Правда – перший крок на шляху до оздоровлення
Я занадто втомлена для брехні.
* * *
Тим, хто поруч (чи то за власним бажанням, чи з відчуття обов’язку), я прагну говорити лише правду.
Будучи тією, якою я є зараз, я не зможу помилитися. В іншому випадку мене просто не зрозуміють.
* * *
Зараз, коли я перебуваю у в’язниці мого ліжка, моєї лихоманки, моїх страждань, я отримала можливість вільно висловитися. Тепер я можу сказати всю правду!
* * *
Сказати тобі правду – це не вияв егоїзму, навіть якщо тобі стане не по собі. Я хвора. У мене немає часу на якісь балачки чи на викрутаси.
У мене немає зайвого часу.
* * *
Сьогодні інші повинні втішати мене. Яка ж втіха може бути більшою за відпочинок у правді?
* * *
Те, що дотепер відділяло мене від тебе, – це брехня, стіна, яку хвороба день за днем допомагає мені зруйнувати.
* * *
Я благаю тебе: не обманюй мене!
Твоя брехня не оберігає мене. Вона закриває мене на самоті. Перш ніж збрехати, подумай, можливо, ти хочеш вберегти себе самого?
* * *
Коли ти мовчиш, то вирішуєш замість мене. Ти позбавляєш мене права прийняти цілковиту відповідальність за своє життя та за свою смерть.
Якщо ти наважуєшся замовчати правду, то це свідчить про те, що ти вважаєш мене безвідповідальною.
І це ти називаєш повагою?
* * *
Коли дитина ставить запитання, то очікує на відповіді. Як і я зараз.
Якщо я мовчу, якщо я нічого не хочу знати, якщо я кружляю довкола проблеми, уникаючи говорити про неї, то можеш мовчати і ти.
Але коли я прямо тебе про щось питаю, а ти у відповідь даєш мені жмуток брехні, то крадеш у мене розуміння, яке є моїм невід’ємним правом!
* * *
Хвороба загострює почуття. Я бачу більше, ніж бачать мої очі.
* * *
Ти беззахисний. І ти про це не знаєш. У твоїх словах чути навіть те, що намагаєшся приховати.
* * *
Ти, що лікуєш мене, не маючи жодного бажання робити це. Образ, який хочеш створити, – як скло, яке настільки прозоре, що тебе видно наскрізь.
* * *
Неможливо говорити правду, якщо її немає всередині тебе.
* * *
Правду треба говорити, адже її неможливо замовчати. Правда, яку не кажуть, перетворюється на брехню.
* * *
Кожне слово, кожен вчинок, що віддаляє нас від правди, стає тягарем для душі, а тіло стає заручником цього тягаря.
* * *
Якби страх мав форму, я б хотіла намалювати її, а потім витерти.
Скільки ж тоді б з’явилося образів на білому аркуші!
* * *
Я б хотіла, щоб у моїх стражданнях виблискувала слава.
Я б хотіла, щоб моя усмішка, незважаючи ні на що, так опромінювала інших, щоб вони змінювали своє життя.
Я б хотіла, щоб мої очі, відображаючи глибину мого болю, надихали на добрі вчинки і (а чом би й ні!) на прекрасні вірші.
Я б хотіла бути взірцем для всіх, хотіла б, щоб інші мене розуміли та деколи навіть аплодували.
Але правда, на жаль, зовсім інша. У стражданнях я втрачаю своє обличчя. Адже страждання не прикрашають.
На мою усмішку, незважаючи ні на що, не зважають. Декого дивує лише її відсутність.
Мої очі світяться болем, тож надихають не на вірші, а на розгубленість, огиду або ж, у ліпшому випадку, на співчуття.
Приклад, який я подаю, зазвичай сповнений нетерпінням, різкістю та ненавистю…
Ніхто мені не аплодує. Я маю усвідомити, що ці страждання є лише мої, тож підтримку я повинна шукати лише в собі самій. Але я повинна знати, що всередині себе я можу віднайти дещо набагато цінніше – правду.
* * *
Де є правда?
Це моє тіло мене зрадило, чи це я зрадила свою душу?
* * *
Господи, дай мені час зробити те, що я не зробила.
Дати те, що я не дала.
Сказати те, що я не сказала.
І віднайти в собі правду.
* * *
Я розпочала демонтаж дамби, яка оберігає мою брехню. Вода проникає в щілини, розширює їх, набирає сили та починає виносити геть залишки, які ще намагаються чинити опір.
Потім все падає.
Сила водної стихії стає руйнівною, вона змітає останні перешкоди та починає свій тріумфальний хід новою течією.
Коли хвилі поширюються, то не залишається навіть натяку на брехню. Омитий берег тепер висох під сонячним промінням, ставши чистим та просторим, а правда лежить на ньому гола, як пустеля.
Лише тут можуть прорости перші пагони зцілення.