«І, прорікши оце, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх очей… А коли вони пильно дивились на небо, як Він віддалявся, то два мужі у білій одежі ось стали при них, та й сказали: Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!
Тоді вони повернулись до Єрусалиму з гори, що Оливною зветься, і що знаходиться поблизько Єрусалиму, на віддаль дороги суботнього дня. А прийшовши, увійшли вони в горницю, де й перебували: Петро та Іван, та Яків та Андрій, Пилип та Фома, Варфоломій та Матвій, Яків Алфеїв та Симон Зилот, та Юда Яковів. Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір’ю Ісусовою, та з братами Його.»
Одного разу ми вечеряли з друзями, які нещодавно переїхали в західну Канаду.
– Задоволені? – запитала моя дружина. – У Ванкувері вже як вдома?
– Це не дім, – живо відповіла її співрозмовниця, – це справжні небеса!
Чоловік її, богослов, з незадоволенням похитав головою:
– Що ти кажеш, любо! Справжній дім – це небеса.
– У жодному разі, – відповіла його дружина на таку, мабуть, зайву правильність, – дім там, де є виснажливий труд і один негаразд за іншим. А тут я від усього подібного вільна. Чим тобі не небеса?
Згодом я часто згадував цю розмову і, мабуть, не згоден з моїм другом-богословом. Хоча багато гімнів і молитов (зазвичай XIX – початку XX століття) називають нашим домом небеса, Біблія висловлюється трохи інакше. У Біблії небеса і земля – дві половинки створеного світу. Хоча їх доречніше порівняти, напевно, не з двома половинками апельсина (більш-менш однаковими, які проте займають різне місце в просторі), а з тим, як співвідносяться між собою вага предмета і його матеріальний склад; чи, можливо, сенс прапора і тканина, з якої він виготовлений, – два ракурси на одну і ту ж річ, два різні і взаємозв’язані аспекти, причому один пояснює другий. Для Біблії говорити про «небо і землю» означає говорити про те, що все в нашому світі має інший вимір, іншу грань реальності. (До речі, слово «земля» може бути дещо оманливим, оскільки Землею називається і наша планета Сонячної системи. У Біблії ж «землею» зазвичай іменується весь наш просторово-часовий континуум.)
У принципі, цю іншу реальність можна назвати «внутрішньою» аналогічно, скажімо, з м’ячиком для гольфу: у нього є зовнішня частина (жорстка, пружна поверхня) і внутрішня частина (густо набитий вміст). Проте з тим же успіхом «внутрішньою» реальністю можна назвати і землю (матеріальну сторону світу, де ми зараз мешкаємо), а «небо» тоді буде реальністю зовнішньою, відкритою таким сенсам і можливостям, які ми в нашій внутрішній тісноті не в силах і помислити.
Якщо від цих порівнянь сенсу немає, відкиньте їх і сконцентруйтеся просто на реальності. А реальність така: у Біблії «небо» є простір, де Бог, а «земля» – простір, де ми. «Небо» не просто «блаженний край, куди вирушають після смерті праведники», і вже, звичайно, не можна назвати його нашим «домом», якщо під цим мати на увазі, що нам уготоване залишити «землю» назовсім і переселитися на «небо». Біблія неодноразово підкреслює: згідно із задумом Божим, на нас чекають «нове небо і нова земля», які раз і назавжди з’єднаються в новій реальності. Можливо, «небо» стане для нас тимчасовим домом після закінчення нинішнього земного життя, але шлях наш лежить до нового світу, єдиного і преображеного.
Сенс воскресіння Ісуса частково в тому, що воно поклало початок цьому чудовому оновленню. Не в тому річ, що Він ожив через якийсь природний казус або дивне «диво», яким Бог вирішив продемонструвати Свою могутність і відігнав смерть. На хресті був завданий удар по головній силі зла – тлінню і смерті, і тоді творча сила Божа, що більше не стримується (як раніше) людським спротивом, змогла розгорітися і дати початок тій єдності небес і землі, яку Бог задумав для всього світу. Частково це і дозволяє пояснити дивні особливості воскреслого тіла Ісуса, які ми помічаємо в усіх оповіданнях про Пасху. Євангелісти всіляко підкреслюють, що це і справді Ісус, що Він не привид, що Він їсть і п’є, – і тут з’ясовується, що Ісус може за власним бажанням з’являтися і зникати. Немов перші учні самі не могли достеменно собі все пояснити і просто по можливості описували, що бачать.
Як тільки ми зрозуміємо біблійний вираз «небо і земля» і зрозуміємо, що «небо» не є точка в нашому просторово-часовому континуумі десь у нас над головою (з якого саме ракурсу вона над головою – європейців? бразильців? австралійців?), ми підійдемо ближче до того, що є вознесіння, так просто і коротко описане Лукою. Ні Лука, ні хтось іншій з ранніх християн не думали, що Ісус був першим космонавтом, який вийшов за межі земної орбіти, і що варто гарненько пошукати в космосі, і ми Його знайдемо. Вони вірили, що «небо» і «земля» – це дві взаємозв’язані сфери божественної реальності і що воскресле тіло Ісуса – перше (і доки єдине), що повністю належить обом світам, але чекає часу, коли все буде оновлене і возз’єднане. До часу, коли небеса і земля з’єднаються, небо для людей – єдиний дім (як сказав Томас Еліот, «людство не виносить, коли реальності занадто вже багато»). Але коли це відбудеться, у центрі буде сам оновлений Ісус.
Такі сенс події і його пояснення, як ми їх знаходимо у в. 9-11. Ісус «возноситься»: учні розуміють, що Він прямує не кудись за межі місячної орбіти і сонячної системи, а в обителі Божі. Хмара тут, як і часто в Біблії, означає божественну присутність (згадаємо стовп хмарний і вогненний, коли діти Ізраїлеві йшли пустелею, або хмара і дим, які наповнювали Храм, коли Бог відвідував Його особливою присутністю). Ісус перейшов в обителі Божі, але Він повернеться в день, коли той вимір і наше нинішнє зіллються воєдино раз і назавжди. Цьому обіцянню ще належить збутися в історії. Саме це ми маємо на увазі під «другим пришестям».
Зауважимо ще два моменти. Комусь з читачів I ст. могли бути помітні вони обидва, комусь – лише один з них. По-перше, ранні християни надавали велике значення старозавітному обіцянню, яке міститься в Книзі Даниїла: «Ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому» (Дан. 7:13-14). Син Людський набуває влади над «звірами», чудовиськами, що втілюють сили зла і хаосу. Для людини, яка вдумувалася в цей уривок, – ранні християни, безумовно, вдумувалися в нього, – історія вознесіння Ісуса показує, що пророцтво в Дан. 7 виконалося! Людина («син людський»), яка постраждала від темних сил, прославлена і зведена в присутність самого Бога, щоб отримати царську владу. Це настільки добре узгоджується з попереднім уривком (в. 6-8), що Лука явно зробив це свідомо.
Друге. Багато читачів Луки знали, що коли помирав римський імператор, зазвичай оголошувалося, що душа його, вийшовши з тіла, вознеслася на небеса. Якщо будете дивитися на Форум у Римі, зверніть увагу на арку Тита (правив у 79-81 роки Р. Х): там зображена душа Тита, що возноситься на небеса. Сенс ясний: імператор стає богом (відповідно, його син і спадкоємець міг іменувати себе «сином божим», – корисний титул, якщо правиш світом!). З титулом як таким паралель не така чітка, оскільки Лука ясно дає зрозуміти, що на небо возноситься не просто душа Ісуса (тіло ж залишається на землі), а усе Його оновлене, тілесне і повне «я». Проте в підтексті стоїть, що Ісус залишає далеко позаду усе, що римські імператори могли сказати про себе. Він – реальність, а вони – пародія (тема, з якою ми далі в Діях зіткнемося неодноразово). І коли наприкінці книги Блага звістка буде відкрита і безперешкодно сповіщатиметься в Римі, у нас виникне почуття: «Звичайно! Саме так і мало бути». Ісус – справжній і законний володар світу, сидячий на престолі Божому і в якомусь сенсі сам божественний.
Найперший і значущий відгук на цю безпрецедентну подію, яка і тепер насилу піддається опису, – поклоніння. Лука часто каже нам про молитву перших християн. От, ми повертаємося разом з учнями з гори Оливної в будинок, де вони зупинилися, оглядаємо кімнату і бачимо здивовані і радісні обличчя людей, зокрема матері Ісуса. Вони моляться. Усі, хто закликає ім’я Ісуса, хто поклоняється Йому, хто вивчає слово Його, покликані до богослужіння і молитви. Чому?
Що ж, відповідь ясна. Адже саме в богослужінні і молитві ми, хто ще живе на «землі» (у вищеописаному сенсі), беремо участь у житті «небес», де і перебуває Ісус! Постійні згадки про молитву в Діях показують, що саме так ці звичайні люди, які часто помилялися – апостоли і інші разом з ними – знаходили, що їх історія переплетена з історією того, «що Ісус продовжував чинити та чому навчати». Після вознесіння історія учнів Ісуса тривала як би у двох вимірах. До речі, це одна з причин, чому було неминуче зіткнення з храмовою владою: вважалося, що єрусалимський Храм – єдине місце, де зустрічаються небо і земля. Воскресіння і вознесіння Ісуса показують, що не єдине. І коли ми в наші дні не лише читаємо Дії, але і намагаємося йти за Ісусом, свідчити про Його володарювання над світом, через молитву і богослужіння ми також можемо залучитися до небесної реальності, зрадіти їй, набути в ній сил і, відповідно, дізнатися про ціну іншим володарям, іншим поглядам на життя.