Текст для проповіді: “Коли вони наблизилися до Єрусалима і прийшли у Витфагію, до Оливної гори, Ісус послав двох учнів, повелівши їм: Ідіть у село, що перед вами; відразу знайдете ослицю на прив’язі й осля з нею; відв’яжіть і приведіть до Мене. А коли хтось вам щось скаже, то відповісте, що Господь потребує їх і що відразу ж їх поверне. Сталося це, щоби збулося сказане пророком, який промовляв: Скажіть сіонській дочці: Ось, твій Цар іде до тебе – лагідний і верхи на ослиці та осляті, яке народжене від під’яремної! Учні пішли і зробили так, як звелів їм Ісус: привели ослицю та осля, поклали на них одяг, і Він сів на них. І багато людей стелили свій одяг по дорозі, інші зрізували гілля з дерев і клали на шляху. Люди, які йшли перед Ним і слідом за Ним, вигукували, проголошуючи: Осанна Синові Давидовому! Благословенний Той, Хто йде в Ім’я Господнє! Осанна на висотах! Коли Він увійшов у Єрусалим, захвилювалося ціле місто, питаючи: Хто це Такий? А натовп відповідав: Це – Пророк Ісус, Той, Котрий із Назарета галилейського” (Матвія 21:1-11).
Вигляд чоловіка, що в’їжджає на віслюкові через браму до міста, з юрбою простолюдинів, безперечно, не викликає якогось неймовірного подиву чи захоплення. Від появи нового царя, який має дарувати багатостраждальному народові свободу та розквіт, очікуєш більш ефектного видовища. Замість віслюка, доречнішим видається використання бойового коня. Замість звичайного натовпу простолюдинів, очікується поява збройної армії, що веде полонених, захоплених колишнім окупантом. Але в цій історії немає всього цього. Є чоловік, що сидить верхи на віслюкові, і натовп Його учнів та прихильників, які радісно вигукують різні гасла. Те, що є незвичним для нас, для тих людей було виконанням пророцтва, виголошеного багато років тому. Через це ми чуємо слова: “Скажіть сіонській дочці: Ось, твій Цар іде до тебе – лагідний і верхи на ослиці та осляті, яке народжене від під’яремної!” Вони особливі для тих, хто знає це пророцтво, але почути пророцтво – ще не означає готовності його прийняти.
Єрусалим і єврейський народ жили в очікуванні месії – нового царя. В уявленні багатьох людей це був досить простий образ. Благословенний Богом ЯХВЕ цар відновить велич єврейської держави, визволить від ненависних окупантів, подарує народові велич, процвітання і мир. Хтось із числа більш побожних осіб, ймовірно, міг очікувати на духовне пробудження в Ізраїлі, хоча в розповідях Євангелій ми не бачимо якоїсь значної групи, що була б готовою до цього. Лише поодинокі випадки, як наприклад, Никодим.
Мрія про політичного Месію не була чужою й для апостолів. Недаремно двоє з них, Яків та Іван, хотіли посісти найбільш важливі місця поряд зі своїм Вчителем. Так гадала й їхня мати. Так думали і апостоли, які пізніше обурювалися вчинком братів Зеведеєвих. Це може видаватися дивним, що люди, які були поруч із самим Христом, не розуміли Його служіння та мали свій образ політичного месіанізму.
Посеред натовпу людей, що зустрічає Ісуса, який в’їжджає до брам Єрусалиму, ми не бачимо первосвящеників і фарисеїв, але це не означає, що їх там не було. Особа Ісуса їх лякала. Вони бачили в Ньому загрозу власному спокійному життю в окупації і ризик ще одного невдалого повстання проти римського панування. Частина з них були досить прагматичними людьми, тому рішення видати на смерть Ісуса видавалося їм доволі раціональним. “Хіба не розумієте, що краще для вас, щоб Одна Людина померла за народ, а не щоб увесь народ загинув?” (Івана 11:50) – міркують вони. Для досягнення цієї мети вони готові брехати, маніпулювати та навіть погрожувати римському прокураторові Понтію Пилату. Ідея, що “мета виправдовує засоби” стара, як світ, і ми насправді не зможемо дошукатися її винахідника. Для більшості духовних лідерів Ісус був загрозою, яку потрібно було усунути. Вони вже встигли переорієнтуватись під окупаційну дійсність: з насильством, утисками і обмеженням релігійної свободи. Вони навіть вибороли собі місце, яке допомагало їм функціонувати в імперській реальності.
Влада і особиста користь є набагато ближчими та зрозумілішими для більшості людей, ніж правда і свобода. Вислів “свобода – не масло, на хліб не намажеш” не є витвором сучасності, але поняттям із давніх-давен. Можна захоплюватися історіями про місіонерів, мучеників за віру чи, навіть, постаттю та вчинками Дитріха Бонхьоффера, але це ще не означає нашої готовності ризикнути власним життям і добробутом заради цінностей та віри. А іноді страх перед втратою усього набутого добра призводить навіть до того, що людина хоче затулити рота всім тим, хто може загрожувати її добробутові.
Посеред натовпу, що вітав Ісуса, був принаймні один з так званої групи зелотів. Загалом, зелотів не особливо цікавила особа Ісуса. Ймовірно, вони не знаходили в Його вченні потрібного їм радикалізму. Вони були прихильниками радикальної боротьби з окупантами та їх посіпаками. Відповідно, їхній месія мав би сповідувати радикальний фундаменталізм. Та Ісус не підходив на цю роль, хоча один із колишніх зелотів і побачив у ньому Вчителя і Месію.
Сьогодні досить часто можна почути заклики про необхідність історичної ревізії чи оцінки тих чи інших дій з перспективи сучасності. Неодноразово можна зустріти гордівливе переконання, що ми кращі, ніж наші предки. Але насправді, це не є чимось новим. Це вже було. Відкидаючи досвід попередніх поколінь через власну гординю, ми позбавляємо себе можливості вчитися не тільки на позитивному досвіді, але і на помилках. Гординя часто закриває перед нами Боже одкровення, що записане в Його Слові.
Чи існує сьогодні в християнському середовищі віра в політичне месіанство? Безумовно, так. Християни, подібно до інших представників суспільства, спокушаються простими рішеннями складних проблем. Це допомагає популістам і тиранам займати посади в Церквах і в державі. Наївна віра у великого лідера, який змінить наш світ за 24 години чи лише однією розмовою, є шкідливою. Більше того – єретичною, адже ставить звичайну грішну людину на місце безгрішного Христа, який є Богом. Звичайно, цей процес не відбувається свідомо. Ми прагнемо великого лідера та простих і швидких рішень, а хтось намагається відповісти на цей запит і “гарантувати” свою спроможність це виконати. Таким чином, ми двічі обманюємо самих себе.
Наділяючи політичних чи духовних лідерів божественними атрибутами і магічними можливостями, ми самі себе заганяємо в пастку. Створюємо ідола, який, рано чи пізно, зрадить нашим сподіванням, адже він не має тієї сили, яку ми вигадали для нього. Під час війни, що природньо, нам хотілося би, щоб існував якийсь магічний спосіб миттєво її завершити. Але недостатньо лише нашого бажання. Російський військовий агресор, що розпочав війну з нами, не зупиниться, поки не досягне своїх цілей, які несуть знищення і поневолення, або поки не буде зупинений силою. Звісно, така реальність розчаровує і викликає злість. І це іноді призводить до того, що ми шукаємо винних у своєму ж середовищі, аби вилити хоча б на когось своє почуття безпомічності та безсилля. Але це ще більше віддаляє нас від самих себе та від Божої любові.
Люди, які йшли за Христом до Єрусалиму, кричали: “Осанна Синові Давидовому! Благословенний Той, Хто йде в Ім’я Господнє! Осанна на висотах!” Радісні вітання і правильні слова, сенс яких стане зрозумілим лише після розп’яття і воскресіння Господа. Саме на Хресті Голгофи ми побачимо справжню ціну любові – жертва Одного заради спасіння людства. Бог приходить у цей світ не заради того, щоб нагодувати всіх голодних чи зцілити усіх хворих. Хоча, беззаперечно, це важливі речі. Він приходить заради спасіння. Там у Віфлеємських яслах, лежатиме не просте маля, якому забракло місця в оселі, а власне, Спаситель світу.
Люди, що бачили цю дивовижну процесію, коли вона входила до Єрусалиму, ставили перед собою серйозне питання: “Хто це такий?” І отримали відповідь: “Це – Пророк Ісус, Той, Котрий із Назарета галилейського”. Але насправді, Він є Кимось, Хто значно більший за пророка. Ісус – не просто цікавий Проповідник. А деякі з сучасних проповідників, можливо, навіть назвали б Його невдахою, адже Він не створював широкої мережі Своїх послідовників і не брав від них десятини. Ісус не є лише одним із пророків чи моральних авторитетів. Він є, як свідчить апостол Хома – “Господь мій і Бог мій” (Івана 20:28).
Щира відповідь на питання: “Хто для мене Ісус Христос”, е вирішальною для спасіння. Тільки в разі, якщо Він є нашим Спасителем, ми можемо стати отримувачем Його благодаті й спасіння. Тільки Спаситель може спасати. І тільки Бог може простити гріхи та дарувати надію на вічне життя, що стає понад усілякі страждання цього віку.
В очікуванні на Христа, у цей час Адвенту, під час російсько-української війни, ми розмірковуємо над значенням земного втілення Христа для нас сьогодні. Бог прийшов у цей світ у людському тілі. Він прийшов не заради слави, а заради спасіння всіх, хто цього потребує. Він сьогодні перебуває посеред нас через Святого Духа: під час наших страждань та страхів, у наших служіннях і в спільноті Вівтаря. Ми чекаємо з надією на Його друге пришестя. Не з почуттям страху перед кінцем світу чи бажанням побачити покарання для наших ворогів, а з надією на зцілення наших сердець, отримання Божого милосердя, споглядання Його справедливості та спасіння, що ґрунтується на Його жертві любові. Нехай же наш Люблячий Небесний Отець зміцнить нас у цій чудовій надії. Амінь!
Єпископ Павло Шварц, 01.12.2024