Тоді, у Пресбурзі, розпочався новий етап у моєму житті. З ласки Божої я потрапила до пансіону двох немолодих освічених дам. Вони тримали невелику школу рукоділля, де нас навчали гаптувати та шити. Я почала навчатися й того й іншого, але більш за все мені подобалися заняття в німецькій школі. А ще з великим нетерпінням я очікувала вечора, коли разом із донькою та сином приходила овдовіла сестра наших попечительок. Тоді всі разом читали романи.
Я була невеличка на зріст і тендітної статури. У 12 років мене все ще вважали за дитину. Ніхто навіть не здогадувався, що ця крихітка може цікавитись романами таких письменниць, як Марліт[1] і Вернер[2]. Хто б міг подумати, що дитина, яку вдома не могли зацікавити оповіданнями Шмідта[3] і Горна, через пригодницькі романи відкривала для себе новий і чудовий світ фантазії.
Сьогодні я з упевненістю можу стверджувати, як би дивно це не звучало, що це Всемогутній Бог, Якому все повинне служити, відкрив мені цей дивовижний світ. Так, Бог виховував мене роками, аби одного разу, коли в моїй душі засяє Світло, я спромоглася писати, уславлюючи Його. Слава Йому та честь!
Я почувалась як та дитина, що опинилася в казковому палаці й, зачарована, повільно наближується до залитих світлом чарівних залів.
Коли під час однієї з прогулянок маленька слухачка, чиєї присутності навіть не помічали, раптом переповіла слово в слово, напам’ять, історії з життя героїв романів, ласкаві дами були вражені. Проте мені й надалі дозволяли брати участь у чудових вечірніх читаннях, бо я старанно вчилася в школі.
Іншою радістю були подаровані мені однією з добрих сусідок товстелезні підшивки журналу «Гартенлаубе»[4], тож я отримала змогу вдосталь читати. Виразна мова цих письменниць допомогла мені в досить короткий час оволодіти німецькою мовою.
Коли ми повернулися додому, для нас із Марією розпочалося незвичайне життя. Скільки я себе пам’ятаю, навіть у ранньому дитинстві, Марія вигадувала казки та різні історії. Вона завжди розповідала про незнайому країну, до якої ми потрапляли наприкінці нашої удаваної подорожі. Країна ця лежала за пагорбом Дубник або за горою, яку було видно з вікна нашої кімнати. Я, звичайно, вірила в те, про що розповідала старша сестра. І віра ця так глибоко вкоренилася в моєму серці, що мені стало майже боляче від розчарування, коли, у 15 років, я вперше зійшла на вершину Дубнику… і не побачила за ним ні чарівних міст, ні озер, ні річок, ані райських садів – лише звичайний пейзаж з убогими хатинками.
По поверненні з Пресбурга ми з сестрою знову повернулися до нашого дитячого захоплення – незвичайних історій. Впродовж дня ми виконували різноманітні доручення, але година по обіді та година після вечері належали нам. Цей чудовий час ми використовували для прогулянок, під час яких розповідали одна одній усілякі вигадані, прочитані або почуті історії та казки. Поверталися ми нерідко вже в сутінках. Марія сідала за фортепіано й грала мелодії пісень та музичні композиції, які складала сама. За допомогою музики вона продовжувала розповідати те, що не могла висловити словами. Іноді до кімнати заходив батько, сідав у кутку широкого дивану й уважно слухав. Сам він теж грав, хоча й рідко. Його мелодії звучали ніжно, немов тихе дихання чи огорнена музикою молитва.
[1] Марліт Євгенія (справжнє ім’я Джон Євгенія, 1825-1887) – німецька романістка, твори якої відзначалися гострим і захоплюючим сюжетом.
[2] Вернер Елізабет – псевдонім німецької письменниці Елізабет Бюрстенбіндер (1838-1919).
[3] Шмідт Христофор (1768-1854) – німецький письменник, автор численних дитячих оповідань та повістей напучувального характеру.
[4] «Альтанка»