Покликані свідкувати
У книзі „Навіщо й думати про місію?“ Стівен Гаукроджер описує місіонера, поле діяльності якого знаходиться за межами звичного для нього середовища:
„Це – людина, послана своєю церквою як свідок Ісуса Христа поза межі своєї культури. Поняття „за межі своєї культури“ включає відмінність у мові, географії або суспільному устрої. Він або вона свідомо:
- свідчить про Христа своїм життям, ставленням, вчинками та словами;
- прагне залучити тих, хто прийшов до Христа, до спілкування церкви, а якщо церкви не існує, то завдання місіонера – організувати її“.
Чому я зобов’язаний прийняти виклик місіонерства і присвятити своє життя поширенню Доброї Новини? Чому мені слід замислитися про місіонерське служіння? Ці запитання кардинально відрізняються від таких загальних запитань, як „Навіщо потрібні місіонери?“, „Як надихнути інших людей поїхати на місіонерську точку?“
„Чому саме я повинен взяти участь у місіонерській роботі?“ – це запитання вимагає прийняття особистого рішення, воно примушує прислухатися до Святого Духа і підвести очі на Бога, щоб довідатися, який напрям Він хоче, щоб ми обрали в житті. Це – надзвичайно складне рішення, але іншого я ніколи б не запропонував.
Через Своє Слово Бог наказує нам бути Його свідками. Виклик Великого Доручення кинуто нам у всіх чотирьох Євангеліях (див. Мт. 28:18-20, Мк. 16:15, Лк. 24:46-49 та трохи під іншим кутом в Ів. 20:21-23). У цьому контексті надзвичайно важливим є уривок із Книги Дій. Прочитайте його уважно: „Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі“ (Дії 1:8). Це означає, що ми повинні бути свідками Христові, будувати Його Царство в тому місці, де ми знаходимося (у своєму Єрусалимі), і далі, по всьому світові. Це означає, що свідчити необхідно прямо зараз, незалежно від того, де ми живемо. Стівен Гаукроджер пише:
„Отже, із притаманною Біблії непохитною логічністю та пристрасним ентузіазмом, вона розповідає про надзвичайну важливість місій. Цілком зрозумілою для нас є природа і дії Бога Отця, вчинки і слова Бога Сина, а також приклад ранньої церкви, натхненної Святим Духом. Святий Дух допомагає нам застосовувати Писання в нашому житті, і ми підкоряємось Його владі. Нам дано повеління провадити місіонерську діяльність аж до приходу Ісуса Христа, готуючись у такий спосіб до великого майбутнього, яке очікує на нас. Біблія ясно говорить про те, що наша християнська віра – це віра місіонерська, якщо ж у нашому житті бракує місіонерства, то логічно виникає запитання: „Чи біблійна наша віра“.
Свідкувати означає „бути“ і „робити“. Це питання „і того, й іншого“, а не „або одного, або іншого“. Ось як про це висловився Е.У. Тозер:
„Якби людська природа була досконалою, то „бути“ і „робити“ не суперечили б одне одному. Людина, в якій не було б гріха, жила б правильно… Її вчинки лише виявляли б її сутність. Проте наша людська природа все ускладнює. Гріх вніс моральну плутанину в життя і спотворив його. Частини нашого єства, створені для підсвідомої гармонійної взаємодії, часто опиняються в частковій або повній невідповідності одна одній, а іноді навіть у протиріччі. Саме з цієї причини так складно досягти гармонійності характеру“ („Корінь праведності“).
Благочестиве, святе життя, сповнене любові та вірності, є потужним свідченням, незалежно від того, чим займається людина. Однак Книга Дій та історія ранньої церкви говорять, що окрім благочестивого життя свідок повинен ще й сміливо розповідати про Ісуса Христа. У своїй книзі „Клієнт“ Джон Гришем доводить, що свідчити в справі вбивства доволі небезпечно. Це стосується й свідчення про смерть, поховання і воскресіння нашого Господа Ісуса Христа. Моє серце прагне ясності й простоти. Тож із надзвичайною уважністю поставимося до визначення місіонерської стратегії, щоб труднощі не злякали нас і не примусили скласти руки. Нехай вірш із Книги Дій про сміливе свічення допоможе нам пам’ятати, що „робити“ не менш важливо, ніж „бути“.
Чимало християн вважають розмови про це безглуздими. Вони визнають необхідність бути свідками вдома і на роботі, жити благочестиво й розповідати про Ісуса своїм рідним та друзям. Вони опікуються бідними свого міста, водночас не бажаючи й чути про заклик іти „аж до краю землі“, і вважають, що його звернено не до них особисто, а до когось іншого.
Дехто настільки зайнятий своїми проблемами, що вже неспроможний підняти голову і побачити край землі. Інші, особливо в тих країнах, які традиційно посилають місіонерів, отримують необ’єктивну інформацію і спрощують ситуацію, говорячи: „Західні місіонери більше не потрібні, оскільки витрати на їхнє утримання занадто великі, тому краще надавати фінансову підтримку місцевим працівникам, аніж посилати в ці країни своїх місіонерів“. Декотрі люди й організації, навпаки, помилково вважають, що для місіонерської роботи необхідні лише „висококваліфіковані“ професіонали, хоч насправді потреба існує в найрізноманітніших працівниках, і для кожного є свої можливості. Багато хто просто перестав цікавитися потребами жителів далеких куточків землі, бо стомився від передозування інформації, яка лине звідусіль. Такі люди зможуть зрозуміти потреби нужденних, лише особисто опинившись поряд із ними й понюхавши пороху на місці. (Це одна з найважливіших, на мою думку, причин надзвичайної корисності короткотривалих місіонерських програм, незважаючи на весь їх ризик. Нерідко вони допомагають побачити нужди „на краю землі“.)
Існує чимало причин, з яких люди на цікавляться тим, що діється „аж на краю землі“. Однак це не дає нам права нехтувати чіткою та зрозумілою обітницею і повелінням, даним нам Господом в уривку з Книги Дій, який я цитував. Писання цілком ясно говорить, що наша відповідальність не закінчується „Єрусалимом“. Апостол Павло на раз наголошував на важливості досягнення Євангелією усіх людей: „При тому пильнував я звіщати Євангелію не там, де Христове Ім’я було знане, щоб не будувати на основі чужій“ (Рим. 15:20).