Наступного дня Суї Лінг дістала примірник «Нан Фанг Дейлі» і прочитала на першій сторінці статтю:
«Антиреволюційні активісти, що діяли під керівництвом головного дисидента, який обіймав посаду нелегального пастора домашньої церкви, були схоплені міліцією вчора пізно ввечері і зараз він очікує на допит».
– Милостивий Господи, – прошептала Суї Лінг. Вона не спала до ранку. Не спав і її чоловік.
Разом з Вангом і Чжангом Самуїл Лем потрапив до одного з урядових слідчих ізоляторів, де допити проводилися протягом ночі.
– Ви антиреволюційний активіст і намагаєтеся приховати найголовніші ваші плани. Ваш злочин розцінюється як найтяжчий серед злочинів проти уряду.
Ці слова звучали, як вирок, що оголошується в суді перед його виконанням.
Хоча Лем був твердий у своїй вірі, упевнений у постійній турботі Бога про нього, усе ж безрадісні сумніви проникали в розум Самуїла. Його розстріляють? Чи повісять? Ці смутні думки відганяли вірші з Писання, які завжди підтримували Самуїла, що «у смерті чи в житті» майбутнє було в Божих руках, незважаючи на всю владу його переслідувачів.
Нарешті на світанку ув’язнених розвели по камерах. Їх не зачинили разом, як вони того хотіли.
У камері Самуїла стояв нестерпний сморід, який виходив з цебра для випорожнень. Стіни камери були покриті вологою, що нагадувало Самуїлу могилу. Сперте повітря, темне й кисле, оповило її, як зміїні кільця.
Самуїлу почувся залп рушничних пострілів, він подумав, що це тільки його уява. Звук повторився вдруге, голосніше, ближче, але Самуїл вирішив, що це викидні труби автомобілів.
Мовчки він віддав себе Тому, Хто сказав: «Усе допомагає на добре» і Хто сказав Своїм послідовникам: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!»
– Так, Господи Ісусе, – прошептав він. – Так.
І цієї миті з далекої камери почувся спів. Співали двоє членів його церкви.
- Коли вогнем мене хрестить життя
- І тяжко на душі буває,
- Радію я, бо маю я Христа,
- І з Ним мене ніщо вже не здолає!
Зі своєї камери Самуїл приєднався до їхнього співу.
- Вузька й терниста та стежина,
- Що нас веде від смерті до життя,
- Радію я, бо маю я Христа,
- І з Ним мене ніщо вже не здолає!
Ніколи в житті Самуїла Лема такий короткий спів не приносив стільки благословення в серце.
Допити продовжувалися щоночі. Вони зазвичай починалися перед північчю й тривали до ранку. Допитувачі по черзі проводили те, що, як пізніше довідалися ув’язнені, називалося «тест на витривалість».
Одного разу ввечері Самуїл одержав варене яйце як прояв короткочасного співчуття. Відчуваючи почуття голоду через недостатньо повноцінний раціон в’язниці, він з’їв ласий шматочок з величезною вдячністю Богові.
Пізніше, під час чергового допиту, коли Самуїл уже був у напівсвідомому стані від виснаження, йому підсунули аркуш паперу і попросили прочитати вголос. Переглянувши зміст написаного, християнин зрозумів, що це було «визнання» або безпідставне обвинувачення проти нього.
– Прочитайте це, – сказав слідчий.
Коли Самуїл занурився в читання, помічник слідчого підніс мікрофон до його рота.
– Але ж ця заява брехлива! – запротестував Самуїл.
– Я знаю, – відказав по-дружньому слідчий, – але мій начальник хоче, щоб ця заява була розглянута під час нашого допиту.
Розум Самуїла настільки втомився, що він не міг знайти в собі сили далі чинити опір.
– Ви втомилися, – продовжував украдливо голос. – Але перш ніж ви підете відпочивати, прочитайте цю заяву. Читайте вголос.
– Але…
– Це ж не формальне слухання або легальне засідання, пасторе Лем. Тому просто прочитайте заяву і йдіть відпочивати. Попросіть, щоб запис залишився конфіденційним, і ми зробимо це.
Ледь вірячи, що чує власний голос, Самуїл читав заяву…
27 вересня лідери «Триєдності» зібрали публічні обвинувачувальні збори проти пастора церкви на Да Ма Цан, 35. Незважаючи на всі побоювання Самуїла, він не міг уявити собі, що вигадана християнська організація пустить у хід такі методи проти відомого віруючого. «Триєдність» подбала, щоб Самуїл не був присутній на зборах, хоча члени церкви на Да Ма Цан з’явилися на цей захід. Його однодумці стояли мовчки, коли голова викликав людей для кривосвідчень проти пастора Леми. Один чоловік відповів на заклик голови:
– Я не є членом церкви на Да Ма Цан, але відвідував багато зібрань цієї церкви з простої цікавості. Самуїл Лем дійсно виголошував антиурядові промови, звинувачуючи владу в атеїзмі. Він говорив, що всі атеїсти будуть горіти в озері вогню і сірки.
Чоловік не був знайомий членам церкви Самуїла. Жоден з них не пам’ятав, щоб колись зустрічав його на зібраннях. Інші «обвинувачі» пішли за прикладом першого, розповідаючи те, що дуже підозріло звучало і нагадувало заздалегідь написані промови.
У камері Самуїл Лем залишався зовсім спокійним, він був повний бадьорості в розумі і дусі, підкріплюючись уривками вивчених місць з Писання. «Він гноблений був та понижуваний, але уст своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення».
Жінку похилого віку з церкви майже силоміць виштовхнули вперед для зізнання. Присутні члени церкви, які спостерігали за тим, що відбувається, згадували обличчя цієї жінки, коли вона слухала натхненні проповіді пастора Лема. Вони згадували її спраглі очі, її посмішку, її кивання головою на знак схвалення того, що вона чула. Чи буде вона, налякана, висловлюватися негативно про свого наставника?
Голова сказав їй, що вона може говорити.
– Я відвідала багато служінь і занять з вивчення Біблії, – почала жінка. – Я отримала величезну підтримку. У минулому я нічого не знала про рятівну милість Христа. Пастор Лем допоміг мені…
Охоронці вмить вивели жінку, що «не бажала співробітничати».
Коли вона вийшла, увімкнули магнітофонний запис. Лунала вміло відредагована версія нібито конфіденційної і необразливої заяви, яку змусили зробити Самуїла.
У своїй камері обвинувачуваний усвідомлював, що ці години визначали його долю і служіння, але мир Христів залишався в його серці.
Саме цієї миті Самуїл Лем ясно відчув присутність Божу. Він навіть обернувся, очікуючи побачити кого-небудь. Але в камері було порожньо, однак це ще більше переконало його в присутності Когось. Він майже почув, як Чийсь голос вимовив: «Бо Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на дорогах твоїх».
Хоча присутність Божа вразила його, християнин відчував, що може простягнути руку, доторкнутися до Нього і відчути Його реальність. Пастор і раніше відчував подібне, але ніколи так ясно, як у той момент.
Самуїл почав тихо співати:
- Коли вогнем мене хрестить життя,
- І тяжко на душі буває,
- Радію я, бо маю я Христа,
- І з Ним мене ніщо вже не здолає!
Присутність Божа була явною. Не примарний фантом, а відчутна реальність, більш видима духовними очима, ніж фізичними.
Алілуя!
Господь нагадав йому: «Чи не всі вони (ангели) духи служебні, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння вспадкувати?»
Хвала Господу! Нехай Його ім’я буде звеличене на віки віків! Це відчуття Бога буде супроводжувати Самуїла в тяжкі часи протягом усього життєвого шляху.
Коли приходили неділі, Самуїл думав про свою церкву. Чи перешкодить їм почуття страху зібратися на служіння? Вони зберуться, але чи присвятять увесь мас тихій заступницькій молитві? Чи братимуть у ній участь інші?
Самуїл згадав слова Павла, які він написав із в’язниці до церкви у Филипах: «Ні про що не турбуйтесь, в усьому нехай виявляються Богові Ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки в Христі Ісусі».
Він підійшов до свого ліжка і схилив коліна.
– Моя дружина не знає, де я, – тихо молився він. – Моя мати може теж не знати нічого. Мої родичі також. Але Ти знаєш, мій Ісусе, і я можу бути сильним і почувати себе захищеним у…
Охоронець голосно постукав по ґратах камери. Самуїл підняв очі.
– Гей, ти! – закричав охоронець. – Тебе нудить?
– Ні.
– У начальника в’язниці немає часу для тих, хто прикидається хворим, і ніхто не збирається прибирати за тобою, якщо тебе знудить.
Ув’язнений піднявся і сів на край ліжка. Охоронець величаво попрямував далі.
Обмеження стінами камери, почуття глибокої непевності, абсолютна ізоляція від тих, кого він любив і кому служив, – усе це виходило за рамки його віри. Рано-вранці в першому місці свого ув’язнення Самуїл Лем переживав духовне і фізичне відчуття, що залишилося з ним, як частина його єства до кінця життя.
Мир!
Сморід в’язниці і задушливе повітря стали другорядною реальністю в порівнянні з подихом божественної підтримки, що пронизувала всю його істоту. Емоційне відчуття при цьому було багаторівневим: живучи в його дусі і випромінюючись через його органи і плоть, мускули і кістки, щоб розслабити його тіло і підтримати бойовий дух. У його розумі луною відбивалися обітниці: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю не так, як дає світ… Із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним прославитись!»
– Нехай буде так, Господи, – прошепотів Самуїл. – Пробуди в мені бажання, покажи, як прийняти Твою волю.
За годину Самуїл почув спів. Чоловічий голос доносився з іншого крила в’язниці, далі, ніж служителі його церкви Гао Ксіан і Йао Шенг.
– Уперед, солдати Христа…
Самуїл почекав наступний рядок.
– Уперед, солдати Христа…, – повторив незнайомець.
– Крокуючи, як на війну, – проспівав Самуїл у відповідь і почекав.
– Із хрестом Ісуса, – продовжував чоловік приспів.
Самуїл додав:
– Що йдуть попереду!
– Ув’язнений! – загорланив той же охоронець. – Тут не співають!
– Христос – Царствений пан…, – доносилося здалека.
Самуїл не зважився відповісти.
– Христос – наш Пан…, – повторив голос.
Потім усе стихло. Самуїл більше ніколи не чув радісного заспівувача.
Цей спів нагадав йому про те, що в нього немає зараз можливості сісти за піаніно. Хоча пальцями він подумки грав Бетховена, Моцарта, Шуберта. Одного разу в’язень уявив, що грає всю партитуру ораторії Генделя «Месія».
Під час свого ув’язнення в Гуанчжоу Самуїл написав кілька гімнів, що пізніше ввійшли в збірники: «Будь смиренним», «Знай себе» і «Нам потрібно пробудження».
Один із гімнів глибоко відобразив його сповнені боротьби роки духовного зросту. Самуїл написав музику влітку, а вірші поклав на неї на початку осені.
- Свій маяк Небесний Батько,
- Вічним світлом осіяв,
- Він і нам вогонь цей ясний
- На збереження віддав.
- Тож нехай він світить людям,
- Що пливуть до берегів,
- Щоб знеможених й недужих
- Він до пристані привів.
Коли він тихо співав свої гімни, вони перетворювались з його творів на небесні мелодії, які опускались, щоб благословити його душу. Як улюблений апостол писав тюремні послання, так і улюблений пастор згодом писав тюремні гімни.
18 грудня 1955 року, через три місяці після арешту, Самуїла перевели в другий слідчий ізолятор на Кангбіан Роуд у Гуанчжоу. Коли він спостерігав, як ув’язнені збиралися у дворі, то помітив своїх парафіян Ванг Гао Ксіана і Чжанг Йао Шенга. Самуїлу надзвичайно хотілося покликати їх, але охоронці забороняли розмови, навіть шепіт.
Коли віруючі побачили один одного, Самуїл порухом руки вказав на небо. Обидва закивали головами і посміхнулися. Радістю засвітилися їхні обличчя, коли вони спілкувалися в ці дорогоцінні хвилини мовчання. Це була невербальна проповідь пастора церкви.
У другому слідчому ізоляторі Самуїла помістили із сорока ув’язненими в одну невелику камеру. Він спав поруч з католицьким священиком, який сказав:
– Я маю велику честь зустріти вас. Ім’я Самуїла Лема часто згадувалося серед священиків нашої єпархії. Ми поважаємо вашу мужність і вірність.
Проходили тижні, складались у місяці тривалої зими, потім весни і раннього літа. Довгі дні бездіяльності і непевності тяглися повільно.
– Вони залишили нас тут гнити? – запитував один.
– Як трупи в загальній могилі… – знизував плечима інший.
Самуїл став у ті дні для себе вчителем і пастором. Одна із проповідей, яку він читав собі подумки, могла називатися так: «Наша багатогранна віра». У спокійні періоди життя, у часи впевненості і безпеки, діти Божі поглиблюють свою довіру Богу і духовну свідомість тільки найсуворішою дисципліною. Але коли непроглядна темрява огортає нас, коли життєві підвалини коливаються від загроз і лиха, тоді діти Царя ясно усвідомлюють своє становище пілігримів. Саме тоді віра шукає найглибші приховані перлини Писання.
Зі свого запасу вивчених книг, розділів і віршів Самуїл діставав обітниці, про які ніколи раніше не думав. «Я навчився бути задоволеним тим, що в мене є», – говорив Павло филип’янам. Самуїл міг перефразувати ці слова і сказати: «Я вчуся бути задоволеним».
Під звуки музичних інструментів псаломщик співав: «Хай Господь буде розкіш твоя, – і Він сповнить тобі твого серця бажання». Ця обітниця не для виконання особистих бажань. Скоріше для упокореного серця, яке відчиняє свої вікна і двері для Владики і запрошує посіяти в ньому бажання, що у відповідь викличуть молитви і дії згідно з Його волею.
Час ніби зупинився в ці болісні дні, але присутність Господа залишалась. Писання проводило свою очисну і наповнюючу роботу, і Самуїл залишався в повному спокої.
22 травня 1956 року його знову перевели в перший слідчий ізолятор. Ще раз Благий Пастир благословив зустріч, яка надихала і втішала. Самуїла перевозили в наручниках у парі із сестрою Мей Фенг Чжу з церкви на Да Ма Цан.
– Не бійся, – тихо вимовила сестра.
– Господь із нами, – відповів Самуїл.
Ось підсумок їхнього спілкування. Господь організував для них таке підбадьорення. Незабаром їх знову розлучили.
Час спливав болісно повільно. Самуїлу не був винесений вирок, тому з дня на день і з ночі в ніч йому досаждала невизначеність.
У камері стояли три ліжка. До Самуїла помістили ще двох ув’язнених. Один з них, Ліанг Шу Донг, щось чув про Євангелію.
– Ти граєш у шахи? – запитав якось Самуїла інший ув’язнений.
– Грав, – відповів Самуїл.
Під час наступного обходу охорони ув’язнені попросили принести їм шахівницю. Прохання задовольнили, але Самуїл зіграв тільки кілька партій. Ще в Гонконгу хлопчиськом він був срібним призером усіх шахових турнірів серед мешканців їхньої колонії. Він виграв кілька партій поспіль, і другий ув’язнений, утративши будь-який інтерес до шахів, повернув шахівницю охоронцям.
Самуїл годинами досліджував вірші з Писання, які знав напам’ять. Уривки, які він учив давно і вважав забутими, спливали так ясно, начебто він їх нещодавно вивчив.
Явне відчуття присутності Господа не залишало Саімуїла, і в його серці ріс всезростаючий мир. Він міцно тримався обітниці: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі».
Самуїл усе більше і більше відчував свою відповідальність за Шу Донга, більш відкритого з двох його співкамерників, – тягар, що вкладав у його серце Господь. Самуїл знав, що не повинен відкрито свідчити цій людині, бо ревне свідчення в Китаї, особливо за ґратами, могло спричинити серйозні наслідки. І пастор молився, щоб Шу Донг сам відкрив двері свого серця.
І це сталось одного разу вранці, коли другого ув’язненого повели на допит.
– Я спостерігав за тобою, – сказав Шу Донг. – Ти ніколи не виглядаєш сумним.
– Це тому, що в моєму серці радість Христова, – відповів йому Самуїл.
– Ти такий релігійний, тому що боїшся розстрілу?
– По-перше, я не релігійний. Життя в Христі дуже відрізняється від простої релігії. По-друге, я не чекаю смерті, але і не боюся її. Біблія говорить, що «Життя – Христос, а смерть – надбання».
Того ранку сірі катівні в’язниці в Гуанчжоу стали святилищем, коли ім’я Ліанг Шу Донга було записано в Книгу Життя.
Як і інші новонавернені, нове дитя Боже жадало довідатися якнайбільше. Часто в тихому куті камери сиділи Самуїл і Шу Донг, останній ставив запитання, а пастор відповідав на них. Вони розмовляли напівголосно, щоб не дратувати їхнього співкамерника, який не без цікавості прислуховувався до розмов братів.
– Ти знаєш усю Біблію напам’ять? – запитав він якось пізно увечері після відбою. – Чи ти все це придумуєш, обманюючи нас і видаючи ці слова за Слово Боже?
– Я цитую Біблію настільки точно, наскільки можу, – відповів йому Самуїл.
– Я теж думав не менш скептично, ніж ти, – сказав Шу Донг, – але тепер моє серце обмите істиною. Ти теж можеш пережити таке очищення.
Після цих слів охоронець постукав по ґратах камери.
– Не розмовляти після відбою! – попередив він.
Це був останній раз, коли другий ув’язнений цікавився Євангелією. Але дух Ліанг Шу Донга зростав, як молодий саджанець.
Двоє віруючих співали разом гімни, які склав Самуїл, і їхній співкамерник не заперечував. Якось без жодних пояснень Ліанг Шу Донга забрали з камери.
– Він наплів цієї релігійної нісенітниці не тій людині, – припустив ув’язнений, що залишився в камері Самуїла, – і отримав кулю в живіт.
Потім він додав:
– Я більше не хочу слухати твою маячню. Усе, що мене цікавить, так це спосіб, як вибратися звідси.
Впевнено, але обережно продовжував Самуїл свідчити ув’язненим у слідчому ізоляторі. Багато хто слухав Самуїла, але страх не давав їм прийняти його слова. Самуїл ніколи не проповідував охоронцям. Вони здавалися йому якоюсь особливою категорією – це були люди-автомати або маріонетки. Іноді Самуїлу здавалося, що він більш вільний у порівнянні з охоронцями, які були бранцями ґнітючої системи.
До Самуїла почали доходити новини про безпосередні розстріли злочинців відразу ж у день їхнього арешту. Він не міг довідатися, чи була інформація достовірною, чи це були просто чутки. Його хвилював той факт, що, коли ув’язнені збирались на тюремному дворі, він не бачив Шу Донга і жодного з членів церкви на Да Ма Цан.
Коли Ай Лінг прийшла відвідати брата, вона розповіла йому про зростаючу кількість звинувачувальних плакатів, що з’явилися на стінах будинків на вулиці Да Ма Цан. На багатьох з них з’явився знак, який свідчив про те, що вирок суду виконаний.
– Плакат з вироком щодо тебе висить на наших дверях, – сказала вона.
Самуїл збирався дізнатись про подробиці цієї інформації, але охоронець оголосив, що час побачення закінчився.
Умови життя у в’язниці погіршувалися. Керівництво все менше звертало увагу на нестатки ув’язнених; рис і овочі ставали менш смачними. Жодного разу з тих пір, як його заарештували, камера не провітрювалася.
Траплялося, ув’язнений божеволів, починаючи посередині ночі несамовито кричати і стукати по ґратах камери кулаками і головою. Один ув’язнений кинув відро з випорожненнями в ґратчасті двері своєї камери, тик що екскременти полетіли в коридор і камери навпроти. Його забрали тієї ж ночі.
У хвилини, подібні до цих, Самуїл дуже ясно відчував, що Господь поруч. Мир наповнював найзатишніші куточки його душі. Слова з Писання спливали з його пам’яті і вимальовувалися вогненним розчерком на скрижалях його розуму. Він готовий був прийняти усе, що Пастир дозволить, щоб сталося з ним.
Коли одного разу обідньої пори Самуїл лежав на своєму ліжку, розмірковуючи над Писанням і молячись, відчинилися двері камери.
– Ув’язнений Лем! – різко вигукнув охоронець.
Невідомість цієї хвилини застала Самуїла зненацька. «Невже це кінець? – промайнуло в голові. – Невже і на плакатах з його зображенням, розвішаних на вулиці Да Ма Цан, з’явиться такий самий знак?»
Але він почув голос Божий: «Хто любить Бога, усе допомагає на добре». Самуїл вже знав, що ці слова щирі.