У той час я став монахом. У моїх пошуках Бога, сенсу і життєздатности промовила до мене сила прадавнього правила святого Венедикта. Воно видавалося мені дубом на галявині мого дитинства. У ньому було те ж, таке знайоме, відчуття бути прийнятим. Спосіб життя Венедикта добре закорінений. Від нього можна навчитися життя. З-над полиці, на якій стояв Устав св. Венедикта дивилося на мене й моє дерево, або я дивився на нього, на єдиній його фотографії, що була в мене. Я зробив її за тиждень до того, як покинув світ дитинства, щоб у монастирі продовжувати йти слідом серця. У наступні роки особливо, коли я мав приймати важливі на майбутнє рішення, цей слід часто вів мене, здебільшого пішки, до мого дуба і лісової каплички.
Кінець, який не є кінцем
Дуб постарів, ослаб, був напівпаралізований і зсохлий, але ніхто не знав, чому. Зрештою, вирішили покінчити з його поганим станом і зрізати. Коли робітники розрізали стовбур, то виявили причину відмирання. У дубі було безліч великих гарматних снарядів. Усе довкола було отруєне свинцем із куль. На основі шарів вдалося встановити дату вистрілів – 1945 рік. Отже, наш дуб був розстріляний під кінець або вже після закінчення війни. Майже пів століття, смертельно вражений, він демонстрував, що життя цінне. Він обдарував мене тінню, відчуттям безпеки, силою, що підбадьорює і надійною оселею душі, вимогою і надією на те, ким і яким я колись хотів би стати.
Послання, порада і приклад. Залишається вдячність
Фотографія мого дуба загубилася, але його образ у серці завжди вказує мені шлях. Я попросив передати мені до монастиря кусень деревини з отвором від пострілу і сріблясто-чорною частиною, отруєною свинцем. Він стоїть у моїй келії і нагадує той час, сльози і щастя, які дерево терпіло і пережило зі мною. Цей залишок дуба щодня запитує мене, чи я доглядаю коріння свого серця і як почуваються сили, які я черпаю з нього для життя. Дуб також запитує, чи дійсно я розвиваюся зі всім тим, що є в мені і цікавиться, чи я вивчив його найважливіший урок, який він прагнув дати мені: що варто боротися за життя навіть тоді, коли ти вже зранений; що берегти і підтримувати молоде життя – це прекрасно; що підтримка пригніченого життя і його підбадьорювання, яке стає великим і сильним, робить нас щасливими. А найперше «мого» дуба цікавить те, чи я бачу, як стрімко життя йде далі, незважаючи на смерть. Наприклад, навколо його потужного стовбура і в його середині є безліч створінь, для яких цей дуб став живленням. Завдяки «моєму» дубові за кількасот метрів від нього росте молодий стрункий дубок. Він самотньо стоїть на галявині і пнеться вгору, розростаючись у боки, як його батько. Коли я приїжджаю на галявину, то відвідую обох – старого дубового пенька з корінням і молодого дубка. Над обома відкривається небо і переповнює моє серце вдячністю.
Має значення все, що дає твоє серце
Це чітка вказівка тим, хто стверджує, що дає своє серце іншим. Добре знаємо, що так буває під час Різдвяного посту, коли не серце може або прагне подарувати щось іншим, а начебто розум, поєднаний із розсудливістю і розрахунком. Такими думками керуємося, коли бігаємо по магазинах у пошуках різдвяних подарунків. Також знаємо, як то є, коли жертвуємо щось або з нечистим сумлінням, або з усвідомленням власної великодушности.
У різдвяний час 1980 року я разом із помічниками з невеличкої доброчинної організації моєї рідної спільноти перебував на постраждалих від землетрусу південних територіях Італії, в околицях Авеліно. Часто там вибухали гострі суперечки про матеріяльну допомогу, яку ми доправили. А наша скромна присутність, мовчазне слухання і зацікавлення людьми та їхньою ситуацією спричиняли те, що в їхніх очах розгоралася вдячність і надія.
Найчастіше так діялося тоді, коли ми самі вже падали зі сил, були нервово виснажені і вичерпані. Тоді ті, що втратили майже все, обдаровували нас тим незначним, що в них залишалося. Я дотепер думаю про батька сім’ї з Вольтурари, який у Святвечір під снігом і дрібним градом забрав нас до свого не дуже щільного намету, де мешкав зі шістьма чи сімома дітьми, аби зі сяючими очима поділитися з нами шматком останнього хліба. У відповідь на наші протести він сказав: «Прошу пригощатися, адже надворі – Різдво!» Тільки те, що дає твоє серце, має значення. Все, що дає твоє серце, має значення. Тим «усім» може бути насправді все: погляд, слово, жест, відвага об’єднання, подолання розчарування, біль, перенесений терпляче, і покірне страждання. Все це може бути даром серця, даром, який жертвує іншим відвагу і нову силу, новий сенс і нову надію.
Ознакою нашої гідности є піднята голова
Ознакою відкритої і такої, що сприймають вільною, гідности є високо піднята голова, привітний погляд, підбадьорливе слово. Така людина дивиться, ходить, живе і любить за іншими, ніж світові, законами. Ставати такою людиною свого часу запрошував Ісус. Ідучи Його слідом, так чинив і святий Венедикт у своєму правилі для монахів. Вони мали насправді покласти край способу життя цього світу, але це не означає, що мусили погорджувати цим світом, навпаки. У монастирській атмосфері, яка дає свободу розвитку і прихисток душі, вони мали тверезо й уважно виконувати правила світу і життя, щоб у такий спосіб могти зробити своє життя автентичним та істотним. Цьому служать насамперед чіткі формулювання, якими святий Венедикт закликав монахів до послідовного прямування їхньою внутрішньою дорогою. Отож, вони повинні були «смерть, що надходила, постійно мати перед очима» (Устав св. Венедикта, розділ 4).
Ці слова не мають на меті викликати страх, а інтенсифікують життя. Монахи не мали відсувати життя в часі на невизначене «колись», а жити повністю «тепер», у Божій сучасності. Перед обличчям тієї сучасности навіть смерть, що надходить, має певне послання, що служить життю. Воно звучить: «Живи тепер і наповну! Нічого не відкладай! Роби те, що ти повинен зробити! Залиш те, що треба залишити!» Не відмовляй іншим ні у своїй любові, ні в готовності пробачити. Тільки в примиренні ти живий. Не торгуйся і не зволікай. Життя є надто цінне.