«І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими, так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них. Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав злих духів, проказуючи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує! Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі? І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони з дому нагі та поранені. І це стало відоме юдеям та гелленам, усім, що в Ефесі замешкують, і острах напав на всіх їх, і славилося Ім’я Господа Ісуса. І багато-хто з тих, що ввірували, приходили, визнаваючи та відкриваючи вчинки свої. І багато-хто з тих, що займалися чарами, позносили книги свої та й перед усіма попалили. І злічили ціну їх, і вийшло на срібло п’ятдесят тисяч драхм. Так могуче росло та зміцнялося Божеє Слово! А як сповнилось це, Павло в Дусі задумав перейти Македонію та Ахаю, та й удатись у Єрусалим, говорячи: Як побуду я там, то треба мені й Рим побачити. Тож він послав у Македонію двох із тих, що служили йому, Тимофія й Ераста, а сам позостався якийсь час ув Азії.»
За часів моєї юності і молодості одним з провідних політиків у британській лейбористській партії був Джордж Браун. Це була дуже розумна і талановита людина. Його готували в керівники партії і навіть у прем’єр-міністри. У результаті він став другою особою в партії і вище не піднявся. Згодом він голосно критикував лейбористів, проте все більша ексцентричність поведінки не сприяла пропаганді його поглядів.
Проте я зараз згадав про Джорджа Брауна у зв’язку з його словами про владу. За його словами, у молодості йому дуже хотілося змінити стан речей: у британському суспільстві багато що йде не так, тому потрібна людина, яка дісталася б до влади і усе налагодила. Тому Браун пішов у політику. І от у місцевій раді він швидко виявив, що не в нього, не в ради реальної влади немає. Рішення приймалися десь в іншому місці. Тоді Браун став балотуватися до парламенту. Виявилось, що і в парламенті та ж сама ситуація: у його членів немає реальної влади. Вони обговорюють проблеми, вони голосують, але рішення йдуть звідкись ще. Доклавши зусилля, Браун потрапив у кабінет міністрів. На його найбільший подив, не знайшов він реальної влади і там. Згодом він підійшов вже до самої верхівки, але так і не з’ясував, де реальна влада. Люди працювали, події відбувалися, але чому – невідомо. То де ж влада?
(На той випадок, якщо читач не знайомий із ситуацією в британському суспільстві, додам: ні, відповідь полягає не в тому, що «реальна влада – у королеви чи королівської сім’ї». Конституційна монархія діє абсолютно інакше. Втім, у нас конституції немає, тому поняття конституційної монархії дещо дивне, але на це питання ми теж не відповідаємо.)
Питання про владу стоїть у центрі багатьох сучасних дискусій. І є поширені альтернативи. На одному полюсі знаходяться країни, де правителі просто вирішують, чому бути, а якщо люди стануть протестувати, проти них висилають танки чи бульдозери. Просто. І дорого. На іншому полюсі є суспільства, де стільки обговорень, референдумів, лобіювання в ЗМІ, що всі буквально тонуть у морі слів і паперу, і реальні речі губляться в тумані взаємних компромісів.
І серед усього цього багато людей усвідомлюють неприємну істину: питання про політичну владу (як упорядковувати і направляти суспільство) – лише один з аспектів куди більшої проблеми: як трансформувати життя людей. Можливо, ці два питання взаємозв’язані тісніше, ніж ми зазвичай думаємо. Адже йдеться не просто про те, щоб трансформувати одного за одним усіх людей і в процесі змінюватиметься суспільство. Іноді немає можливості чекати так довго. Якби Вільям Вілберфорс з друзями чекали, поки більше людей зрозуміють несправедливість рабства, він би не почав невідкладні реформи. У той же час реформувати соціальні інститути і громадське життя недостатньо: інакше суспільство загрузне в лицемірстві, коли люди зовні говоритимуть і робитимуть одне, а думатимуть при цьому абсолютно про інше.
Мабуть, невипадково в цій ефеській сцені, ретельно зображеній Лукою як кульмінація Павлової проповіді, питання про владу/силу стоїть у центрі. Цікаво, що в підсумковому описі в. 20 (пор. 6:7; 12:24) згадана влада, причому сказано, що слово Боже росло і зміцнювалося відповідно до сили Господньої. (Грецьке слово kratos означає «сила, влада, могутність».)
Переклади не завжди дозволяють ясно побачити новозавітні паралелі. Між тим вони дуже цікаві: Еф. 1:18-19 («щоб ви зрозуміли… яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його»); 3:16 («щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім»); 3:20 («Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас»); 6:10 («зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його!»); Кол. 1:11 («зміцняючись усякою силою за могучістю слави Його»). Отже, в одному випадку це якраз Послання до Ефесян, а в другому – до Колосян. Колоси знаходилися в тому ж районі Малої Азії, що і Ефес, але далі углиб материка. Цікава увага до теми сили і влади в цих текстах. Сюди можна додати згадки в посланнях, написаних Павлом в Ефесі: 1Кор. (1:18, 24-25; 2:4-5; 4:20 – «Бо Царство Боже не в слові, а в силі»), 2Кор. (4:7; 6:7; 10:4; 12:9 – «краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене»), Так, Павлу довелося вивчити урок цього останнього вірша. І можливо, було це якраз в Ефесі.
Мабуть, з ним щось сталося в цей час, що не залишило сліду в творі Луки. Таке буває. Скажімо, Клайв Льюїс у своїй духовній автобіографії «Наздогнаний радістю», описуючи події 1919 року, прямо повідомляє: «Маю попередити читача, що один великий і складний епізод я повністю випускаю. Я не маю права розповідати про нього».
Біографи висловили здогадку (мабуть, правильну), що маються на увазі стосунки з матір’ю його покійного друга, убитого на війні: при живій сім’ї було б неетично поширюватися на подібні теми. Що стосується Луки, то він теж про щось пише, а про щось умовчує (подібно до всіх істориків, включаючи сучасних критиків!). Нічого не повідомляє він про епізод, про який пише сам Павло в 2Кор. 1:8-9: «Ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих». І зрозуміло, чому в 2Кор. він говорить про силу, владу в іншій тональності, ніж у 1Кор.: у проміжку між цими посланнями щось сталося. У 2Кор. він теж вірить, що сила Божа діє через його служіння. Але віднині він вважає, що ця сила найсильніше проявляється через його неміч. На мій погляд, під час дворічного перебування в Ефесі йому довелося пережити гоніння, арешт і тюремне ув’язнення, так що у свій час він навіть чекав швидкої смерті. З чим були пов’язані ці сумні події? Можливо, з хвилюваннями, які ми розбиратимемо в наступному епізоді. А можливо, і ні. Бог діє (і історики пишуть) таємничим чином. І Павло, що збирався йти в Рим (в. 21), ще не знав, наскільки складним шляхом він туди потрапить.
А вся річ у тім, що Ефес був одним з центрів влади: влади магічної, владі політичної, владі релігійної. Але служіння Павлове показало, що сила імені Господа Ісуса могутніша їх усіх. Вона давала, наприклад, дивну силу зціляти: унікальний випадок – зцілення відбувалося навіть через «хустки й пояси», до яких доторкався Павло. І далі йде чудова історія про невдалих «ворожбитів юдейських», які вважали, ніби для них достатньо додати ім’я Ісуса до свого чаклунського закляття, щоб досягнути успіху, але виявили, що біс шанує Ісуса (а також Павла), але жодним чином не їх самих. Тут відбито щось дуже важливе (пор. розділи 8 і 13): благовістя дає силу, але це не «чаклунство», не «магія». Магія ж намагається (до речі, про це я від Льюїса дізнався) добути цю силу, не заплативши ціну – покору Творцеві. Проте відмовлятися від сили, як деякі роблять (на жаль!), – означає випліскувати з водою дитину.
Помітимо, що «сім синів юдейського первосвященика Скеви» – загадка анітрохи не менша Іванових учнів в Ефесі. Ніякого офіційного єврейського первосвященика з цим ім’ям не було. Можливо, деякі євреї, довгий час живучи на язичницькій території, схилилися до якогось синкретизму юдейської віри з язичницькою релігійністю, обрядовістю і магією.
Найяскравіший прояв сили Божої в цьому уривку – спалювання дорогих книжок з чаклунства, а також зречення тих, хто займався чаклунством від цього заняття. (Лука продовжує тему протистояння благовістя магії.) Проте при згадці про гроші у в. 19 ми повинні відчути, що мають статися випробування. Як і у Филипах, коли благовістя порушує фінансове питання, небезпека не примушує на себе чекати.