Хоча китайські домашні церкви мали обмежені можливості для спілкування і взаємної підтримки, їх разом зв’язувала в одну благословенну родину невидима нитка. Як Павло і Варнава в часи Нового Заповіту, китайські євангелісти і вчителі подорожували з церкви в церкву. У Китаї пошта працювала добре, але листи відправляли з великою обережністю.
До кінця 80-х Самуїл Лем став свого роду «єпископом» домашніх церков, їхнім вождем, апостолом і патріархом. У домашніх церквах усього Китаю співали його псалми. Поширювалися тисячі його брошур, прослухували тисячі його касет, потім передавалися в інші церкви від Куньміна до острова Хайнань, а згодом – у Фучжоу, через півкраїни в Ханчжоу і до Сіань. З півночі до півдня, зі сходу до заходу сотні пасторів і членів домашніх церков дивилися на Самуїла Лема як на людину, гідну наслідування.
Його поважали навіть прихильники «Триєдності». Із більш ніж п’яти тисяч церков ТПР багато пасторів підтримували Самуїла Лема. Незважаючи на труднощі і страждання, які заподіяв ТПР таким людям, як Самуїл Лем, лідери цієї організації не одноразово замислювалися над значимістю домашніх церков.
Від багатьох людей, які приїжджали в Гуанчжоу, щоб почути правдиве вчення, Самуїл Лем дізнавався про діяльність домашніх церков по всій країні. Церкви в північній частині Китаю проводили служіння в постійному страху перед репресіями.
Через своє зразкове служіння скромне помешкання церкви в Гуанчжоу приваблювало багатьох християн із різних частин Китаю. Одного разу в церкву приїхав інженер з Монголії. Він повідомив:
– Віруючі в моєму реґіоні страждають від жорстоких переслідувань. Багато хто проводить служіння в печерах. Ми з дружиною спостерігали церемонію хрищення в одній з печер. Було більше тридцяти кандидатів на хрищення і біля двохсот присутніх християн. Ми знаємо про одну вапнякову печеру, куди щонеділі і на нічні зібрання протягом тижня приходять на служіння сотні людей.
Упродовж декількох років християни однієї громади вставали за кілька годин до світанку і тихо пробиралися недалекий цвинтар, де могли безперешкодно поклонятися Богові. Інші віруючі йшли в шанс (китайські гірські пасма), де вони могли таємно зустрічатися для спілкування і молитви усією громадою.
Самуїл Лем вважав, що християни не порушують закону, якщо зустрічаються для поклоніння Богові. Відповідно до існуючого в той час законодавства, люди мали повне право вільно збиратися для поклоніння Богові.
– Сьогодні закон говорить, що ми маємо свободу віросповідання, тому не християни, а більшість представників влади в північній частині Китаю порушують закон.
Проте закон чітко забороняв відкрите свідчення. Віруючим не дозволялось звертатися до людей із пропозицією стати християнами. Деякі з них були заслані до в’язниці за спроби зробити подібне. Але навіть за таких умов християни продовжували свідчити іншим про свою віру.
Китай, як вже зазначалось, – країна законів. У процесі революції, будь-якої революції, часто трапляється беззаконня, а іноді і процвітає. Люди Заходу не мають рації, коли підкреслюють тільки жорстокість представників влади, не згадуючи з позитивного боку тих, хто чинить справедливо.
Протягом 80-х одне шановне західне аґентство проводило трирічне дослідження на території Китаю і Гонконгу. Це дослідження показало, що, якими б неймовірними не здавалися цифри, більш ніж 20 000 китайців щодня стають християнами! 99 відсотків цієї кількості стали віруючими через особисте свідчення звичайних християн. Хоча 7 000 000 навернених за рік здається астрономічною цифрою, у порівнянні з населенням Китаю в 1 100 000 000, такий ріст не дуже й дивує. З таким успіхом знадобиться 150 років, щоб усе населення цієї країни прийняло християнство.
Не беручи до уваги статистичних даних, ріст китайських церков справді феноменальний. Не лякаючись опору уряду, християни Північного Китаю, наприклад, виявили неймовірну запопадливість у поширенні Слова Божого.
Деякі християни в Північному Китаї буквально розуміли повеління в притчі «піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи…» Вони свідчили, підходячи до незнайомих людей і проголошуючи, що «всі згрішили, і позбавлені Божої слави» і що «заплата за гріх – смерть, а дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім». Коли місцева міліція, вимагаючи припинити благовіщення, попередила їх про відповідальність, вони проіґнорували це попередження. Міліція вирішила закрити їм роти, застосувавши довгі гнучкі кийки. Коли віруючих почали бити, вони заспівали. Міліція і люди, що зібралися довкола них, дивилися на все, що відбувалося, з подивом.
- Хрест – знаряддя страти
- На Голгофу ніс
- Тихо, зі смиренням
- Мій Господь Ісус.
Один із тих, кого карали, Чен Чао, співав голосніше від усіх, коли вони почали новий куплет:
- А мій хрест суворий
- Він легким зробив,
- Зняв гріха окови
- І навік простив.
Міліція наказала християнам розійтися по домах.
– У моєму серці справді була радість Божа! – розповідав пізніше своїй дружині Чен Чао. – Ти тільки подумай, невідомий і нічого не вартий Чен Чао постраждав заради слави нашого Спасителя! Ми повинні повернутися до проповіді знову!
І на цьому ж тижні Чен знову проповідував про рятівну віру в Ісуса.
Цього разу послали ще більший загін міліції, кожен міліціонер загрозливо тримав у руках кийок, швидко наближаючись, щоб припинити протизаконне свідчення. І вкотре так само радісно співали віруючі про те, як розділяли страждання Ісуса. Чен Чао знову співав найголосніше. Сержант міліції, який очолював загін, вилив усю свою лють на Чен Чао, завдаючи йому удар за ударом, коли той корчився від болю.
– Нехай Бог благословить вас, пане офіцер! – крикнув Чен Чао. – Нехай Бог благословить вас і врятує вашу душу, яка гине!
І втретє віруючі ризикнули засвідчити про свою віру. Про це повідомили в міліцію. Коли міліція залишала свій відділ, розбираючи кийки, сержант схопив дуже довгий кийок, більше схожий на товсту палицю. Приїхавши на місце, сержант попрямував до Чен Чао. Він щосили вдарив його по шиї ззаду. Втрачаючи свідомість, Чен Чао обернувся і подивився на сержанта. Йому вдалося злегка посміхнутися. Але сержант безжалісно вдарив його по спині, і Чен Чао упав на тротуар, його тіло обм’якло.
– Хвала Богу! – вигукував Чен Чао, переборюючи нестерпний біль.
– Нікого не вбивати! – попередив один із міліціонерів.
– Так, це єдиний спосіб закрити роти таким, як ці, – відповів сержант.
Коли друзі оглядали Чен Чао, один із них з жахом закричав:
– Подивіться на його спину! Вони зламали йому спину!
Поранений усе усвідомлював, коли друзі несли його додому. Він продовжував хвалити Бога, дякуючи Йому за можливість так важко постраждати за Христа.
Коли дружина Чен Чао провела їх у будинок, віруючі поклали Чен Чао обережно на ліжко.
– Дякую, Господи! – безупинно повторював він. – Дякую! Дякую!
Раптом усі присутні в кімнаті почули виразний голосний хрускіт, начебто два камені вдарилися один об одний.
Чен Чао на мить замовк. Потім він сів на ліжко, очі в нього розширилися, губи заворушилися, намагаючись вимовити хоч слово, його руки обмацували спину. Дружина кинулася до нього, щоб підтримати його.
– Ні, ні! – запротестував він.
Потім він устав з ліжка.
– Ісус вирівняв спину! – вигукнув він. – Мою спину! Мою спину! Ісус зцілив її!
Поки його друзі намагалися зрозуміти, що сталося, вони приєдналися до нього в подяці Богу. За хвилину він підняв руку, щоб усі замовкли.
– Ходімо, – сказав він урочисто, – ходімо у відділення міліції. Я повинен показати сержанту, як Ісус зцілив мою спину.
Новина про чудо поширилася по всій громаді. А здивований сержант міліції став одним із багатьох комуністичних службовців, які були вражені проявами Божої сили, що так могутньо виливається у всьому сучасному Китаї, особливо в північній його частині.
Ще одна історія сталася в невеликому місті. Коли дружина одного посадовця довідалася, що входило до обов’язку її чоловіка, у родині виник конфлікт.
– Ти ображав людей? – запитала вона.
– Я повинен виконувати вказівки, – відповів чоловік.
– Ти убивав? – наполягала вона.
Почуття провини охопило чоловіка. Він незграбно спробував обійняти дружину, але вона закричала, відіпхнула його й упала, ридаючи, на підлогу. Її чоловік так нічого і не зміг зробити, щоб заспокоїти її.
Ризикуючи втратити посаду й особисту безпеку, він попросив, щоб його перевели на більш гуманну посаду, але було занадто пізно. Травма так глибоко відбилася на здоров’ї його дружини, що вона перестала усвідомлювати себе і, здавалося, навіть була здатна на самогубство. Лікар, давній друг їхньої родини, сказав:
– Ти повинен відправити її в спецзаклад, або забезпечити цілодобовий догляд.
Продавши фамільні коштовності і дорогі речі, чоловік у відчаї забезпечив належний догляд дружині протягом року. За цей час стан її здоров’я погіршився, і він почав навіть сумніватися, чи пам’ятає вона, що вони чоловік і дружина.
Через брак коштів він вирішив, що зачинить її саму в безпечній кімнаті. Спочатку вона намагалася втекти від нього, потім падала на підлогу і корчилась у судомах. Чоловік силоміць годував її, коли ввечері повертався з роботи. Її очі були порожніми, вона не здатна була промовити жодного звуку. Її тіло майже висохло.
– Я мушу щось зробити, – говорив він своєму колезі. – Я не зможу знести, якщо здам її в психіатричну лікарню, але мені так само боляче зачиняти її в кімнаті, як тварину.
Його друг озирнувся, переконався, що їх ніхто не чув, а потім сказав:
– У мене є пропозиція, але я можу сказати тобі її по секрету. Якщо ти мене зрадиш, з моєю кар’єрою покінчено.
– Довірся мені і розповідай.
Його друг вагався.
– Говори, друже! Говори!
Напівшепотом той почав розповідати:
– Моя дружина дуже змінилася. Колись вона була для мене гіршою від диявола. Вона витрачала всі гроші, і ми постійно жили в боргах. Ні про кого не піклувалася, тільки про себе. Але тепер вона стала зовсім іншою. Я намагався тримати це в секреті і мені це вдавалося до цього дня.
– Тримати в секреті? Я думав, що ти усім про це розповіси!
– Моя дружина стала християнкою.
Спочатку зневірений чоловік не сказав нічого. Потім запитав:
– А може, твоїй дружині краще було б умерти?
– Я якось теж так думав, але якби ти побачив, як змінилася моя дружина, ти б теж змінив свою думку. Можливо, та жінка похилого віку, що допомогла нам, допоможе й тобі.
– Ця жінка – чаклунка?
– Зовсім ні! Вона не чаклунка!
– Тоді підемо до неї.
Старенька почастувала гостей чаєм, потім узяла Біблію.
– Перед вашим приходом я читала Святе Письмо і знайшла особливий вірш.
Вона погортала книгу і почала читати: «Тож тому, поки маємо час, усім робімо добро». Я знала, що Бог приготував для мене особливу роботу. Я можу вам чим-небудь допомогти?
Чоловік розповів жінці історію про лихо, що спіткало його дружину. Християнка запропонувала йому перевезти свою дружину в її дім.
– Ви не зможете побачити своєї дружини, поки я вас не покличу, – сказала вона.
Коли чоловік почав опиратися, жінка твердо заявила:
– Я буду її так доглядати, начебто вона моя дочка.
– Ти можеш їй довіряти, – завірив його друг.
Протягом декількох місяців християнка доглядала хвору жінку, начебто виконувала особливе доручення від Бога. Вона співала їй пісні, читала Біблію. Жінка розповідала хворій про Ісуса, акцентуючи її увагу на чудесах, які творив Він, і піклуючись про те, щоб хвора багато відпочивала.
За півроку християнка викликала чоловіка. Дружина зустріла його біля дверей. Її очі світилися, обличчя сяяло, вона була гарнішою, ніж будь-коли.
– Любий мій! – привітала вона чоловіка. – Я увірувала в Господа Ісуса! Ти теж повинен прийти до Нього.
І він прийшов! Він і багато інших.
Тієї ж пори в одному з університетів, розташованих на півночі країни, дружина одного викладача природничих дисциплін була запрошена в групу з вивчення Біблії.
– Чи можу я піти туди? – запитала вона чоловіка.
– Як хочеш, – відповів він.
– Але ти ж не прихильник християнства…
– Я дуже мало знаю про християнство, – відповів викладач.
Вихований при маоїзмі, він був одним із небагатьох, хто дістав освіту замість заслання в комуну. Цей вчений отримав глибоко обґрунтований світогляд від проповідників атеїзму. Але, як не дивно, атеїстичне вчення не справило на нього великого впливу. Тому, коли його дружина прийшла після заняття з вивчення Біблії і розповіла йому про почуте, він зацікавився не менш ніж вона. Обоє стали незабаром християнами.
Спочатку студенти і колеги не помітили змін у світогляді свого викладача. Але чим більше він пізнавав Святе Письмо, порівнюючи свої знання з його вченням, тим більше він ділився своїми відкриттями зі студентами під час лекцій. Разом із дружиною багатьох привели вони до Спасителя.
Коли керівництво університету довідалося про християнську віру викладача, воно занепокоїлось. Десяток років тому його лекції неодмінно піддали б цензурі, а можливо, сприяли б і його арешту. Але тепер, коли він такий популярний серед студентів, вони дивилися на його віру трохи по-іншому.
Такі історії можна розповідати безконечно. Ті, що розповіли гості з півночі віруючим з Да Ма Цан, 35 є лише прикладами того, що насправді відбувалося в Китаї. Якби опублікували матеріали про Китайський ГУТАБ (прим. ред. – «ГУЛАГ» – рос. мов.), багато хто з читачів відмовився б дочитати їх до кінця, вважаючи викладене явним перебільшенням. Але насправді те, що відбувається в Китаї, у перебільшенні потреби не має. Починаючи з першого століття християнства, жоден народ не був так благословлений разючою вільною вірою!
Один із відвідувачів з півночі Китаю, котрий приїхав на служіння на Да Ма Цан, 35, сказав:
– Ми бачили багатьох туристів із Заходу в нашому реґіоні. Вони тішили серця торговців і власників крамниць, тому що вільно витрачали гроші. Я бачив, як одна пара купила такий великий шматок Жадеїту, що він би не вмістився в мою сумку. Гарний одяг, дорогі фотоапарати, дорогоцінні прикраси – це їхній спосіб життя. Ви можете зрозуміти, як деякі з наших людей заздрили їм. Але я справді дякую Богу за наші труднощі, за наше вбоге майно, за невизначеність, яка нас постійно супроводжує.
І трохи тихше він зробив висновок:
– Саме це давало нам можливість бути якнайближче до Ісуса.