достатньо Твого здивування від почутого. Але якщо б це стало можливим, чи схвилювало б моє голосіння Твоє серце?
Боже мій, ця жахлива думка, що я ніколи не зможу побачити Твоє обличчя, триває недовго, і я розумію, що в такий спосіб ворог намагається знищити всі зародки Твоєї праці в моїй душі. Я покладаюся на Твою волю, Твою премудрість і Твою любов. Умиротворена, я знову вдивляюсь у порожнечу, сподіваючись, що Хтось, такий далекий, ще раз гляне на мене. Я не знаю, чи це віра, але в її присутності я впевнена. А от надію важко віднайти, так наче вона заховалась у непомітному куточку порожнечі та лише потайки виглядає, чекаючи, поки її знайдуть. Любов, де ж вона тут? Здається, любов поряд, у Божій присутності, але вона дуже загальна, не спрямована тільки на мене, я не відчуваю зв’язку з нею, не відчуваю хвилювання від усвідомлення і прийняття її, вона позбавлена властивого їй прояву, коли любов одного виливається і зворушує любов іншого, і вони стають однією любов’ю. Я в очікуванні на буття, на прийняття, на любов.
Але де ж любов, і чи вона знає мене? Чи існує імовірність того, що Він не покличе мене до життя? Чи те, що я є в Його задумі, може мені гарантувати сотворення? Ні, це не може бути правдою. Немає жодних запевнень. Задум мого сотворення, що виник із Його премудрості, повинен бути втілений. Він повинен глянути на мене, розпізнати мене, прийняти рішення дати мені життя. Неможливо описати словами муки очікування. Він знає про мої майбутні слабкості та моменти непокори. Чи буде достатньо Його сили в моїх слабкостях, щоб надолужити падіння? Чи знання про мої зусилля і спроби зможе схилити Його прийняти рішення на мою користь?
Я продовжую вдивлятися в порожнечу, але тепер дещо по-іншому. Я відчуваю несподіване тепло від Чийогось погляду. Я оглядаюся довкола, вдивляюся вглиб пустки, але не має жодного знаку, який би говорив про Божу присутність, є лише якесь загальне відчуття Його приближення до мене. Це відбувається дуже повільно і тихо. Це момент, від якого захоплює дух. У мою душу закрадається страх.
Це нове відчуття, але я вже боюся, що Він гляне на мене, побачить мене і пройде повз. Час для прийняття рішення, здається, настав. Чи Той, Кому я голошу свої моління, почув мій голос? Чи Він іде моїм шляхом?
Я починаю пізнавати любов. Уважну, турботливу, ніжну й безпечну. Хоча попереду загрозливо нависає порожнеча, та це вже не видається мені таким важливим. Уперше я усвідомлюю, що перебуваю серед інших «задумів», які, можливо, будуть існувати. Їх мільйони мільйонів. Усвідомлення любові залишається, але складається враження, що кожен із цих мільйонів відчуває на собі такий же уважний Погляд, повний любові, що і я. Я одна, але в той же час не одна. Хіба можливо, щоб вони також бажали та просили сотворення? Чи вислухає Він кожне благання? Невже кожне голосіння із такої безлічі «задумів» до Нього дійде? Буде це могутній рев океану, чи кожне благання буде вислухане окремо? Чи почує Він моє благання серед такої великої кількості? Число «задумів» вибраних до життя осіб зростає від мільйонів до мільярдів. Мене оточує так багато подібних до мене, які благають про життя.
Кожна мить цього переживання дає мені розуміння, що в мене все менше і менше шансів на життя. Я занурена в океан потенційних людей, однак самотньо продовжую стояти на цій кулі. Він бачить і знає мене. Я не виявляю бунту й не відчуваю тривоги. Мене охоплює тільки сильне бажання бути, могти відповісти Йому турботою, любов’ю й увагою, які я відчуваю на собі. Я отримую щось таке, що я не в змозі повернути назад.
Тривога не може порушити мій спокій, коли я стою посеред цієї безмовної порожнечі в пошуках невидимої реальності. Я більше не зову Господа, бо це, здається, немає жодного сенсу. Але тільки чекаю, чекаю і чекаю.
У цьому скромний вияв моєї покори, свого роду залежності, чітко усвідомленої, від Сили, Яку я не в змозі ні зрозуміти, ні пояснити. У ній всемогутність, але також і доброта. Вона наче перестерігає мене, щоб від моці її я не вмерла.
Я бачу Світло. Воно відокремлене від порожнечі. Своїм сяйвом воно не проганяє порожнечу, але плавно рухається від одного потенційного для життя «задуму» до іншого. Не знаю, чи в цей момент приймається рішення, чи вибір уже зроблено, але коли воно наближається до будь-якого з цих задумів, здається, бачить все його ймовірне майбутнє. Яке це дивовижне видовище! Коли Світло від одного «задуму» переходить до іншого, перший повністю щезає. Цікаво, повертається він до Світла, як свого джерела, чи цілковито зникає? На його місці я спостерігаю ще глибшу порожнечу – пустку замість того, що могло би бути. Світло рухається далі до решти «задумів». Невже воно пройде повз мене, так само, як воно обминуло вже багато інших? Тим, які залишились поза Його увагою, ніколи не судилося бути. Які в них були перспективи? Що вони могли зробити, сказати, написати чи заспівати? Скільки всього ніколи не збудеться тільки тому, що ті, яких Світло не осінило, ніколи не зможуть отримати життя? Зважаючи на цей досвід, я з острахом і благоговінням подивляю справжню сутність дару життя.
Світло. Минає один «задум» за іншим, і не залишається жодного. Вони зникають мільйонами. Я знову відчуваю тепло. Світло наближається. Я більше не боюсь. Я спокійно чекаю, у той час, як кожний із цих «задумів» поглинає порожнеча. Це відбувається швидко, і, здається, ніколи не закінчиться. Їх так багато, але в цьому леті Світло торкається кожного з них.
Я усвідомлюю, що володію трьома здібностями. Вони ще туманні, немовби щойно розвинулися. Почуття належать не тілу, але «задумові», так наче моя душа формується в міру наближення до мого «задуму» Світла. Щось, безумовно, відбувається, коли зближається Світло. Ці три здібності стають виразними. Це не три різних «мене», а «задум» мій, тепер здатний до трьох різних видів діяльності. Я знаю, що можу запам’ятовувати, проте не можу нічого пригадати. Я можу розуміти і думати, але осягнути Світло я неспроможна. Я можу робити вибір, але немає між чим вибирати.
Я відчуваю, що цим я близька до Світла. Так наче ми чимось схожі. Можливо, це Божа присутність дозволила мені побачити, яким насправді є задум щодо мене? Світло близиться. Я спостерігаю, як переді мною, довкола мене, наді мною і піді мною інші «задуми» зникають. Я залишаюсь одна. Світло огортає мене і ховає у своїй тіні. Вперше я чую Голос, Який каже: «Ти матимеш життя». Я настільки вражена, здивована і вдячна, що не спроможна знайти відповіді. Мені не віриться, що безмежна Любов вирішила подарувати мені життя! З-поміж усіх інших «задумів», які могли отримати життя, але повністю зникли, вибрано мене. Чому мене? Чому я? Перед таким вибором я випромінюю вдячність і покору.
Я бачу, як Світло, яке прийняло рішення на користь мого існування, віддаляється, огортає порожнечу, і той же Голос, Який говорив, що я матиму життя, каже: «Нехай буде світло». І настає світло, але зовсім інше, йому не зрівнятися зі Світлом, яким є Божественна сила.
Одного дня, через мільйони років, задум мого сотворення, що виник із провидіння Божого, здійсниться. Я отримаю тіло. Я зможу, вільно і як того захочу, розпоряджатися подарованими мені пам’яттю, інтелектом і свободою. У мене буде можливість робити вибір на користь Бога так, як це зробив Він щодо мене. Я житиму, любитиму і буду любленою. Я зможу споглядати красу, чути звуки, розрізняти і формувати думки, плакати і сміятися, відчувати захоплення від навчання та радість від давання. Я житиму в конкретну історичну епоху та залишу свій слід на піску її часу. Я буду частинкою єдиного цілого – людиною.
Змінивши сумнів на впевненість, я продовжую стояти на цій кулі. Зараз це дивовижне місце – місце існування тільки Бога і душі, місце відпочинку й утіхи; місце, де можна побачити, яким усе є без Бога; місце, де можна пізнати істину і говорити з Богом як з другом; це місце очікування здійснення Його волі. Дякую тобі, Боже, за це переживання віри, Твоєї любові та дару життя.
Мої батьки сказали: «Амінь – нехай буде Твоя воля».
КІНЕЦЬ
Усе, пережите мною, про що тут описується, на цьому завершилося. Оглядаючись назад, я тільки тепер усвідомлюю, що мені було дано пережити це все, щоб могти почерпнути з цього знання й усвідомити, якою є дійсність. Я переконалася в особистій любові Бога. У Його виборі мене. Коли Він помістив мою душу в лоно матері, задум створити мене, що виник із Його премудрості перш ніж все постало, став реальністю.
Я зберігаю в пам’яті пережитий досвід і молюся, щоб усі, хто читатиме це, змогли хоч трохи зрозуміти сенс того особливого вибору. Я також знаю, що деякі моменти розповіді можуть видатися незрозумілими. Причиною того є моя неспроможність чітко і ясно передати цей містичний досвід.
Хвалімо Бога за всіх, кого Він створив і обрав для життя. Захоплюймось Його премудрістю і з благоговінням приймаймо Його любов.