«Після цього з’явивсь Ісус знов Своїм учням над морем Тіверіядським. А з’явився отак. Укупі були Симон Петро, і Хома, званий Близнюк, і Нафанаїл, із Кани Галілейської, і обидва сини Зеведеєві, і двоє інших із учнів Його. Говорить їм Симон Петро: Піду риби вловити. Вони кажуть до нього: І ми підемо з тобою. І пішли вони, і всіли до човна. Та ночі тієї нічого вони не вловили. А як ранок настав, то Ісус став над берегом, але учні не знали, що то був Ісус. Ісус тоді каже до них: Чи не маєте, діти, якоїсь поживи? Ні, вони відказали. А Він їм сказав: Закиньте невода праворуч від човна, то й знайдете! Вони кинули, і вже не могли його витягнути із-за безлічі риби… Тоді учень, якого любив був Ісус, говорить Петрові: Це ж Господь!… А Симон Петро, як зачув, що Господь то, накинув на себе одежину, бо він був нагий, та й кинувся в море… Інші ж учні, що були недалеко від берега якихсь ліктів із двісті припливли човником, тягнучи невода з рибою.»
За дві тисячі років рівень озера знизився, але краса природи усе так само чіпає душу. З Галілейського озера і річки Йордан, що живить його, забирають надто багато води. Я побував там п’ятнадцять років тому, а коли повернувся нещодавно, виявив, що вода відступила ще на сто метрів, залишивши між колишньою береговою лінією і нинішньою приблизно сто метрів суші, вкритої галькою і водоростями. І все-таки в невеликому містечку Табха на захід від Капернаума все ще можна уявити собі той ранок.
У проміжку між екскурсіями тут, на північному березі озера, тихо. Велике місто – Тіверіада – знаходиться досить далеко. Чутно, як плескалися хвилі біля наших ніг, за Голанських висот викочується величезна розжарена куля сонця, і барвистий схід, відбиваючись у гладіні озера, стає удвічі прекраснішим. Займається день – нові надії, свіжа краса. Частково і про це розповідає нам розділ 21 (і у вірші 4 знову з’єднуються воскреслий Ісус і початок дня).
Чому учні відправилися на риболовлю? Для мене це загадка, ймовірно, і для них теж. Як у більшості випадків з Петром, він правильно відчував, але міркував невірно. Він вирішив, що треба якось жити далі. Робити те, що треба в цю хвилину, зайнятися чимось звичним. Галілейське озеро – знайомий для них світ. Так, після усього, що сталося, якось дивно повертатися в рідні місця, але ж у кожного залишалася тут сім’я, про яку слід було потурбуватися. Напевно, близькі були раді поверненню учнів і просили їх, після стількох пригод, стати розсудливими, зайнятися розумною і корисною працею. Заробляти гроші, ловити рибу.
Але нічого не вийшло. Рибалки знали своє Галілейське озеро, знали, де краще ловиться риба. Але вони провели всю ніч на озері і нічого не упіймали (як і в Євангелії від Луки 5:4-7). Рибалкам добре відоме правило: якщо ніччю улову не було, вдень розраховувати нема на що.
Зайнявся світанок, що забарвив небо і море, рибалки, щулячись від холоду і втоми, потягувалися і позіхали, збираючись плисти до берега, поснідати і відпочити, і тут Він з’явився знову. Як і Марія Магдалина в саду, вони Його впізнали не відразу. Але незабаром зрозуміли, хто перед ними. Він коротко вітав їх і підказав, з якого боку човна треба закинути мережі. Можна підібрати раціональне пояснення: іноді з берега краще видно рух риби, ніж з човна, проте раціональне пояснення тут не потрібне. Мережі наповнилися. І як ті двоє учнів в Емаусі (Лк. 24:31) рибалки упізнали Ісуса.
Можливо, Петру було б простіше, якщо б, явившись, Ісус знову зник, але цього разу Ісус не поспішав зникати. Він стояв і чекав їх на березі. Петро, що мріяв знову побачити Ісуса, випросити прощення, улагодити усе, що залишилося недомовленим між ними, схопив свій плащ і кинувся в море. Як завжди, він покорявся заклику свого серця – і нехай інші працюють, витягують важку мережу.
Ми не можемо пояснити, з якої статі того дня учням знадобилося йти на риболовлю, але ще важче зрозуміти, навіщо Івану знадобилося таке завершення його історії. Видно, цей розділ був доданий пізніше, коли він вже закінчив основний текст книги. До цього питання ми ще повернемося, розбираючи завершальний уривок (21:20-23). Іван описує цю сцену частково для того, щоб створити фон напруженій і важкій розмові між Ісусом і Петром (вірші 15-19), а також питанню про улюбленого учня – питанню, яке багато віків хвилюватиме уяву християн. Проте, процитований уривок не лише служить фоном, але має власні завдання.
У розділі 20 Ісус дає Своїм послідовникам дивне, майже немислиме доручення. Віднині їм належить працювати на Нього. Вони сповняться Божого дихання і будуть послані у світ, подібно до того, як був посланий сам Ісус. Але якщо вони спробують діяти на свій лад, їх чекає невдача. От наочний приклад – вони працювали всю ніч і нічого не упіймали. Учням треба визнати власну недостатність, прислухатися до Ісуса, чинити так, як Він велів. І тоді – чого тільки вони не досягнуть!
Побудемо ще хвилину в тому човні з учнями. Можливо, і ви працюєте над якимсь проектом, а мета все віддаляється? Не зневіряйтеся, чекайте світанку. Стежте уважно – там, на березі, чи не з’явиться знайома фігура? От Він! Прислухайтеся до Його слів. І робіть, що Він наказав.