Упродовж століть мислителі намагалися дати природному моральному закону раціональне обґрунтування. Так, Аристотель стверджував, що будь-яка річ має призначення, заради якого вона існує, і саме цьому призначенню вона завдячує своїми властивостями. Оскільки ж людина наділена розумом та совістю, її покликання – жити розумно і в злагоді з совістю, керуватися моральними веліннями свідомості.
Філософи-стоїки вважали, що взагалі все існуюче (як природа, так і суспільство) керуються розумними законами гармонії та єдності. Частково ці закони відображені в нашій свідомості. А тому «природний закон» – це те, що розум призначає для досягнення гармонії суспільного устрою.
Необхідно розуміти, що антична філософія в принципі була нездатна приймати до уваги дуже важливий фактор людської природи – те, що вона пошкоджена гріхом: «…бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Римлян 3:23). Гріхопадіння зруйнувало первозданну богоподібність людини, тому її совість та розум вже не можуть слугувати абсолютним і об’єктивним засобом виміру моральності. Більше того, згідно з Писанням, совість людини може бути споганеною (1 Коринтян 8:7), забрудненою (Титу 1:15, пер. Івана Хоменка) і навіть спаленою (1 Тимофія 4:2). Тому так звана «природна моральність» – хоча уявлення про неї є частково виправданими – має перемінний, відносний та вибірковий характер.
Інша проблема, пов’язана зі зведенням всієї етики до «природного закону», полягає в тому, що існування не зумовлює неодмінності: приписи не виходять із описів. Як можна перейти від «того, що є», до «того, що має бути»? Яким чином факти стають для нас моральним обов’язком? Чому я повинен підкорятися вимогам моралі? Ці питання невідворотно залишаються без відповіді.
Платон у діалозі «Держава» (360 р. до Р. X.) намагається подолати це утруднення, стверджуючи, що ті, хто знають благо, будуть любити його й тому будуть його прагнути. Водночас він уважає, що моральні чесноти є необхідною умовою для пізнання блага. Відтак, для того щоб прагнути до чеснот, треба знати, що таке благо, а щоб пізнати, що є благо, треба, у свою чергу, мати чесноти. Але навіть якщо й не звертати уваги на це замкнене коло в роздумах, проблема не зникає. Припустимо, Платон переконливо пояснив, чому ті, хто знає благо, можуть прагнути його – виключно з любові до блага. Але залишається відкритим питання: чому ті, хто знає благо, повинні творити його? Адже саме по собі знання ні до чого не примушує.
Потім («Закони», 354 р. до Р. X.) Платон визнав, що поняття «благо» є надприродним по своїй сутності. Тому, робить він висновок, для атеїстів – тих, хто відкидає божественне походження етичних норм – поняття морального обов’язку не має сенсу, і вони не здатні бути добрими громадянами. Справді, абсолютна і довершена Божа воля – єдине адекватне пояснення існування об’єктивного природного морального права. «Природний закон» є у своїй суті надприродним.