«А вони, зійшовшись, питали Його й говорили: Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві? А Він їм відказав: То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі.»
«Ми скоро приїдемо?»
Будь-якій дорослій людині, яка брала із собою в машину дитину, знайоме і це запитання, і інтонація, з якою воно зазвичай задається. Іноді дитина так хоче потрапити куди їде або їй так нудно їхати, що ви отримуєте запитання, ледве покинувши рідну вулицю.
Поняття «скоро» відносне. Скажімо, коли я їду додому в Лондон з півночі Англії, то вважаю себе майже біля мети, коли до столиці залишається година їзди. Але якщо я їду з дому в містечко, де живуть мої батьки (приблизно година машиною), я кажу «скоро», коли від мети мене відділяють хвилини. Тобто все відносно.
В Ісуса, мабуть, були схожі думки, коли Він почув питання апостолів. «Апостол», до речі, одне із слів, якими Лука зазвичай називає Дванадцять (у даний момент оповідання Одинадцять), обраних Ісусом в особливі свідки. Чому їх саме дванадцять, ясно будь-кому, хто знає єврейську історію і культуру. Апостолів обрано дванадцять за числом колін Ізраїлевих на знак того, що Бог оновлює і відновлює народ Ізраїльський. Природно, що вони ставлять запитання: «Вже скоро? Час настав?»
Без сумніву, вони були дуже спантеличені. Ніщо в подіях попередніх декількох тижнів не відповідало їх уявленням про те, як відбуватимуться події. Уявимо себе на їхньому місці. Роки три тому, коли Ісус їх призвав, вони думали, що вступають в єврейський рух оновлення. Вони вірили, що Бог поставив Ісуса істинним Царем Ізраїлю, нехай навіть більшість їх сучасників ставляться до Ісуса (м’яко кажучи) скептично. Для них Ісус був подібний до старозавітного Давида, який кілька років чекав потрібного моменту, зібравши навколо себе різношерсту компанію прибічників. Учні Ісуса думали, що Він буде більш-менш звичайним царем, і деякі з них навіть просили Його про верховні посади в майбутньому уряді. Усе ясно: Ісус, великий цілитель і провидець, запанує в Єрусалимі і відновить народ Ізраїльський. В юдаїзмі I ст. часто вважалося, що коли Бог відновить Ізраїль; уся світова історія змінить свій хід: головною нацією стане Ізраїль, який правитиме всім іншим світом. У такому ракурсі можна зрозуміти, зокрема, обіцяння Псалмів (наприклад, Пс. 72 або Пс. 89), а також Пророків (наприклад, Іс. 40-55). І вже звичайно, народам дістанеться за нечестя. У той же час не унеможливлювалося того, що благословення, яким Бог обдарував Ізраїль, пошириться на все творіння.
Усе це можна почути у фразі «Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві?». Такі були їх надії, і звідси питання: «Вже скоро? Починається?» Адже вони не чекали, що Ісуса стратять. Його розп’яття, здавалося, поховало всі мрії: не був Він Месією, не побачити учням посад в уряді, оновлення Ізраїлю не очікується; світ як лежав у злі, так і лежить, і багачі, і влада як і раніше пригноблюють бідняків і слабких. Усе триває своїм ходом. Але от Ісус повстав з мертвих – знову всупереч очікуванням! Що ж це означає? Може, усе повертається на початок і довгождане Ізраїльське царство буде відновлене?
Відповідь: і так, і ні. Як і з усім іншим, на мрію про Царство необхідно дивитися у світлі смерті і воскресіння Ісуса. Ісус вже казав учням раніше, що їм доведеться втратити свої життя, щоб врятувати їх, і тепер Він пояснює, що треба розстатися з мареннями про земне царство із звичайним чиновницьким апаратом, яке підкорює інші царства, – розстатися з мареннями, щоб наново їх набути. І от тут багато читачів «Дій» часто здійснювали велику помилку.
Вони розуміли слова Ісуса (і Луки) приблизно таким чином: «Ні-ні, жодного земного царства. Тільки небесне. Ви хочете улаштовувати цей світ, але готуйтеся краще до іншого світу. Те, що відбувається на нашій землі, взагалі не важливе. Важливе те, де ви проведете вічність. Тому Я зійду на небеса, а ви поясните людям, як вони можуть піти за Мною». Іншими словами, відповідь на запитання «ми скоро приїдемо?» – «ми взагалі туди не їдемо».
Нічого подібного Лука не має на увазі. Але подібно до дітей у машині, нам доведеться почекати, поки він далі не пояснить, що до чого. Втім, з першої частини двотомника багато що стає ясним. Царство Боже приходить через діяння Ісуса: не через відхід зі світу, а через преображення світу, через підпорядкування земної долі володарюванню небес. Але коли це станеться? Знову ж таки багато тлумачів розуміли відповідь Ісуса в сенсі «ні, ще не час, а час настане невідомо коли в майбутньому». Тобто: «ми скоро приїдемо?» – «яке там скоро! Попереду ще багато віків шляху, ще багато що потрібно встигнути зробити, і тільки тоді царство Ізраїльське буде відновлене». Проте таке тлумачення не цілком вірне. Здорове зерно в ньому є: царство повністю прийде лише в майбутньому. Але мова не зовсім про це. А про що?
Так, Ісус попереджає, що готового і чіткого розкладу Він дати їм не може. Їм не дано знати, в якій точці божественного календаря вони знаходяться. Але головне – не це. На головне міститься натяк у словах «ви приймете силу… Моїми ви свідками будете в Єрусалимі… та аж до останнього краю землі».
«Моїми свідками?» Що це означає? Дуже просто: у воскресінні (і вознесінні, яке от-от станеться) Ісус дійсно займає престол Месії Ізраїлю, а значить, і царя всього світу. Він – Той, перед ким схилиться всяке коліно (пор. Флп. 2:10). У світі I ст., коли хтось ставав царем, глашатаї розносили цю звістку по всій його країні: «У нас з’явився цар!» Це завжди вважалося благою звісткою, бо на відміну від нас древні завжди знали, що анархія гірша за авторитарний уряд. Уряди можуть бути поганими, але хаос ще гірший. Відповідно, вісники досягали віддалених меж царства (скажімо, після приходу до влади чергового римського імператора – меж Іспанії на заході, Британії на півночі, Єгипту на південному сході): Клавдій (чи Нерон, або ще хтось) – законний правитель, якому повинні підкорятися вдячні піддані.
Ісус хоче, щоб учні зробили саме це. Ви запитуєте про царство? Ви запитуєте, коли все станеться, коли Ізраїль стане на чолі народів, а народи світу підкоряться Богові через Його виправданих обранців? Що ж, каже Ісус, в якомусь сенсі це вже сталося: через Свою смерть і воскресіння Я вже прославлений, а в славі Своїй Я представляю і Ізраїль. Але це відбудеться в майбутньому: ще попереду час, коли світ зримо і ясно житиме під цілющим володарюванням Божим. Нині ми живемо між часами (між цими двома точками), і ви повинні бути Моїми свідками звідси аж до останнього краю землі. Апостолам належить стати глашатаями, і глашатаями не того, хто може стати царем у невизначеному майбутньому, а хто вже ним став.
Звернемо увагу на тонку різницю між словами «сила» і «влада» (в. 7-8). Уся влада – у Бога. Тільки від Бога може виходити всяке законне володарювання на землі. Самі по собі ми, ніхто з людей, жодного права на владу (у чому б то не було) не маємо. Джерело всякої влади – Всевишній. Народу Божому обіцяна сила. Тут використане грецьке слово від якого походить наше «динаміт». І нам, як і першим учням Ісуса, теж потрібна ця сила, якщо ми хочемо бути Його свідками, якщо ми хочемо сповіщати світу, що Він – його законний цар і пан. У наступних розділах «Дій» нам пояснять, що таке ці свідоцтво і сила.
А доки зауважимо одну деталь, яка допоможе нам у подальшому читанні. Ісус дає учням завдання: спочатку Єрусалим, потім Юдея (місцевість навколо Єрусалиму), потім Самарія (ненависні напівіноземці по сусідству), потім аж до останнього краю землі. Відразу перед нами проходить сценарій майбутніх подій. І тут, подібно до дитини, яка перестала допікати батька питанням «коли» (бо подорож стала цікавою), ми виявляємо, що це «коли» не таке вже і важливе. Адже Ісус вже став істинним володарем світу! Колись царство Його з’явиться остаточно і в повній славі, а доки на нас чекає багато трудів.