Зрештою, позитивісти часто вимушено визнають існування природного морального закону. Але, відкидаючи в принципі саму ідею про його божественну природу, вони змушені шукати альтернативні пояснення його походження.
Розглянемо основні з них.
Моральний закон – це один із законів природи. Ця точка зору не витримує жодної критики. Адже наші уявлення про закони природи носять цілком описовий характер. Вони показують, що найбільш вірогідно має статися в заданих умовах. Моральний закон має характер припису, він указує на те, що ми повинні робити.
Далі, закони природи беззаперечні. Якщо наше розуміння якого-небудь природного закону адекватне, все буде відбуватися в повній відповідності до наших очікувань. Ми не в змозі його порушити. Моральний же закон порушується нами часто, і, як правило, свідомо. Навіть коли в нас знаходяться виправдання для його порушення, сама необхідність шукати виправдання вказує на розуміння нами етичної проблеми, яка при цьому виникає.
Нарешті, порушення законів природи вказує або на недовершеність їх розуміння нами, або на недостатню обізнаність, через яку ми не врахували якогось додаткового фактору – чи то є зміна умов, чи якийсь зовнішній вплив. Порушення ж морального закону не ставить під сумнів наше розуміння закону, а свідчить про недовершеність нашої власної природи. Ця недосконалість може проявлятися як у небажанні дотримуватися вимог морального закону, так і в нездатності відповідати цим вимогам.
Моральний закон є вигаданим людиною. Але людина не може бути джерелом абсолютного морального закону. По-перше, думки людей є довільними та відносними. Погляди людей на мораль розрізняються, і часто дуже сильно. Без критерію, який був би зовнішнім стосовно людських поглядів, неможливо віддати перевагу якому-небудь із них.
До того ж, природа людини вражена гріхом, і сама людина дуже часто нездатна відповідати навіть тим моральним критеріям, із якими сама ж погодилася. Апостол з цього приводу пише: «Ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» (Римлян 7:14-17).
Моральний закон – це проекція бажаного на дійсне. Вважати так, наслідуючи ідеї Зіґмунда Фрейда, було б зовсім наївно. Адже наші природні бажання, як правило, не лише не відповідають моральному закону, а й явно суперечать йому. «Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені» (Римлян 7:18-21). Скоріше, відкидати існування моралі, як це робив Фрейд, буде нічим іншим, як спробою видати бажане за дійсне.
Моральний закон – це лише стадний інстинкт. Стадний інстинкт веде до збереження популяції, незалежно від того, якою кількістю індивідуальних істот для цього треба пожертвувати. На жаль, в історії є випадки, коли цінність групи людей («людського стада») проголошувалася вищою за цінність кожного, хто її складав. Роль такого «стада» в різні епохи могла виконувати раса, нація, клан, партія тощо. Але моральний закон однозначно свідчить про цінність кожної людської особистості.
Крім того, у динаміці стадного інстинкту завжди бере гору найсильніше спонукання. А моральний закон має протилежну дію. Наприклад, у разі явної небезпеки найприроднішим та найсильнішим бажанням буде врятуватися самому. Але замість цього людина приходить на допомогу іншій, часто – зовсім незнайомій, наприклад, кидаючись у палаючий будинок чи крижану воду. Якщо ж людина піддається страху й полишає іншого в біді, вона потім шукає собі виправдання, бо усвідомлює, що правильним було б докласти зусиль, щоб захистити чуже життя в будь-якій ситуації та за будь-яку ціну.
Звичайно, завдяки поняттю «інстинкт» можна пояснити все, що завгодно. Але це лише доводить, що за допомогою цього поняття не можна пояснити зовсім нічого. Адже натуралістичного пояснення для самого поняття «інстинкт», зрештою, не існує. Як правильно зазначив Клайв Льюїс, «інстинкт – назва, чогось, нам невідомого; фраза “птах знаходить дорогу завдяки інстинкту” означає: “ми не знаємо, як він знаходить дорогу”».
Моральний закон створюється суспільством. Моральний закон не обмежується тим, що суспільство вважає правильним. Суспільство складається з людей – обмежених і недосконалих. Воно так само не має абсолюту у своєму підґрунті й не може встановлювати етичні норми.
Крім того, природний закон іноді наказує чинити всупереч очікуванням суспільства. Саме етична правота дуже часто наділяла авторитетом дисидентів у тоталітарних державах, дозволяючи протиставляти моральну владу владі сили. Показово, що коли Ісус виганяв торговців із Храму, ніхто не зупинив Його – ані левити, ані храмова сторожа, ані самі торговці та міняйли. Усі вони буди не в захваті від Його дій, всі зазнали збитків, але не наважилися суперечити, бо знали: Він мав рацію!
Так, ми вчимося нормам моралі в суспільства. Але й, скажімо, таблиці множення ми також учимося в суспільства. Однак це не означає, що суспільство створило ці правила. Як і таблиця множення, моральний закон відображає об’єктивні реалії цього світу, істинність яких від самого суспільства не залежить.
Отже, для існування абсолютного морального закону необхідний абсолютний моральний Законодавець, який є Джерелом цього закону і який очікує від нас його дотримання. Ані людина, ані суспільство, ані все людство в цілому не має права самовільно встановлювати етичні норми.