Натуралістичні тлумачення краси не підходять, адже вони немов вивертають реальність навиворіт. Натуралізм зводить дійсність до функціональності. Натуралісти бачать лише механізм дії природи, для віруючих же цей механізм є засобом усвідомлення сенсу існування. Натуралістична філософія помилково вбачає суть у механіці.
Уявіть собі комп’ютер. Електричні сигнали, дисководи, мікросхеми – все це забезпечує його роботу, але сенс і мета роботи комп’ютера не в них. Призначення комп’ютера в тому, щоб допомагати нам у роботі, навчанні й спілкуванні з іншими людьми. Механіка має значення лише остільки, оскільки вона виводить необхідне на екран і принтер. Значимість годин не в пружинах, а в циферблаті, на якому показується час. Сам механізм не містить сенсу, він – засіб досягнення сенсу.
Натуралісти неправильно уявляють собі всесвіт, бо для них реальність складається винятково зі спонтанної дії природних чинників. Натуралісти не визнають осмисленості світобудови, бо це означало б допущення первинності мети, досягненню якої й служить механіка. А це припускає існування вищого задуму, що неприпустимо для натуралістичної точки зору, відповідно до якої не існує нічого, крім діючої наосліп природи.
У механістичного всесвіту немає місця прекрасному. Такий всесвіт позбавлений усього, що надає йому краси, бо натуралісти розглядають лише деталі механізму й не бачать істини, схованої глибше, їхнє дослідження не виявляє сенсу й мети, і як наслідок все художнє й таємниче виявляється упущеним. Переконаний натураліст не бачить у сніжній вершині величі, бо це поняття відсутнє в його картині світу. Гора для натураліста – це випадково видавлені через тріщини в земній корі й застиглі мінерали. В їхній формі, поверхні й кольорах він не допускає ні краси, ні сенсу і не дозволяє собі благоговіти із приводу цих проявів природи. Він залишиться глухим до заклику не вивчати об’єкт, а насолодитися його красою.
Більшість із нас одержує задоволення від яєчні із шинкою, меду й молока на сніданок. Але якщо ми будемо бачити перед собою облямований жировим відкладенням шматок м’язової тканини, вирізаної у тварини, що при житті валялася в глибокому бруді; яйцеклітину домашньої птиці; сиропоподібну густу рідину, яку виробляють комахи із соку нектарників рослин; і білу живильну рідину, яку виділяють молочні залози жуйної парнокопитної тварини, – ми швидше за все втратимо апетит. Натуралісти ж їдять на сніданок саме це – їхня позиція зводить нанівець усе, що може давати радість почуттям. Там, де віруючі бачать дерева, чагарники, квіти й траву, натуралісти бачать коріння, фолікули, волокна, вусики, по яких надходять живильні речовини. Коли вони розглядають листок, у його формі, кольорах і структурі вони бачать не гімн життю, а хімію й механіку соку, фотонів, жилок і тканини. Зелень листка не викликає в них подиву – для них вона лише наслідок фотосинтезу (утворення вуглеводів з вуглекислоти й води під дією сонячного світла). У пігменті хлорофілу для них не більше краси, ніж у зелених виділеннях жовчної протоки в процесі запалення.
Неспроможність натуралізму
Ви можете подумати, що наш опис натуралізму занадто безцеремонний. І до якоїсь міри це так. Ми описуємо, як невіруючий повинен бачити природу, якщо він послідовний у своїй філософії. Однак фактично, незважаючи на філософську позицію, що не визнає поняття прекрасного, більшість невіруючих відгукуються на красу так само, як віруючі. Вони просто не можуть інакше. Звичайно, вони можуть пояснити, що кольори й аромат орхідеї дуже функціональні, але, коли вони дивляться на неї, вона справляє на них такий самий вплив, як і на віруючих людей. Вони можуть дати науковий опис спектра електромагнітних хвиль видимого світла, але вони так само, як і віруючі, захоплюються заходом сонця.
Пояснення полягає в наступному. Краса настільки діюча, що вона впливає на почуття, минаючи всі інтелектуальні концепції натуралістичної філософії. Натуралісти просто не продумують свою позицію до логічного кінця. Вони не усвідомлюють, що визнання чогось гарним суперечить їхній філософській позиції. Для тих же, хто справді послідовний, прекрасного не існує.
Якщо вам здається, що ми перебільшуємо, ознайомтеся з гідним співчуття зізнанням Джорджа Джона Романеса, поета й ученого, який вірив у створення світу Богом, поки не став учнем Чарльза Дарвіна: «Я не соромлюся зізнатися, що з фактичним запереченням Бога всесвіт втратив для мене свою красу; … коли я замислююся про разючий контраст між блаженством того піднесеного світогляду, що був колись моїм, і нинішнім почуттям самотності й незбагненності буття, … я не можу не відчувати гострий щиросердечний біль, якому піддається моє єство»[1].
Романес висловив трагічний розпач мислячої людини, яка допустила, щоб філософія спотворила її бачення реальності настільки, що людина відкинула той абсолют, що надає існуванню сенс і красу.
Звернувшись до натуралізму, Романес вивернув всесвіт навиворіт. Внутрішні частини механізму виявилися назовні, і він став бачити тільки рух частин і чути пихтіння машини природи, що виникла без мети, сама себе живить, не робить нічого значного й просто працює, поки не зупиниться. Коли Романес виключив Бога зі свого світу, він позбавив його всього, що надавало сенсу формам, текстурам, квітам і звукам. Він виявився на самоті в пітьмі світу без краси, яку його нова філософія відкинула як ілюзію.
Натуралісти можуть уважати красу ілюзією, але не можуть її не бачити. Мабуть, вона – єдина річ в їхньому механістичному всесвіті, що здатна відволікти їх від свідомості трагічності реальності, приреченої піти в небуття разом з ними. Краще встигнути потанцювати на краю могили, ніж роздумувати про неминучий кінець.
Ця безнадійність знаходить вираження в сучасних напрямах мистецтва. Колись метою художника було показувати красу. Але з перемогою натуралістичної філософії з мистецтва пішли мета й краса. Тиск філософії абсурду прибрав яскраві фарби з творів невіруючих художників. У повній безвиході вони скасували прекрасне як ілюзію, нездатну сховати пітьму, що неминуче поглине все суще. І їхній розпач відбивається в їхніх творах.
За логікою речей, у натуралістичному світі не може існувати краса, і ось чому. Сама концепція прекрасного припускає існування естетичного ідеалу, якогось стандарту, до якого прагне об’єкт. Чим ближче він наближається до ідеалу, тим він гарніший. Але в натуралістичному світі, що виник завдяки випадку і в якому немає абсолюту, ідеал просто неможливий. Існує лише те, що є, і немає нічого такого, що мало бути. На те, що повинно бути, може вказувати лише якийсь предвічний стандарт, з яким ми могли б порівнювати. А у світі без Бога форми й функції виникли випадково й, відповідно до теорії еволюції, піддані постійним змінам, і ми не можемо оголосити стан на якийсь момент ідеальним. У такому світі немає абсолютних стандартів, узгодженості з якими можна було б очікувати. Без таких стандартів не може бути краси, без абсолютів не може бути стандартів, а без Бога не може бути абсолютів. Якщо натуралісти праві, істинна краса існувати не може, оскільки не може бути постійного, незмінного стандарту, до якого вона б наближалася.
[1] George John Romanes, Thoughts on Religion (Chicago: Open Court Publishing Co., 1895), 29