У декількох випадках вказується, що деякі лагодили навпроти своїх будинків (Неем. 3:10,23,28-29). У цих зауваженнях варто розрізняти дві речі: факт і навчання із цього факту. Факт полягав у тому, що ці діти Ізраїлю взялися за будівництво стіни навпроти своїх власних будинків; але, насамперед, Дух Святий бажає, щоб ми розуміли його значення. А воно не заховане глибоко. Тут ми одержуємо урок: з огляду на те, що стіна – це символ відділення, ці раби Господа почали зі своїх власних будинків; вони насамперед прагнули привести свої власні родини в підпорядкування слову Божому й тим самим здійснити відділення від зла в межах кола своєї відповідальності.
Таким завжди був Божественний порядок. Так, коли Бог покликав Гедеона стати рятівником Його народу, Він наказав йому зруйнувати жертовник Ваала в будинку свого батька, перш ніж він міг піти боротися проти мадіянитян. Як хтось уже відзначив, «внутрішня вірність передує зовнішній силі. Зло має бути винищене з Ізраїлю, перш ніж ворог може бути вигнаний. Спочатку послух, а потім сила. Такий Божий порядок». Таким чином, згадування про те, що ці кілька людей будували кожний навпроти свого будинку, показує, що сумління діяло; що вони правильно розуміли Божі претензії до них у сфері їхніх власних будинків, і що вони відчували, що упорядкування своїх будинків було необхідною характеристикою для будь-якого громадського служіння.
Цей принцип застосовується також у церкві. Апостол пише: «А єпископ… щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю» (1Тим. 3:2-4). І від диякона також потрібно, щоб він «добре рядив дітьми й своїм домом» (1Тим. 3:12). Коли цей принцип зневажається, це заподіює збиток церкві та святим, а також шкодить душам тих, хто займає керівні посади в громадах. Дух Божий велить нам коритися тим, хто має владу над нами; але не менш важливо, щоб ті, хто керує, мали духовні дари, що відповідають функціям, які вони взяли на себе.
Можна відзначити ще один цікавий пункт. Деякі з тих, хто будував ворота й допомагав у будівництві стіни, не лагодили навпроти своїх будинків. Наприклад, про первосвященика Еліяшіва (порівн. Неем. 3:1 з текстами Неем. 3:20-21) і про тих, хто лагодив навпроти своїх власних будинків, не сказано, що вони брали участь у будівництві воріт. Тут відзначені два класи людей. Перший клас – це ті, кого можна назвати церковними святими, тобто ті, хто бореться за церковну істину, зберігає істину відділення від зла в церкві і одночасно недбалий стосовно свого власного будинку. У Церкві Божій немає більш сумного видовища (і яке, на жаль, нерідко спостерігається), ніж те, коли відкритий прихильник вимог Христа до Свого народу, збереження Його авторитету серед тих, хто збирається в ім’я Його, допускає, що його власний будинок через безладдя, яке панує в ньому, стає предметом насмішок із боку ворога.
У цьому випадку Еліяшів є прикладом цієї категорії людей. Яким би байдужним не було його серце, він зовні був зайнятий підтримкою відділення, а також досягненням справедливості й суду в Ізраїлі – через будівництво разом зі своїми братами воріт і освячення їх; хоча, разом із цим, він дозволив іншим подбати про стіну навпроти його власного будинку (див. Неем. 3:20-21). Доглядаючи за виноградником інших, він не зберігав свого власного виноградника; і це підтверджується вже згаданим фактом, що він був родичем Товії Аммонитянина, а його онук женився на дочці Санваллата, хоронянина. Прикладами цього численного класу є також Ілій, Самуїл і Давид.
Потім, є й інші, як ми довідаємося з розділу, що розглядається, які, досить ревно піклуючись про свої власні будинки й улаштовуючи їх за Божим порядком, майже зовсім не дбають про благополуччя церкви. Такі засвоїли істину, що вони самі індивідуально повинні бути свідками Христа; але вони не усвідомили, що Церква має бути світильником серед світу. Інакше кажучи, вони не усвідомили єдності Божого народу, того, що віруючі – це «тіло Христове, а кожен окремо – члени» (1 Кор. 12:27). Внаслідок цього, хоча вони повністю усвідомлюють, що Слово Боже є путівником на їх особистому шляху, вони не визнають його авторитету над святими як над громадою. Тим самим вони часто виявляються пов’язаними з такими відступами від істини, з такою зневагою до верховенства Христа як Глави Церкви, через своє відкрите з’єднання з народом Божим, що це наповнило б їх страхом, якби вони тільки визнали свою відповідальність у церкві, а також у власних родинах. Але якщо ми розуміємо положення, в яке ми по благодаті були поставлені, нашим чесним бажанням буде об’єднати лагодження стіни навпроти наших власних будинків з будівництвом стіни й воріт.
Нічого в служінні Господнього народу не проходить непоміченим; так, ми читаємо: «А поруч нього направляв Шаллум, син Лохеша, зверхник половини єрусалимської округи, він та дочка його» (Неем. 3:12). Завзяття благочестивих жінок здобуло для них місце в цій хроніці Господньої праці. Такий запис, а також ще більш численні записи в Новому Заповіті показують, що ніколи немає труднощів відносно місця жінок у служінні, якщо вони сповнені силою Святого Духа. Збережені згадки про Іванну, дружину Худзи, Сусанну й багатьох інших, які служили Господеві Ісусу своїм майном, про Марію й Марту, про Фіву, служительку церкви, про Прискиллу, про Перейду й багатьох інших, безсумнівно, достатні як дороговказ для всіх, хто бажає перебувати біля ніг Ісуса й пізнавати Його слова.
Цей текст Писання показує нам не те, що бачить людина, а те, що бачить Бог. Батько і його дочка займалися лагодженням стіни, і сам факт, що це згадується, свідчить сам за себе. Крім цього, більше нічого не сказано; але вже наведені приклади достатні для того, щоб навчити, що й у Церкві Божій, і у світі досить місця для прояву жіночої активності й відданості Христу, за умови, що це проявляється в підпорядкуванні Богові і Його Слову.
Про Мешуллама, сина Берехії, сказано, що він лагодив «навпроти своєї кімнати» (Неем. 3:30). Може здатися, що в нього не було будинку, а тільки кімната; але хоча коло його відповідальності було вузьким, він був знайдений вірним. Апостол Павло говорить про домобудівництво: «Бо коли є охота, то приємна вона згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має» (2 Кор. 8:12). Це має бути розрадою для тих, хто прагне до розширення сфер служіння. Саме вірність на тому місці, на якому Господь поставив нас, Він цінує й хвалить; тому праця Мешуллама виділяється нарівні із працею Шаллума, сина Кол-Хозеїва, начальника округу Міцпи, про якого сказано: «А Джерельну браму направив Шаллум, син Кол-Хезеїв, зверхник округи Міцпи, – він збудував її, і покрив її, і повставляв її двері, замки її та засуви її, і направив мура ставу Шелах до царського садка, і аж до ступенів, що спускаються з Давидового Міста» (Неем. 3:15).
Якщо зробити огляд усього розділу, то можна виділити ще два пункти великої важливості. Читач зауважить, що деякі працювали разом з іншими, а деякі – поодинці. Одні випробовували щастя, коли служили в спілкуванні зі своїми братами, а інші бажали, перебуваючи в повній єдності з метою, яку мали перед собою їхні брати, трудитися в щирій залежності від Господа й наодинці з Ним. Це ж спостерігається в кожній добі Церкви. Є посудини, які пристосовані для одиночного служіння, і є ті, які, практично, марні, якщо не з’єднані з іншими. Небезпеки обсідають шляхи і тих, і інших. Перші часто схильні самоізольовуватися й забувати, що Господь має й інших служителів, котрі трудяться з тими ж цілями; тоді як останні іноді мають тенденцію забувати про особисту залежність, а також жертвувати своїми власними переконаннями відносно волі Божої заради забезпечення миру і єдності. Важливо прийняти служіння від Господа, трудитися так, як Він направляє, іти туди, куди Він посилає, поодинці або в громаді інших, і завжди зберігати щирість заради Його слави. Блаженний той раб, який засвоїв урок, що Господня воля, а не його власна повинна керувати всією його діяльністю.
Друга річ, варта уваги, – це різноманіття служіння цих дітей Ізраїлю. Один робив одне, інший – інше, тоді як усі працювали для однієї й тієї ж мети. Це був недвозначний натяк на різні функції членів тіла. Павло говорить про це так: «І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво – то виконуй його в міру віри, а коли служіння – будь на служіння, коли вчитель – на навчання» (Рим. 12:6-7). Важливість того, щоб зайняти дане нам місце відповідальності й здійснення особливого дару або функції тіла, дарованої нам, не може бути переоцінена. Кожний християнин має своє власне місце, яке ніхто інший не може зайняти, і свою власну працю, яку ніхто інший не може виконувати; і здоров’я, і процвітання громади залежать від розуміння й практики цієї істини.