«Першу книгу я був написав, о Теофіле, про все те, що Ісус від початку чинив та навчав, аж до дня, коли через Духа Святого подав Він накази апостолам, що їх вибрав, і вознісся. А по муці Своїй Він ставав перед ними живий із засвідченнями багатьма, і сорок день їм з’являвся та про Божеє Царство казав.
А зібравшися з ними, Він звелів, щоб вони не відходили з Єрусалиму, а чекали обітниці Отчої, що про неї казав ви чули від Мене. Іван бо водою христив, ви ж охрищені будете Духом Святим через кілька тих днів!»
Англійський драматург Алан Бенет написав знамениту п’єсу про не менш знамените божевілля відомого короля. У XVIII – XIX ст. Англією правили підряд чотири королі на ім’я Георг, і третій з них іменувався Георгом III. Значну частину свого правління він страждав від якоїсь психічної хвороби (мабуть, пов’язаною з порфірією). Відповідно, Бенет назвав свій твір «Безумство Георга III».
Коли п’єсу екранізували, творці фільму зіткнулися з проблемою. Річ у тім, що глядачі звиклися з продовженнями: «Людина-павук 2», «Людина-павук 3», «Супермен 3» і т. д. Чи не подумають вони, що «Безумство Георга III» – третя серія після «Безумства Георга» і «Безумства Георга II»? А то ще вирішать, що коли перших двох частин не бачили, чи варто дивитися відразу третю! Щоб уникнути подібного негаразду назвали просто: «Безумство короля Георга».
На початку Дій ясно і недвозначно задекларовано, на відміну від книги Бенета, що перед нами продовження. Його можна було б назвати «Справи і вчення царя Ісуса II» (але, звичайно, не «Ісус ІІ», оскільки цар Ісус лише один!). На перший погляд, назва дивна: Ісус з’являється на сцені лише в перших дев’яти віршах першого розділу. Та все ж Лука, чий перший том відомий як «Євангеліє від Луки», каже тут щось дуже важливе про своє продовження. А саме: ця книга – про те, що Ісус продовжує робити і чому продовжує учити. Розповідь пронизана таємничою присутністю Ісуса. Ісус є Цар і Господь не в минулому, усе більш віддаленому, а в живій і ясній реальності: Він – особа, яку можна знати і любити, слухати і слухатися, яка продовжує діяти у світі. Тому, хоча офіційно книга називається «Дії апостолів», її краще було б назвати «Дії Ісуса (II)».
Отже, Лука попереджає нас, що його книга незвичайна. В якомусь сенсі вона схожа на інші книги свого часу. Скажімо, у неї багато спільного з працями Йосипа Флавія, великого єврейського історика I ст. Деякі новозавітні автори не претендують на якийсь особливо хороший літературний стиль, але Лука явно знає толк у літературній справі: мова, компонування книги, двотомний масштаб – усе видає майстра. Це не Марко, орієнтований на найширшу публіку. Розраховано явно на читача з інтелектуальними запитами. Якщо продовжити сучасні аналоги, рецензію на таку книжку природно чекати не в бульварній пресі, а, скажімо, у літературному додатку до «Таймс» або «Нью-йоркському книжковому огляді». При цьому Лука зовсім не сноб. Звисока він з читачами не розмовляє: більше того, всякий, хто цінує хорошу історію, від душі насолодиться сюжетом. (Хоча наприкінці є свого роду загадка, і вона співвідноситься, як ми побачимо, із загадкою, яку ми щойно прочитали на початку.)
Так от, незвичність книги полягає в тому, що, за задумом Луки, ми повинні читати її як мінімум на двох рівнях. З одного боку, це розповідь про первинну церкву, неминуча виборча (будь-яке історичне оповідання виборче: про все не напишеш), зроблена з упором на певні проблеми і питання. З іншого боку, це ще і книга про Ісуса, головна дійова особа в ній – саме Ісус. (Чимось нагадує деякі п’єси іншого великого драматурга наших днів, Семюеля Бекета: у нього дія на сцені іноді крутиться навколо персонажа, якого глядачі в жодному з моментів і не бачать.)
Якщо так, то Лука задумав і третій рівень прочитання. Це п’єса, в якій ми повинні самі стати акторами. Завіса піднімається, і ми виявляємося в середині дії. Частково в цьому сенс «кінцівки», яка не зовсім кінцівка: розповідь триває, і ми – у самій її гущі! З цієї миті ми читаємо п’єсу, продовжувати яку покликані самі. Як мовиться, ще не вечір. У перші сцени потрібно учитатися уважно, щоб знати, як правильно зіграти свої ролі, як вписатися у внутрішній характер драми.
Тут Лука хоче, щоб ми зрозуміли дві речі, важливі для його книги і взагалі його розуміння світу. По-перше, в основі усього лежить воскресіння Ісуса. В останньому розділі Євангелія Лука описав деякі сцени зустрічей воскреслого Ісуса з учнями: це, і справді, Він, дійсно живий, і ще який живий – у переображеному тілі розмовляє, ходить, їсть і п’є. Хоча тіло в той же час набуло і нових якостей: у ньому Ісус може з’являтися і зникати, проходити крізь замкнуті двері. Нам може здатися, що таке тіло не цілком можна назвати тілом. Чи не більше цей Ісус схожий на привида? Але ні, Лука і інші автори, що описують воскресле тіло Ісуса, хочуть сказати, що Ісус – більше ніж просто в тілі, а не менше. Його переображене тіло є початок нового творіння Божого; у новому ж творінні, як ми знаємо з текстів, на кшталт Одкр. 21 і Еф. 1, небо і земля зійдуться воєдино. Воскресле тіло Ісуса покладає початок тій небесній реальності, яка добре почуває себе у фізичному світі (на «землі»), а також початок тому преображеному фізичному світу, для якого обитель Божа («небо») є дім. Окрім усього іншого, це допоможе нам зрозуміти наступну сцену Дій. Проте зараз важливо утямити: без воскресіння немає Благої звістки, немає жодних «Справ і вчення царя Ісуса II». Без Нього залишалося б тільки із сумом згадувати про великого, але невдалого учителя і невдачливого Месію. Воскресіння Ісуса, Який помер під гнітом світового зла, покладене в основу нового світу, божественного нового світу, який і описує Лука в перших сценах продовження.
І другий момент: сила і дія Святого Духа. Про це Лука скаже набагато детальніше пізніше, але вже тут він показує присутність Духа, коли Ісус наставляє учнів про прийдешнє. Ми також дізнаємося, що Дух стане новою і живою реальністю в їх житті. За словами Луки, Ісус нагадав учням про початок Своєї проповіді про Царство, коли Іван Христитель закликав увесь Ізраїль до хрищення в покаяння і оновлення. Усе так і буде, каже Він, і навіть ще краще. Омиватися будуть вже не водою, а Духом Святим. І оновлення створить з них вже не просто відновлений Ізраїль, що очікує панування Бога (так сподівалися багато юдеїв), але нової людини, і Бог запанує над всім світом, а вони пізнають Його володарювання в серці своєму. Саме так розуміє духовність, про це пише автор «Дій Апостолів». Бог збирається зробити у всьому світі щось нове. І в орбіту цього нового Він залучає кожну дитину, кожну жінку, кожного чоловіка.
Перш ніж учні спробували виявити активність, Ісус заповідав їм чекати того, як обіцяння виконається. Порада дуже важлива! Занадто вже часто, і в давнину, і в наші дні, люди вважають, що якщо хоч трішки знають про Ісуса і Царство Боже, то для них море по коліно: можуть йти і намагатися виправляти світ на власний розсуд. У Луки ми знаходимо веління в такій ситуації чекати, молитися про дію і натхнення Святого Духа, Який підкаже, що робити і надасть сил. І якщо така наша п’єса, то свої ролі ми можемо вдало зіграти лише в одному випадку: коли нами керуватиме Дух найбільшого Драматурга.