Я читав з дитинства – навчився читати у чотири-п’ять років. Пам’ятаю, тато сварив. Скандал траплявся також щоразу, коли я дотягувався до верхніх полиць і діставав там якогось академіка Тарлє з «Життям Наполеона». Тато кричав, щоб я читав «Буратіно», бо Тарлє мені ще не потрібен. Але я хапав усе підряд, бо не міг не читати. Це була якась фізіологічна потреба. Читав навіть інструкції та меню.
Пам’ятаю, якось поїхав працювати на Кріт, на заробітки. Робота була дуже тяжка, страх. Із собою з України я привіз книжку Шпенглера – вибрав, бо книжка була товста, мало вистачити надовго. Але вистачило на місяць. З’їв, і що далі? І тут мені до рук потрапив підручник англійської мови. Читав його вечорами в барі – не для вивчення англійської, а просто для читання. Ось до такого ідіотизму це доходило.
Коли в 1990-х почали видавати книжки, яких раніше в СРСР не було, тут я і пропав. Звісно, і раніше доходила інформація про те, чого не видавали. Наприклад, ходила роздруківка промови Хрущова. Або інший, менш високочолий приклад: якось у 1980-х я виміняв золоту запальничку на примірник «Хрещеного батька» Маріо П’юзо. Це теж була роздруківка, ксерокс. А потім у 1990-х пішов потік книжок, і все те, про що я раніше лише краєм вуха чув, раптом опинилося в крамницях. Починаючи з Ніцше та закінчуючи цією кінченою Блавацькою. Мене цікавило буквально все.
Те читання виявилося дуже сильною отрутою. Тоді я кинув роботу, аспірантуру, дружину. Кинув, закрився вдома, цілими днями читав. Почав усе спочатку. На життя я заробляв живописом – тоді іноземці-туристи скуповували все підряд. Мій живопис був як матрьошки, але вищого ґатунку. І таке купували, замовляли, вивозили. Я сміявся над покупцями, покупці сміялися з мене. Ще був короткий бізнес, яким я три місяці займався з братами, що мене вмовили на це: ми виготовляли та продавали біжутерію, яку місцеві умільці копіювали з найновіших іноземних каталогів. Успіх був шалений, у нас одразу все скуповували. Мене вистачило на три місяці такої роботи в Харкові – за цей час я заробив на квартиру та першу машину. Заробив і все покинув. Тоді я вперше побачив, що таке гроші, і мені не сподобалося.
Що я міг у ті часи шукати в читанні? У мене не було нюху, який направляв би мене на щось цінне. Тож я міг хіба ще більше заблукати. Зараз розумію, що є маркетинг, популізм, попса, але тоді всі тексти сприймав як однаково значущі – і Блавацьку, і серйозних німців.
Згодом я легко перейшов на гаджети й був щасливий, бо ще пам’ятав усі ці кілограми Шпенглера. Запах книги та інша мішура мене не цікавлять.
Водночас власних дітей мені якимось чином вдалося виховати так, що жоден не перейняв моєї любові до читання. Хоча і син і донька бачили, як я читаю. Їм я підсовував різні книжки, намагався експериментувати – від пригод до еротики. Власні цінності дітям нав’язати я не зміг. І тепер стараюся зрозуміти, чи справді читання – це аж так важливо?