Початковою передумовою теорії природного права є уявлення про існування об’єктивного й абсолютного природного морального закону. Саме цю концепцію найбільш активно заперечують прихильники теорії позитивного права. Тому на ній варто зупинитися окремо.
Яких би теоретичних поглядів на мораль не дотримувалася б людина, на практиці всі апелюють до якогось об’єктивного (тобто незалежного ані від нашого знання про нього, ані від ставлення до нього) морального кодексу. Без визнання цього факту саме міркування про те, що моральне, а що ні, буде беззмістовним. Цей факт – підґрунтя для будь-яких дискусій із питань моралі, адже будь-яка полеміка передбачає наявність певних критеріїв, за якими може бути визначений ступінь правоти того чи іншого опонента. Навіть ті, хто має схильність заперечувати існування вищого морального кодексу, починають апелювати до добра і справедливості, коли вони самі опиняються жертвами несправедливості та зла.
Незважаючи на все різноманіття звичаїв різних культур та народів, які населяють землю, в їхній основі лежать єдині моральні принципи. Наприклад, в одних культурах чоловік може мати лише одну жінку; в інших – стільки, «скільки має змогу обійняти» (буквальне тлумачення цього твердження дозволяє мусульманам у деяких країнах мати до чотирьох жінок: мовляв, можна обійняти по дві кожною рукою); в інших же – стільки, скільки він у змозі утримати. На підставі цієї різниці робиться хибний висновок, що мораль – поняття відносне й культурно зумовлене. Насправді ж у цьому випадку різниця полягає не в моралі, а в традиціях. Причому в підґрунті всіх цих різних звичаїв лежить один і той самий абсолютний моральний принцип: подружня вірність є безумовною цінністю. Інакше сама дискусія про те, скільки жінок може мати чоловік, не має сенсу.
Навіть таке явище, як канібалізм (людожерство) має чітко виражений моральний вимір, і з цим сьогодні погоджуються всі антропологи. Не йдеться про крайні випадки серед доведених голодом до безумства людей під час голодомору в Україні чи блокади Ленінграда – це патологічні прояви неосудності. Але навіть там, де канібалізм є частиною культури, він усіма беззаперечно сприймається як зло. Пожирання людської плоті в язичницьких племенах не має ніякого стосунку до вирішення продовольчої проблеми. Це – частина ритуального жертвоприношення злим духам із наступним причащанням цій жертві, аби захистити себе від шкідливого впливу дії цих духів. Як це не парадоксально, у практиці сакрального канібалізму поняття добра і зла чітко визначені: люди чудово розуміють, що догоджають саме злим силам, але йдуть на це зі страху перед цими силами.
У різних культурах уявлення про власність можуть сильно різнитися, і це породжує всілякі міжкультурні конфлікти. Наприклад, для європейця, який приїхав на сафарі, власність – поняття декларативне, і він може обуритися посяганням бушмена на свою рушницю. Але для аборигена власність – поняття функціональне, тому краща рушниця має належати тому, хто є найкращим мисливцем. Але при тому обидва вважають привласнення чужого майна проявом кричущої несправедливості та засуджують такий стан речей. Також по-різному в різних культурах може тлумачитися, скажімо, відповідальність сторін за повернення боргу. Але серед народів, що населяють землю, простежується справжня одностайність щодо того, що слід вважати серйозним злочином – убивство, зґвалтування, розбій тощо. І якщо загальні етичні принципи грубо порушуються десь в одному місці (наприклад, режимами Сталіна, Гітлера, Пол Пота тощо), це обов’язково морально засуджується всією міжнародною спільнотою.
На якій підставі ті, хто заперечує існування моральних абсолютів, мають право вимагати від інших дотримання ними моралі? Адже якщо абсолютних моральних норм не існує, то кожен є вільним робити все за власним розсудом, зокрема – вводити моральні норми. І це не буде ані неправильно, ані несправедливо стосовно інших, адже за відсутності об’єктивних моральних критеріїв ніщо не може бути названим неправильним чи несправедливим – справа лише в розбіжності смаків та думок.
Фольклор, література, драматургія, образотворче мистецтво, кінематограф – усі види людської творчості, так чи інакше, є носіями абсолютних етичних категорій добра, справедливості, цінностей, чеснот тощо. Закладені вони й у традиціях життєвого побуту народів. Етичні норми – це мудрість, яка випробувана не лише практикою та часом: вона доведена моральними пошуками видатних мислителів усіх часів та культур. Наприклад, одним із основних понять китайської філософії є «Дао» (буквально – «шлях») – фундаментальний принцип для будь-якої моральної та соціальної справедливості. Дао розуміється як певне загальносвітове начало; як джерело, мета та найвищий стан буття в усій його повноті. Дао неможливо ані уявити, ані висловити. Але лише ті діяння, котрі відповідають Дао, є справжніми та благими. Таким чином, поняття Дао є висловленням ідеї абсолютного морального начала в термінах східної філософії.
Нарешті, про існування об’єктивного морального кодексу свідчить наявність такого поняття як «совість». Загальноприйнятим є уявлення про совість, сумління як про інтуїтивну здатність людини відрізняти погане від хорошого, формулювати моральні обов’язки та здійснювати моральний самоконтроль. На відміну від сорому (душевної, тобто емоційної реакції на усвідомлену провину), совість, згідно з Писанням, є поняттям духовним. Вона – Божий голос у людській душі. Поняття совісті є універсальним і єдиним для всіх людей, незалежно від їхнього світогляду й культурної традиції. «Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдують одна одну…» (Римлян 2:14-15).
Усі вищезгадані свідчення вказують на існування об’єктивного морального принципу, який отримав назву «природного морального закону».