Книга Ездри знаменує важливу епоху Божих діянь стосовно Свого народу Ізраїлю. Хоча минуло сімдесят років, проте ця книга є продовженням Другої книги Хронік, бо для юдеїв, які були вигнані з землі обіцяної, час зупинився. Через свої гріхи й відступництво вони втратили все, і Бог послав Навуходоносора, щоб покарати їх, зруйнувати Свій власний дім, якого Його народ опоганив і опорочив, повести їх бранцями у Вавилон, «щоб виповнилося Господнє слово, проречене Єреміїними устами, аж поки вподобає собі земля свої суботи, по всі дні її спустошення святкувала вона суботи, щоб сповнилися сімдесят літ» (2Хр. 36:21).
Не може бути нічого сумнішого, ніж оповідь про руйнування Єрусалима й припинення життя царства, довіреного у відповідальність рук людини, крім, воістину, ще більш жахливої історії про облогу й захоплення Єрусалима військами Тита незабаром після початку християнської ери.
Довготерпіння Бога випробовувалося всілякими способами. У Своїй поблажливій благодаті Він терпів свавільне повстання Свого народу; Він барився з ниючим серцем, подібно тому, як Спаситель, перебуваючи на землі, плакав про місто, яке виражало царствену благодать; Він посилав до Них посланників: «А Господь, Бог їхніх батьків, усе посилав до них через Своїх послів слова остороги, бо Він змилосердився над народом Своїм та над оселею Своєю. Та вони соромили Божих послів, і погорджували їхніми словами, і насміхалися з Його пророків, аж поки не піднісся гнів Господа на народ Його так, що не було вже ліку. І Він навів на них халдейського царя» (2Хр. 36:15-17).
Так меч Його правосуддя впав на Його винний народ, бо їхні гріхи перевершили навіть гріхи амореїв, яких Бог вигнав від їхнього лиця (див. 2 Цар. 21:11). Із цього часу Божий престол на землі перемістився у Вавилон і почалися часи язичників, які все ще тривають і будуть тривати доти, коли Сам Христос установить Свій престол – престол Свого батька Давида (див. Лк. 1:32-33; 21:24). Таким чином, на вибраному народі було написано «Ло-Аммі» (не Мій народ, Ос. 1:9)[1], і вони вступили в сумний період полону й вигнання під справедливими актами покарання від руки їхнього Бога.
Розповідь у книзі Ездри починається з того періоду, коли сімдесят років вигнання юдеїв, передвіщені Єремією, завершилися, і Ездра оповідає про діяння Бога після цього заради виконання Його вірного й щирого слова. Саме характер цих справ пояснює ставлення Бога до Свого народу в часи язичників, а також, у деякій мірі, особливість цієї частини Священного Писання, як і книг Неемії й Естер. У цих книгах ми вже не бачимо Бога, Який активно втручається в справи Свого народу, але Він діє ніби за сценою, і, визнаючи в той же час новий порядок, котрий Він Сам установив, Він використовує язичницьких монархів, у руки яких Він віддав скіпетр землі для виконання Своїх цілей.
Тримаючи в пам’яті ці принципи, ми зможемо краще підготуватися до початку дослідження книги Ездри. Ця книга поділяється на дві частини. Перші шість розділів розповідають про повернення бранців, які відгукнулися на проголошення Кіра, а також про будівництво храму; останні чотири розділи розповідають про місію самого Ездри.
[1] Саме з цієї причини Бог у цих книгах, написаних після полону, ніколи не звертається до юдеїв як до Свого народу, яку б турботу про них Він не виявляв.