У центральній точці нашої віри – біля відкритого і порожнього гробу Ісуса – бачимо справжню дійсність. А може це нормально, що першою людиною, яку Ісус зустрів після Свого воскресіння, була жінка?! До того ж, ще й яка!!! Власне навіть сьогодні всі етичні інстанції мали би вибухнути голосним плачем, зважаючи на факт, що Ісус спочатку явився Марії Магдалині, блудниці, а не шанованим стовпам своєї Церкви – Петру й Івану. Так, справді, адже фактично Господь міг по-іншому все організувати! Однак не вчинив цього.
А, може, все-таки? Може, навіть ці двоє, заглиблені в довірливому нерозумінні або незрозумілій довірливості, пробігли попри Нього, хто знає. В Євангелії це так чітко не подано. Власне, є тут певна суперечність: «І побачив, і ввірував» (Ів. 20:8) – йдеться про Івана. І відразу після цього на одному дусі: «Бо ще не розуміли з Писання вони, що Він має воскреснути з мертвих» (Ів. 20:9).
Марія Магдалина також не розуміла Писання і також не могла повірити в слова про воскресіння. Ця жінка знала тільки одне: як сильно вона любить Ісуса. Це викликало її сльози, затьмарило тверезий погляд розуму. Але сльози любови вимили з глибин і винесли на поверхню також її смуток. Глибоко перейнявшись подією на Голгофі, Марію Магдалину перейняв жаль, що це все – правда. Однак коли вона в неділю вранці зустріла ангелів і почула про воскресіння, то інші почуття охопили її. Жінка втішилася тією правдою. Ангелів зустріла саме вона, а не апостоли, незважаючи на те, що вони також зазирнули до гробу.
Тільки апостоли не плакали. Адже чоловіки не плачуть, хіба що потайки. Однак іноді справжню дійсність можна побачити тільки крізь сльози. Сльози не є показником жалю, хіба що крокодилячі сльози, якими хочемо чогось домогтися. Справжні сльози печуть, печуть, як сіль на відкритій рані. Печуть, як смуток у серці, яке любить. Таке жагуче серце не вдовольняється кількома старанно складеними пов’язками і хустками, а шукає далі. Позаяк воно шукає, то є відкритим, навіть якщо кровоточить.
Навіть якщо Магдалина бачила більше, ніж апостоли, вона все ж не могла пізнати всього. Принаймні не розпізнала й свого Учителя. Біль був усе-таки занадто чорним для її очей, навіть якщо вона змогла побачити білизну ангелів, але Ісуса не впізнала. Вона побачила тільки чоловіка, одного з тих, що не розуміли її болю; одного з тих, що їй набридли. Навіть коли він запитав співчутливо: «Чого плачеш ти, жінко? Кого ти шукаєш?» (Ів. 20:15). Напевно, лише це могло схилити її до вираження просьби: «Якщо, пане, узяв ти Його, то скажи мені, де поклав ти Його, і Його я візьму!» (Ів. 20:15).
Однак вона не сподівалася відповіді, бо, говорячи це, відвернулася, щоб відійти. Адже той садівник намарне завдавав би собі клопоту, щоб перенести мертве тіло, якщо вона сама хоче його працю вважати марною. «Жіночий біль» – сказав би, може, на те хтось інший, а вона хотіла уникнути цього, не хотіла цього почути. Ні, не тепер! Вони вбили її Учителя. Та її любови не дозволить собі вбити. Йдеться про ту любов, яка була для неї найбільшою святістю протягом усього життя; найбільшою святістю, яку всі вони потоптали стопами своїх твердих, як скеля, похітливих сердець, всі, за винятком того Єдиного – Ісуса. Ім’я Ісус у ній звучало як Любов. Так само, як узагалі кожне ім’я набирає звучання тільки через любов. І тоді почула: «Маріє!» (Ів. 20:16). Так міг промовити лише Він – Ісус. Це зірвало заслону її болю, а весь її смуток хлинув Йому назустріч. Вона хотіла кинутися Йому на шию. Їй можна було це зробити, навіть якщо слова Ісуса «Не стримуй мене!» (Ів. 20:17) протягом довгого часу традиційно тлумачили як «Не торкайся мене!» Я впевнений, що Магдалина могла кинутися Йому на шию. Тільки не затримувати назавжди. Прагнути затримати Його тільки для себе – цього вона не мала робити. Але торкнутися і почути, напевно, могла. Ісус не висловлює цього наказово. Це просьба, яку трактуємо: «Не затримуй Мене, Магдалино, прошу, моя дорога веде далі. Але ходи за Мною і візьми зі собою інших».
Повільно, дуже повільно зсувається камінь з її серця, розривається темрява її душі. Її внутрішнє світло зустрічається зі Світлом назовні, вона відчуває Його долоню, і Його любов просвітлює її сумні думки. Він осушує сльози на її обличчі і чинить так, що в її очах засяяла радість від Його Воскресіння. Там, де була рана, легенько з’являється нова шкіра – нова шкіра для нової людини, яка осягає життя.
Стати новою людиною, яка осягає життя, нас також запрошує великоднє послання, суть якого полягає в тому, що Він Воскрес! Воістину Воскрес! Марію Магдалину називають апостолкою апостолів. І слушно, адже вона справді була першою, хто побачив і почув Ісуса. Вона була першою, першою понесла в світ новину про перемогу над смертю. Саме вона – та, що мала погану репутацію, та, яку, можливо, лише терпіли, а не поважали і любили. Саме тому це також є новиною для нас.
Новина запитальна, подібна до допиту: як ти заглядаєш до гробу своєї віри? Що ти робиш, коли все вибито з твоїх рук? Чи шукаєш далі? Залишаєшся сповненим любови? Робиш це надалі і серед людей, які не здогадуються про безодню твого смутку, і в Церкві, яка не розуміє твого болю? Чи ти шукаєш далі навіть тоді, якщо всі навколо знову починають вірити? Тільки вірити. Смуток Марії Магдалини наказував їй увесь час осягати життя, а при тому, напевно, часто водночас і смуток. Однак вона залишилася вірною собі настільки, що зуміла не лише вхопити, а й осягнути життя. А коли осягнула, то могла й випустити його з рук. То не її долоні, а долоні чоловіків прибили Ісуса до хреста. Напевно, найчастіше чоловічі серця ще й сьогодні охоче прибили би Його до твердих прозорих форм. «Не стримуй мене!» (Ів. 20:17) – ці слова стосуються кожного з нас. Його дорога вела далі. І Він закликав іти за Ним, і взяти зі собою інших.