Давид стояв на садовій терасі свого палацу. Внизу мерехтіли вогні Святого Міста. Хтось підійшов до нього ззаду. Давид зітхнув і, не обертаючись, сказав:
– Так, Іоаве, що сталося?
– Чи знаєш ти?
– Знаю, – тихо відповів Давид.
– І давно ти знаєш про це? – запитав Іоав з неспокійним подивом.
– Місяці, роки… Можливо, років десять. Можливо, я знаю це вже упродовж тридцяти років.
Після такої відповіді Іоав не був упевнений, що вони говорять про одне і те ж. Адже Авессалому було трохи більше тридцяти.
– Мій пане, я говорю про Авессалома, – сказав він з певним коливанням.
– І я про нього, – сказав цар.
– Якщо ти так давно знав про це, чому ти не зупинив його?
– Я щойно задавався подібним запитанням.
– Хочеш, я зупиню його для тебе?
Давид розвернувся. У той же момент Іоав знав відповідь на своє питання.
– Не роби цього! Не кажи йому ні слова. І не засуджуй його. І не дозволяй, щоб інші засуджували його або його вчинки. І, природно, не зупиняй його.
– Але тоді чи не заволодіє він царством?
Давид знову зітхнув. Мить він намагався знайти рівновагу між сльозами і посмішкою. Потім посміхнувся і сказав:
– Так, можливо, він зробить це.
– Що ж робитимеш ти? У тебе є плани?
– Ні. Зовсім ні. Відверто кажучи, у мене немає жодних ідей про те, як себе поводити. Я пройшов через багато битв і переніс багато облог. Я зазвичай знав, як вчинити. Але в даному випадку я можу покластися лише на досвід своїх молодих років. Той курс, яким я слідував тоді, здається найкращим у цій ситуації.
– І що ж це за курс?
– Нічого не робити.