«Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть… Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою…» (Дії 20:29-30).
Найгірше, коли християни переслідують християн. Звучить жахливо, проте це реальність. Біблія неодноразово попереджує нас про це. Вони «видавати один одного будуть, і один одного будуть ненавидіти» (Мт. 24:10). Прикро, але таке відбуватиметься в останні часи все частіше. Безліч християн, у надії уникнути переслідувань і зберегти життя, зраджуватимуть своїх сестер та братів. Хоча це стосується не лише останнього часу, про наближення якого піде мова в цьому розділі, – таке відбувається і сьогодні.
Ісуса Христа засуджували не римляни, а «благочестиві» євреї, фарисеї, первосвященики та книжники. Вони ненавиділи Ісуса, хоч Він говорив про їхнього Бога – Бога Авраама, Ісака та Якова. Вони зненавиділи Його з однієї простої причини: їхнє високе становище в суспільстві опинилося під загрозою. Люди йшли слідом за Христом, а не за ними. Щоб запобігти падінню свого володарювання, вони вирішили вбити Ісуса. Навіть римському прокураторові, Пилатові, було зрозуміло, що первосвященики зрадили Ісуса через заздрість (Мк. 15:10). Дивно, що Пилат, будучи поганином, хотів захистити Ісуса від «благочестивих» євреїв, які вимагали Його смерті.
Апостоли зазнали таких самих переслідувань. Бог послав їх до поган, а переслідували їх набожні євреї. Їх виганяли з храмів та синагог, а потім кидали до в’язниць. Ісус пророкував їм таку долю: «Вас виженуть із синагог. Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу приносить він Богові!» (Ів. 16:2).
Першим мучеником був Степан. Савл, запопадливий юдаїст, наглядав за одягом співвітчизників, який вони зняли для зручності, коли побивали Степана камінням. «І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви… А Савл нищив Церкву, – вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в’язниці» (Дії 8:1,3). У благочестивого Савла була єдина мета: заподіяти християнам смерть. «Чули-бо ви…, що Божу Церкву жорстоко я переслідував та руйнував її» (Гал. 1:13).
Арій та Афанасій
У IV столітті Арій та Афанасій воювали один проти одного, неначебто все життя залежало від результату цієї боротьби. Хоч ми не приймаємо вчення Арія, проте дуже сумно, що ці два чоловіки не змогли дійти згоди чи принаймні ставитися терпимо один до одного. На той час світ був настільки приголомшений суперечкою між єпископом Арієм та дияконом Афанасієм, що не обійшлося без втручання самого імператора Константина. У 325 році він скликав Собор Прелата в Нікеї (що на північному заході Малої Азії), на який з’їхалося понад триста єпископів.
Зустріч була вражаючою. У деяких єпископів ще не загоїлися рани від тортур під час нещодавніх переслідувань. Диякон Афанасій виграв битву. Та, оскільки він був не єпископського чину, йому не дозволили увійти до приміщення Синоду. Як він міг повчати таких мудреців? Вони гадали, що прекрасно обійдуться без нього. На щастя, в Афанасія були друзі серед єпископів. Щойно Арій проголосив свою думку про те, що Ісус не рівний з Отцем, а лише найвище творіння, як кілька єпископів вийшли до Афанасія й розповіли про голослівні твердження Арія.
– Що нам відповісти йому? – запитали вони. Афанасій дав їм відповідь, і єпископи поквапилися повернутися до приміщення синоду. Згодом вони знову повернулися до Афанасія із питаннями. Той знову відповів, і єпископи знову повернулися на зустріч.
Ось як Афанасій переміг у цій суперечці. Церковна доктрина того часу проголошувала, що Ісус «єдиносущий» (грецьке «хомоусіос») з Отцем, а Арій доводив, що Ісус «подібний за сутністю» (грецьке «хомойусіос»). Одна маленька літера – «йота», повністю змінювала значення. Через три роки, у 328 році, єпископа Арія усунули, натомість єпископом Олександрії призначили Афанасія.
Загальновідомий символ віри, або Нікейське кредо, народився на Нікейському соборі. На наступному Соборі – у Царграді, Константинополь (381 р.) – Нікейський символ віри уточнили й очистили від савелліанства – вчення про те, що Бог послідовно виступає в трьох різних особах – інша крайність, якої побоювався Арій. Хоч ми і вдячні Афанасію, що він відстояв біблійну істину про божественність Христа, та шкода, що іноді християни можуть настільки категорично розходитися в поглядах, що доводиться втручатися імператорам.
Боротьба між християнами на цьому не скінчилася. Вони ворогували й переслідували одне одного знову і знову. Часом боротьба так захоплювала віруючих, що не проводилася ніяка євангелізаційна робота. Керівники церкви були надто поглинуті внутрішніми конфліктами. Скликали один собор за іншим, і кожен призначав дослідницькі комісії. Боротьба між окремими церквами, суперечки й ненависть уважалися нормальним явищем, адже «з’ясовували істину».
У цей час народився Магомет. Він насміхався над християнами й докоряв їм за існуючі між ними поділи. Його девіз: «Аллах – Бог, а Магомет – пророк його». Його вчення було доволі простим і усувало розбіжності – цим він привернув до себе великі маси людей. Країни Північної Африки, де закріпилося християнство, вже втомилися на той час від засилля політичних суперечок і безперервних сварок у Церкві. Магомет відразу ж сконцентрувався на активній місіонерській діяльності, і нова релігія – іслам – заволоділа серцями мільйонів людей. Зверніть увагу, що саме через ненависть між християнами, яка вела до переслідувань та страждань, народилася нова релігія.
Іслам до цього часу сконцентрований на активній місіонерській діяльності. Тоді іслам поширювався без перешкод через розкол у християнстві – сьогодні ж він має вплив на світ, маючи владу «нафтового бога». При цьому західний світ зробить що завгодно для цього «бога». Це видно на прикладі деяких протестантських церков Західної Європи, які брали участь у збиранні пожертв на будівництво мечетей. Безперечно, церква, яка йде на компроміс з ісламом, пожинатиме в майбутньому гіркі плоди.