Ворога, якого знаєш, ворога, якого бачиш і до якого можеш доторкнутися, легко подолати. Але ця хвороба? Це вона доторкається до мене, а не я до неї.
Я знаю про неї те, що мені кажуть. Я відчуваю її в собі, ці відчуття дуже болісні, але я не бачу її.
Тому, щоб мати можливість боротися з нею, я деколи уявляю її собі як відкриту рану і подумки йду туди, де вона є, та вимиваю всі нечистоти. Я добре її промиваю, дезінфікую, відчуваючи, як вона пече, стерилізую та посипаю порошком для затягування ран.
Щодня, кілька разів на день, я вирушаю туди, де я її собі уявила, та уважно і ретельно обробляю її.
Якщо розум справді має такі можливості, як про це говорять, то не використовувати його було б божевіллям!
* * *
Хвороба напала на мене несподівано, зайшовши з тилу. Я не була готовою (цікаво, як можна бути до цього готовим?), і початковий подив мене обеззброїв. Але зараз, коли я добре знаю її агресивність, часті напади й ілюзорні полегшення, я маю зброю проти неї. Яку?
Страх є зброєю.
Деградація, через яку вона прагне мене відправити на дно, теж є зброєю.
Злість, спричинена моїм безсиллям, теж зброя.
Кажуть, що думки керують тілом, що є способи наказати йому: “Одужай!” Один з них – емоції.
Емоції вивільняють ендорфіни – гормони, що зміцнюють нашу імунну систему.
Емоції, ходіть до мене! Злість, страх, деградація… Ми будемо боротися разом!
І нехай більше ніхто мені не каже, щоб я стримувала свої почуття!
* * *
Я теж можу подбати про себе. Розум – це мої ліки!
* * *
Як я ненавиджу цю хворобу, що позбавляє мене сил. Я закипаю від злости, що зумовлена цією несправедливістю. Я боюся, що не знайду виходу… Нехай ніхто не каже, що треба стримувати ненависть, контролювати прояви злости та придушувати страх! Такі особи лише збільшують моє почуття безпорадности.
Я повинна виявляти ці емоції, знати всі їхні прояви та нюанси. Коли я знатиму про них все, коли навчуся дивитися їм прямо у вічі, тоді я зможу використовувати їх, щоб видужати.
Як? Ненависть, злість, страх… Я скеровую вас, як лазерний промінь, який направляю в точку, де сконцентрований мій біль. Геть від мене!
Я боротимусь щодня з таким завзяттям, що не зможу не перемогти!
Тож не стримуйте мої емоції.
* * *
Хвороба допомагає мені оновити мою шкіру. Я уявляю, як з мене, починаючи з ніг, сповзає стара шкіра, як поступово згортається щоразу вище і вище, відкриваючи нову шкіру, яка була під нею, – рожеву, здорову. Вище і вище, аж до кінчиків волосся.
* * *
Я виробляю зцілення. Але також і смерть. Колись смерть мого старого хворого тіла оголить нову, невідому, загадкову шкіру, яка буде набагато більше моєю, ніж та, яку я маю зараз.
* * *
Любови, любови… Я тільки те й роблю, що вимагаю її від вас. Я хочу бути в центрі уваги. Я хочу, щоб мене приголубили, зігріли, нагодували…
А якби я спробувала наповнити любов’ю мою сусідку по палаті? Можливо, саме це і є першим кроком до зцілення?
* * *
Якщо ти справді хочеш, щоб я видужала, чому ти зранюєш мене відстанню між нами?
* * *
Із самого ранку я повинна боротися з велетенськими ворогами.
Ти хочеш обеззброїти мене?
Прийди і почни розповідати про твої щоденні конфлікти.
* * *
Щось сталося з надією?
Можливо, вона також захворіла?
Сьогодні я отримую від неї тривожні повідомлення:
– виходу немає;
– бракує сил;
– я здаюся.
Шановні лікарі, допоможіть! Подбайте спочатку про неї!
* * *
Якщо я зробила все, що змогла зробити. Якщо я воювала нігтям й зубами. Якщо я боролася, доки були сили, то що мені робити тепер?
Чекати.
Чекати, доки моє тіло не віднайде спокій, необхідний для того, щоб впоратися самотужки.
* * *
Я борюся, використовуючи всі наявні фізичні та психічні сили.
Я ввіряю моє тіло процедурам, які інші обрали для мене.
Я копаюся в душі, щоб освітити темні закутки.
Я жену геть неправду, як тільки розпізнаю її.
Одним словом, Господи, я роблю все те, що довірено мені, тож тепер зроби те, що маєш робити Ти!
* * *
Тіло йде загадковими, невідомими нам шляхами, на яких може натрапити на ключову мить, коли ворог буде розгромлений, а всі життєві процеси відновлять свій швидкий перебіг.
Навіть якщо ми вже і не сподіваємося на це.
* * *
Чому так важливо “вірити”?
Кажуть, що “віра” – це емоція, яка найбільше стимулює імунну систему.
Тож “віра” – це дар, який ми отримали. У що ж тоді “вірити”, як не в дивовижну вищу силу, яка знає набагато більше за нас?
Нам пропонують “вірити”.
Усміхаймось.
І видужаємо.
* * *
Коли я вийду звідси, то цінуватиму час, не змарную жодної миті.
Я дивитимусь на мої руки і ноги і дивуватимусь, що в мене є таке багатство.
Я обдумуватиму кожне слово перед тим, як його сказати, і використовуватиму лише ті слова, які вважатиму конструктивними.
Я впізнаватиму нещасливих осіб і намагатимусь допомогти їм. Але передусім я не скаржитимусь. Я більше ніколи не скаржитимусь!
* * *
Мені потрібен знак, коли я піду звідси. Знак, що символізуватиме певні “до” та “після”.
Мені потрібен радикальний і чіткий знак, який майорітиме, як прапор. Знак, який крикне так, що почує весь світ: “Я розпочинаю заново!”
КІНЕЦЬ