«Не стримуй Мене» (Ів. 20:17) – це була перша просьба, з якою Воскреслий звернувся до людини. «Не стримуй Мене» – це водночас означає: «Шукай Мене неустанно по-новому!» Так, будь у пошуку, але не голоси довкола, що знайшов Мене. Справді, знайшов, але не назавжди. Залишайся людиною, яка шукає та запитує. Це також, на переконання святого Венедикта[1], найважливіша умова тому, хто прагне долучитися до монастирської спільноти. Наставник новіціяту найперше повинен звертати увагу на те, чи новачок насправді шукає Бога. Не на те, які має риси характеру, якою прекрасною, важливою і талановитою є людиною. Ні, вирішальним є те, чи він дійсно шукає Бога. Тільки тоді молода людина зможе розвинутися в спільноті. А це стосується не лише життя в монастирі.
Правдиво шукати Бога – також означає, що коли ми ще не віднайшли Його, ще не можемо Його зрозуміти, однак визнаємо це. Я шукаю неустанно. Я ще в дорозі. Мені ще далеко до мети. До слова, відкриті запитання краще служать творінню спільноти, ніж уже подані або наперед нав’язані відповіді.
Незалежно від того, на якому етапі дороги ми перебуваємо з відкритими питаннями в серці, ми більше робимо для блага світу, ніж тоді, коли ощасливлюємо його вигаданими відповідями. Вміння прийняти іноді болючі питання про Бога і часто пов’язані з цим сумні відчуття дає більше живої надії, ніж будь-яка, навіть дуже переконлива відповідь.
Жива надія в темряві
Мати живу надію в темряві. Можливо, це могло б означати: «Тримайся міцно! Ось тобі моя долоня, пошукаймо Бога й у твоєму житті». Чи не стало би тоді трохи ясніше в нашому світі? Це зовсім не соромно – бути сповненим переляку і страху. Який він не був би, якщо його спільно витримати, то зможемо ввійти крізь свої замкнені двері, так як Ісус після воскресіння прийшов до Своїх зляканих учнів.
Ми зовсім не мусимо знати відповіді на питання про сенс і життя. Лише «Ходи – пошукаю з тобою!» може бути набагато підбадьорливішим. Але для цього ми змушені були б справді цікавитися іншими людьми, як це роблять друзі, що разом перебувають на небезпечному шляху.
Є дуже важливе запитання: «Чи взагалі ми сприймаємо інших людей, з якими живемо, яких може навіть любимо, щобільше, яких ми хотіли би любити, такими, якими вони є? Що нас у них цікавить? Чи ми є для них добрими тільки тому, бо можемо ще їх потребувати?» Як швидко розчаровуємося, коли інші не такі, як ми собі уявляємо? Вже в Євангеліях знаходимо досить «багаті на сіль» запитання, які, якщо ми готові дозволити їм «палити» нашу середину, ведуть до нових способів бачення і горизонтів розуміння. Євангелії закликають нас передусім до того, аби ми не спихали на маргінес свого життя Ісуса Христа і Його послання про непередбачуваного мовчазного Бога.
Бог любить нас не тому, що ми маємо право на Його любов. Ісус говорить: Бог любить нас без причини; без причини уможливлює нам життя. Ти не повинен нічого доводити Богові: ні який ти добрий, ні який ти порядний. Ти не мусиш також доводити, що любиш Його. Але це так само діє в зворотному напрямку. Так само Бог не повинен тобі нічого доводити: ані те, яким Він є добрим для тебе, ні те, яким є справедливим, ані те, що любить тебе. Бог бачить тебе як образ, створений на Свою подобу, з безмежними можливостями, і цього достатньо. При тому ти маєш набагато більше можливостей, аніж думаєш, не кажучи вже про можливості, які щодо тебе має Бог. Усвідомлюй це передусім там, де не знаєш, що далі; там, де ти не стримався, де раптово спинився, бо вже не бачиш виходу. Опинися в просторі цих безконечних можливостей – і вони стануть твоєю дійсністю. Не тому, що маєш таке право, а тому, що Бог любить тебе без причини.
[1] Святий Венедикт – родом із Нурсії, один із засновників західного чернецтва; автор уставу, згідно з яким живуть венедиктинці, цистерціянці, картузіянці; покровитель Європи. – Прим. літ. ред.