Натуралісти виключають надприродну першопричину всього сущого. Вони дотримуються переконання, що все утворилося завдяки випадковим сполученням атомів. На їхню думку, тільки так можна пояснити існування всесвіту. Існування розуму як такого не узгоджується з такою точкою зору, оскільки, коли елементи сполучаються випадково й безладно, результат цього процесу не може бути впорядкованим і раціональним. Всесвіт, зобов’язаний своїм існуванням випадку, за визначенням є всесвітом ірраціональним. Відповідно до такої моделі, людський мозок (єдина думаюча сутність, що визнається) також є продуктом дії випадкових сил, сукупністю молекул, з’єднаних разом ірраціональними силами.
Тож чи можна від такого розуму чекати раціональних висновків про дійсність?
Умовиводи натуралістів досить сумнівні, бо дія ірраціональних причин не може привести до раціональних наслідків. Ми змушені думати, що всесвіт не більше ніж сукупність усього наявного в ньому. Інакше кажучи, якби розум не існував у всесвіті із самого його початку, він не міг би чудесним чином просто влитися в нього по ходу його розвитку. Думати так означало б стати на один рівень із середньовічними алхіміками, які вважали, що свинець може перетворитися на золото. В ірраціональному, хаотичному, матеріалістичному всесвіті відсутній елемент, що складає розум, отже, чи можна припускати, що він утворить розум, здатний раціонально пояснити реальність й істину? Це так само неможливо, як, скажімо, при перемішуванні букв не може скластися сонет Шекспіра або навіть речення з букваря.
Багато натуралістів з постмодерністським ухилом дійшли такого висновку: всесвіт ірраціональний, і мислення ненадійне. Інші намагаються всидіти на двох стільцях: вони говорять, що у всесвіті проявляється порядок, розум й об’єктивна реальність, незважаючи на його випадкове походження. Але, як ми вже переконалися, у цій точці зору є внутрішня суперечність. Її можуть дотримуватися ті, хто не продумав її досить глибоко. Пам’ятаєте героя мультфільму, що ступає з обриву в прірву, але не падає, допоки не подивиться вниз і не зрозуміє, що його нічого не підтримує? Натуралісти, які думають, що розум раціональний, незважаючи на його випадкове походження, ступили в прірву ірраціональності, але не усвідомлюють цього. Вони думають, що під ними – надійна основа розуму, але насправді вони висять у повітрі. Якщо вони будуть продовжувати вдаватися до доказів розуму для підтвердження своїх переконань, їхня непослідовність рано або пізно виявиться. І тоді вони будуть змушені або визнати неспроможність своєї позиції й змінити її, або відстоювати її, відкинувши розум.
У натуралістичній моделі всесвіту відсутнє обґрунтування розуму. Такий всесвіт випадковий та ірраціональний. Він непередбачений і перебуває в стані постійної зміни. У ньому немає надійного підґрунтя для людського розуму. Але можна намагатися за допомогою своїх розмірковувань відкрити істину, тільки якщо така непохитна основа є. Розум повинен мати під собою раціональний абсолют, що існує поза і над природою. Без такого надприродного принципу будь-які наші претензії на раціональність необґрунтовані.
Основа розуму
Ми не станемо слідом за діячами Просвітництва ратувати за «царство розуму». Але ми стверджуємо, що істина раціональна і що будь-яка точка зору, що заперечує очевидні факти й суперечить здоровому глузду, ірраціональна. Два положення, що суперечать одне одному, не можуть бути одночасно істинними.
Ми визнаємо, що в силу обмеженості людського розуму якісь елементи реальності залишаються за межами пізнання, але ми не можемо заперечувати їхнього існування через недостатність відомостей про них. Не є ірраціональним погоджуватися з недоведеним твердженням, якщо воно не суперечить здоровому глузду. Наприклад, ми можемо вірити в духів, хоча не розуміємо спосіб їхнього існування й не можемо зібрати достатньо відомостей про них. Цю віру не можна вважати ірраціональною, бо, хоча ми не можемо бачити, сприймати на дотик або чути духів, у нас немає даних, які б спростовували можливість їхнього існування. Розум не може охопити це явище, але не може й виключити.
Ми не можемо погодитися з явним протиріччям. Наприклад, ми не можемо визнавати істинність тверджень, що існує предмет, якого не можна зрушити з місця, і що існує непереборна сила, бо, якби вони зустрілися, була б доведена хибність одного із тверджень (а можливо, й обох). Два таких об’єкти не можуть існувати одночасно в одному всесвіті. Ці два твердження суперечать один одному, і вірити в істинність обох ірраціонально. Потрібно прийняти одне із тверджень і відкинути інше, або, якщо в нас недостатньо відомостей, ми повинні просто відкласти прийняття рішення. Далі ми будемо говорити про те, як поєднуються віра й розум, а поки тільки скажемо, що узгодження віри з розумом життєво необхідно. Герой англійського письменника Г. Честертона отець Браун пояснив злочинцеві, який переодягся в сутану, яким чином він здогадався, що той несправжній священик. «Ви піддавали сумніву розум, – відповів Браун. – У священиків це не прийнято». Християни не розділяють віру й розум. Розум, що заглядає за рамки емпіричного в пошуках абсолютного, є основа, на якій ґрунтується віра.
Не можна залишати питання про надійність розуму без відповіді, бо від нього залежить результат пошуку абсолютної істини. А пошук істини – не вправа для інтелекту. Це питання першочергової важливості, й ігнорувати його небезпечно. Якщо абсолютна істина справді існує, отже, може існувати й багато чого іншого з того, чого не хочуть визнавати невіруючі. Як уже було сказано, існування абсолютної істини означає існування надприродного Творця світобудови. А якщо Він існує, то Його домагання – суттєва реальність, з якою ми не можемо не рахуватися. Ми повинні або знайти відповіді на ці питання, або бути готовими до непрогнозованих наслідків. І в цьому пошуку нам необхідний розум. От чому так важливо розібратися, чи можна на нього покладатися.
У наших роздумах ми неминуче виходимо з посилки, що розум, здатний до міркування, може бути творінням тільки вищого розуму. Мислення не могло виникнути в природному всесвіті, бо до появи людини в природі не було свідомості й того, що могло її створити. Отже, розум повинен мати надприродне – або, скажемо прямо, божественне – походження, і в силу такого свого положення може робити висновки про всесвіт (про факти, істину й реальність), на точність яких ми можемо покладатися.
Визнання буття Бога вирішує логічну дилему існування розуму й дає абсолют, що гарантує його надійність. Цей висновок можна не визнати так само, як можна не вірити в духів через недостатність даних, що ґрунтуються на досвіді. Але розум не заслуговує такого відношення, тому що, хоча існування Бога не піддається емпіричному підтвердженню, віра в Нього не суперечить здоровому глузду й даним, які є в нашому розпорядженні. Якщо ми відкидаємо Бога як абсолютну основу розуму, у нас нічого не залишається. Якщо ми заперечуємо Бога як джерело розуму, останній втрачає свою раціональну суть. Або Бог є абсолютом, або ж ми живемо у світі повної невизначеності щодо того, що є реальним і що є істина.
Висновок такий: якщо ми довіряємо людському розуму, ми повинні вірити в Бога. Якщо ми не віримо в Бога, ми не можемо покладатися на свою здатність до тверезого розмірковування. Якщо Бог не абсолют, наше переконання у власній раціональності не має під собою основи. Крах розуму є крах надії на визначеність будь-чого. Простими словами, ми або віримо в Бога, або ж ні в чому не можемо бути впевнені.