Страта Ісуса стала наслідком судового смертного вироку, який виконали римляни, що панували в Ізраїлі в ті часи.
Дитячі та юнацькі роки Ісуса минали тихо й непомітно. Однак десь у тридцять років Він розпочав Своє громадське служіння й раптово опинився в центрі уваги. Більшість подій, що відбувалися в той час, записали кілька його учнів: Матвій, Марко, Лука та Іван. Кожен із них написав свою книгу Нового Заповіту, яку було названо Євангелією («євангелія» в перекладі з грецької означає «добра звістка»). Служіння Ісуса набуло такого впливу, що «чутка про Нього пішла по всій Сирії» і «багато людей ішло за Ним і з Галілеї, і з Десятимістя, і з Єрусалиму, і з Юдеї, і з Зайордання»[1] (Мт. 4:24-25). Утім не всім було до вподоби те, що Він говорив. Його вчення лютило законників, особливо фарисеїв і садукеїв. Вони були дуже зацікавлені в збереженні статус-кво, натомість Ісусове вчення геть суперечило ретельно вибудованим ними звичаям і традиціям. Що більшої популярності набував Ісус, то більший опір вони чинили Йому.
Зокрема, вони ставили Йому каверзні запитання, намагаючись заплутати Ісуса та виявити Його некомпетентність, але Він легко справлявся з ними, і народ, який чув це, дивувався Його науці (див. Мт. 22:23-33). Згодом Його противники дійшли висновку, що є лише один спосіб зупинити Ісуса: «Тоді первосвященики, і книжники, і старші народу… радилися, щоб підступом взяти Ісуса й забити» (Мт. 26:3-4). Взяти саме підступом, бо вони боялися, що натовп, котрий бачив, які Він творив дива, піде проти них.
Коли ситуація стала для змовників зовсім нестерпною, вони отримали допомогу, звідки не очікували. Юда Іскаріот – єдиний із перших учнів Ісуса, який не був галілеянином. Однак він справив на решту учнів таке гарне враження, що вони довірили йому керувати їхніми спільними фінансами. Це була погана ідея, тому що в душі Юда був «злодій: він мав скриньку на гроші, і крав те, що вкидали» (Ів. 12:6). Далі – гірше: розчарований, напевне, тим, що Ісус не планував скинути римлян, Юда вирішив видати Його релігійним начальникам. Вони запропонували йому за зраду «тридцять срібняків» (Мт. 26:15), і Юда склав угоду з ними.
Невдовзі Юда вказав на Ісуса озброєному натовпу тим, що підійшов до Нього й поцілував. Ісуса затримали й привели до Анни, який був першим первосвящеником римської провінції Юдеї. Він був відсторонений за перевищення своїх повноважень, але досі мав досить великий вплив у країні. Анна «спитався Ісуса про учнів Його, і про науку Його» (Ів. 18:19). Коли Ісус відповів, що Він завжди явно казав, тож, якщо Анна хоче знати Його вчення, хай запитає будь-кого з тих, хто Його слухав, один із служок вдарив Його по щоці та сказав: «То так відповідаєш первосвященикові?» (Ів. 18:22). Анна, розуміючи, що це ні до чого не призведе, відправив Ісуса до свого зятя Каяфи, який був призначений первосвящеником замість нього.
Релігійні начальники були не в змозі долучити жодного доказу до свого звинувачення Ісуса, але двоє кривосвідків засвідчили, ніби Він стверджував, що може зруйнувати величний Єрусалимський храм і за три дні відновити його (див. Мт. 26:60-61). На запитання Каяфи, чи це правда, Ісус не відповідав нічого. Коли ж розлючений Каяфа запитав Його: «Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий?» – відповідь Ісуса була провокуючою: «Так, все так, як ти сказав» (Мт. 26:63,64 NIV). Це стало останньою краплею для Каяфи. Він звинуватив Ісуса в богохульстві, й, коли запитав інших релігійних очільників, що з Ним слід зробити, ті відповіли: «Повинен умерти!» (Мт. 26:66).
Наступного дня, рано-вранці первосвященики та старійшини затвердили цей вирок, але, не маючи достатньо повноважень, аби виконати його, відвели Ісуса до Понтія Пилата, римського прокуратора Юдеї. Тим часом Юда, зненацька «охоплений муками сумління» (Мт. 27:3, NIV), намагався повернути оті тридцять срібняків первосвященикам і старійшинам, кажучи їм: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4). Коли ж вони відмовилися взяти гроші назад, Юда жбурнув монети в храм, а по тому «пішов, та й повісився» (Мт. 27:5).
Стоячи перед Пилатом, Ісус відмовився відповідати на висунуті проти Нього звинувачення. Не знайшовши за Ним ніякої провини, прокуратор раптом зміркував, як здихатися цієї справи. Ісус був із Галілеї, тож Пилат додумався відправити Його до Ірода Антипи, юдейського правителя Галілеї, який перебував на той час в Єрусалимі.
Ірод був радий розглянути цю справу, бо багато чув про Ісуса та навіть сподівався, що Він здійснить для нього якесь чудо. Та на нього чекало розчарування: Ісус не те що відмовився задовольнити його забаганки, – стоячи перед Іродом, Він навіть рота не розтулив, хоча той «багато питався Його» (Лк. 23:9). Розлючений Ірод зі своїми воїнами «ізневажив Його й насміявся» (Лк. 23:11) та відправив Ісуса знову до Пилата.
Зваживши на те, що ані він сам, ані Ірод не знайшли за Ісусом того, у чому Його звинувачували, Пилат намірився був бичувати Ісуса та відпустити, але потім йому на думку спав кращий варіант. Щороку, під час святкування Пасхи – одного з найбільших юдейських свят, яке тоді саме відзначали, – правитель зазвичай відпускав одного в’язня, обраного народом. Тож Пилат звернувся до натовпу, щоб той вибрав, кого відпустити: Ісуса чи в’язня на ім’я Варавва, горезвісного заколотника й розбійника. Позаяк нічого з того, у чому обвинувачували Ісуса, геть не мало підґрунтя, правильний вибір був очевидним. Проте натовп, підбурюваний релігійними начальниками, вибрав собі Варавву. На запитання Пилата, що йому зробити з Ісусом, люди здійняли галас: «Розіпни Його!» Розгублений і спантеличений, Пилат запитав: «Але чому? Яке зло Він вчинив?» Ігноруючи це запитання, натовп закричав ще дужче: «Нехай Він розп’ятий буде!» (див. Мт. 27:22-23).
Відчуваючи, що от-от зчиниться бунт, Пилат сказав натовпу: «Я не винний у крові Його! Самі ви побачите» (Мт. 27:24). Потім набрав води і вмив руки перед народом на знак того, що він не відповідає за те, що буде далі. Прокуратор відпустив Варавву, а Ісуса передав воїнам на розп’яття, наказавши їм перед тим бичувати Його. Бичування було вкрай жорстокою екзекуцією: людину шмагали бичем зі сплетених шкіряних ремінців з причепленими до кінців шматочками кісток або металу, так що іноді навіть цим вбивали.
Матвій розповідає, що відбувалося далі: «І, роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: Радій, Царю Юдейський! І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й по голові Його били… А коли назнущалися з Нього, зняли з Нього плаща, і зодягнули в одежу Його. І повели Його на розп’яття» (Мт. 27:28-31).
Коли засудженого розпинали, з нього знімали весь одяг і примушували лягти плечима на поперечний дерев’яний брус лицем догори. Розкинуті руки жертви прибивали цвяхами до цього брусу, найімовірніше, трохи вище зап’ястя. Потім брус із розіп’ятим піднімали та прикріпляли до іншого, великого вертикального брусу, вже вкопаного в ґрунт. Деякі давні автори згадують про ще один цвях (або цвяхи), яким прибивали до вертикального брусу ще й ноги засудженого, тоді як інші пишуть про маленьку поличку замість цвяхів, яка частково підтримувала вагу тіла. Все це робилося не для полегшення страждань жертви, а навпаки, щоб подовжити їх, не даючи швидко померти. Деякі розіп’яті перебували в жахливій агонії протягом кількох днів, перш ніж помирали від втрати крові, задухи, виснаження, зупинки серця, сепсису або зневоднення. Якщо друзі померлого не приходили по його тіло, воно залишалося поживою для птахів, бездомних псів і хижаків.
[1] Використано цитати Біблії в перекладі І. Огієнка (окрім випадків, які вказано окремо). Цитати надано зі збереженням тодішнього правопису