У житті дітей Божих у чудовий спосіб проступають Божа дбайливість, опіка та милість – від люльки й до тієї надзвичайної миті, коли в душі лунає: «Хай станеться світло!» Так сталося й зі мною. Хто, коли не я, може возвеличити Бога за Його дбайливу милість?
Народилася я в містечку Стара-Туре[1] в 1860 році й була другою дочкою пастора євангелічної церкви[2]. З народження мене оточувала ніжна любов батьків та родичів. Я не в змозі висловити Богові усієї подяки за свою долю, коли порівнюю її з життям багатьох бідних та навіть багатих дітей. Адже мати такого батька, яким був мій тато, – це дорожче за знатність та багатство. Хоча мій батько вже 20 років як помер, він залишається для мене уособленням усього найблагороднішого та піднесеного в житті. У наступні роки мені не раз доводилось зазирати в безодні людського страждання та падіння, і через те я особливо вдячна Богові за те, що Він зі Своєї ласки дав мені батьків, головною рисою яких була моральна чистота.
Моєму батькові не виповнилося ще й 24 років, коли він став пастором у Стара-Туре. Одинадцять років він залишався нежонатим, присвятивши себе піклуванню про свою овдовілу матір та молодших братів і сестер. П’ять років він дружив із своєю майбутньою дружиною, і вони віддано кохали одне одного, але синовня відданість не дозволяла йому одружитися. «Твій батько ніколи не казав мені про любов, проте в мене навіть і думки не було вийти заміж за іншого», – так згодом розповідала мені моя мати. Я їй охоче повірила, бо іншого такого супутника життя вона б ніколи не знайшла.
Батько був людиною прекрасною в усіх відношеннях. Усе в ньому було гармонійне. Світле волосся обрамляло високе благородне чоло. У погляді його гарних синіх очей відчувався проникливий розум. За 24 роки, прожиті з батьком, я ніколи не чула з його вуст нешляхетного чи брутального слова.
Як пастор великої общини, яка налічувала 4 000 душ, мій батько був переобтяжений обов’язками. Після 17 років наполегливої праці, коли йому виповнився лише 41 рік, батько захворів на астму й страждав від цієї хвороби до кінця життя. Помер він у віці 63 років. І все ж таки до кінця життя він залишався найстараннішим і найвідданішим пастором, якого тільки можна собі уявити. Від того часу як батько захворів, він потребував вірного помічника, якого в нас в Угорщині називають капеланом[3]. Першим помічником батька був його молодший брат Павло. Батько в той час допомагав йому в навчанні.
Дядько Павло ставився до мене з надзвичайною ніжністю, як то кажуть, буквально носив мене на руках. У нього був чудовий голос, і він міг співати як басом, так і тенором. Коли дядько Павло співав під час літургії, його голос, неначе дзвін, розливався по всій церкві. Однак, на наш превеликий подив, цим чудовим голосом дядечко міг і сваритися. Ми, діти, не дуже його боялися, проте одного разу я так злякалась його гучної лайки, що сплигнула з високої огорожі, на яку видерлась, щоб нарвати ягід. Добре, що внизу, під огорожею, була кучугура піску!
Дядько Павло, як і наш тато, був видний чоловік – високий на зріст, стрункий та темноволосий. Однак характером він був майже повною протилежністю батька. Вони обидва відзначалися гарячкуватістю, але батько мав таке самовладання, якого я ніколи ні в кому не зустрічала. Усі його слова та вчинки видавалися спокійними і зваженими. Дядько ж, коли сердився, часто не міг упоратись із своїм гнівом.
Батько намагався по можливості долати свою хворобу й ніколи не скаржився на слабкість. Він узагалі не полюбляв, щоб згадували про його астму й намагалися, зважаючи на задуху в церкві, відмовити його від проповіді. Дядько ж був молодим і здоровим, та про все це – іпохондриком. Але незважаючи на відмінність темпераментів, брати добре ладили між собою. Їхня взаємна любов згладжувала нерівності характерів.
Родину Рой відзначали міцні родинні почуття. Центром, навколо якого згуртувалася наша родина, був батько. Ми ділили одне з одним і журбу, і радість.
Милостивий Бог ще до мого народження подбав про те, щоб подарувати мені сестру, – подругу дитинства, іншу, сильнішу половину мого єства. Важко відшукати двох людей, більш необхідних одне одному, аніж я та моя люба сестра Марія. Наш девіз був: «Усе ділити нарівно!». Для пояснення наведу дві невеличкі історії.
Одного разу Марії подарували гребінця. Я заплакала, ображена тим, що мене обійшли. Тоді сестра розломила свого гребінця навпіл і віддала мені одну половинку. Наступного разу стався такий випадок. Мені мали видалити хворий зуб, а я все ніяк не могла зважитись на це. Аби показати мені приклад, Марія героїчно дозволила видалити зуб їй. Він у неї хоча й потребував лікування, однак ще не болів. На жаль, ця жертва виявилася марною, оскільки я все одно втекла, а лікар, не дочекавшись мене, поїхав.
Характери в нас були зовсім різні. Марія своєю силою волі дуже походила на батька. Вона відрізнялася задумливістю і з дитинства дуже захоплювалась літературою. Ще дитиною сестра прочитала Біблію від першої сторінки до останньої. Понад усе їй подобались історичні книги, особливо чудові оповідання Горна[4]. Я ж книжками не цікавилась і була непосидюща, мов дзиґа. Мене вабили природа та воля. У нашому саду не було дерева, на яке б я не видерлась.
У школі в Стара-Туре вчитель був уже дуже поталого віку, і тому нас туди не посилали, а вчили вдома. Нашими вчителями були дядько Павло, дядько Йосип – колишній графський службовець і один студент-богослов, якого батько підтримував матеріально. Звичайно, наша домашня освіта мала суттєві недоліки. Від нерегулярного та безсистемного навчання Марія, як це не дивно, тільки вигравала. Я ж нічого не отримувала, оскільки мені бракувало наполегливості та бажання вчитися.
Учителі, певно, вважали мене досить обмеженою та легковажною. Через брак часу вони ставилися до мене не дуже вимогливо. Зміни на краще настали тільки після того, як на місце дядька Павла прибув інший капелан, який прийняв замість нього церкву. Цей капелан був високоосвіченою людиною й умів зацікавити своїх учнів. Але, на жаль, на мене в нього теж не було часу.
Марію один із наших дядьків забрав у велике місто. Там вона впродовж року відвідувала німецьку школу[5] і потім ще рік навчалась у Пресбурзі[6], також у німецькій школі.
Я не хочу далі затримуватись на цьому відрізку мого життя, бо якась гіркота охоплює мене, коли я думаю про недосконалість мого виховання та моєї освіти. Та обставина, що я могла б бути непоганою ученицею, виявилась, коли мене в дванадцятирічному віці привезли до Пресбурга і я почала відвідувати ту саму школу, де вчилася Марія. Звідти я, незважаючи на погане знання мови, повернулася через 11 місяців з більш пристойними оцінками.
[1] Місто в Словаччині, розташоване в передгір’ях Карпат.
[2] Євангелічні церкви – загальна назва ряду протестантських (головним чином лютеранських) церков.
[3] У католицькій та деяких інших церквах помічник парафіяльного священика; «в нас в Угорщині» – оскільки з кінця XVII століття Словаччина входила до складу Австрійської імперії Габсбургів як складова частина Угорського королівства.
[4] Горн Вільгельм (справжнє ім’я Ертель Вільгельм, 1798-1867) – німецький письменник, відомий своїми історичними творами для дітей та юнацтва.
[5] У XIII-XIV століттях Словаччина підпала під колонізацію з боку Німеччини, тож панівною мовою стала німецька, якою провадилося навчання і в учбових закладах. Звідси двомовний характер творчості Христини Рой, частина творів якої, у тому числі й ця книга, написані німецькою мовою.
[6] Теперішня Братислава.