«А як заколот стих, то Павло скликав учнів, і, потішивши та попрощавшись із ними, вибрався йти в Македонію. Перейшовши ж ті сторони та підбадьоривши їх довгим словом, прибув до Геллади, і прожив там три місяці. А як він захотів був відплинути в Сирію, то змову на нього вчинили юдеї, тому він узяв думку вертатись через Македонію. Разом із ним пішов Сопатер Піррів із Верії, Аристарх та Секунд із Солуня, і Гай дерв’янин, і Тимофій, а з азійців Тихик та Трохим. Вони відбули наперед, і нас дожидали в Троаді. А ми відпливли із Филипів по святах Опрісноків, і прибули днів за п’ять у Троаду до них, де сім день прожили.
А дня першого в тижні, як учні зібралися на ламання хліба, Павло мав промову до них, бо вранці збирався відбути, і затягнув своє слово до півночі. А в горниці, де зібралися ми, було багато світел. Юнак же один, Євтих на ім’я, сидів на вікні. Його обгорнув міцний сон, бо задовго Павло промовляв, і він сонний хитнувся, і додолу упав із третього поверху, і підняли його мертвого… Зійшов же Павло та до нього припав, і, обнявши його, проказав: Заспокойтесь, бо душа його в ньому! А вернувшись, він хліб переломив і спожив, і бесіду довго точив, аж до досвітку, потім відбув. А хлопця живим привели, і зраділи немало.»
Найбільший епос XX століття заснований на подорожі. Мільйони людей читали «Володар кілець» Толкієна, мільйони людей дивилися фільм по цій книзі. Толкієн – продовжувач древньої і благородної традиції: оповідання про світ, про людські долі у формі розповіді про подорож – Фродо з друзями йде до Рокової гори, щоб виконати місію, яку ніхто окрім них виконати не може. Багато хто з нас веде осілий спосіб життя і рідко вибирається з дому навіть для короткого відпочинку. І вже тим більше, практично ніхто не проводить життя в поїздках і подорожах. Проте ми відчуваємо силу і привабливість розповіді, яка примушує нас замислитися про наші власні мандри, мандри через час. Ця подорож – усе наше життя – пов’язана з багатьма небезпеками і несподіваними поворотами. Ми згадуємо «місця», залишені в минулому, і думаємо про те, куди підемо далі. Навіть якщо ми все життя живемо на одній вулиці і в одному будинку, ми все одно в дорозі, подобається нам це чи ні, і ми любимо книги, що допомагають побачити речі в такому ракурсі.
І звичайно, подорож, разом із судами/виправданнями, – один з лейтмотивів Дій. Перед нами ще один «ми-уривок», в якому автор (чи його джерело) викладає перипетії з особливими подробицями: де були, на яких островах зупинялися, які пропливали повз і так далі. Має сенс замислитися про те, що робить Лука.
Два найбільших епосу стародавнього світу були оповіданнями про подорож. Один з них «Одіссея» Гомера. Після десятирічної Троянської війни знаменитий герой Одисей повертається додому на Ітаку (острів в Іонічному морі неподалік від грецького узбережжя). Довгим і важким був його шлях: багато чужих земель він побачив, у багатьох випробуваннях побував і багато пригод зазнав, перш ніж змучений і майже ніким не впізнаний повернувся на батьківщину. В оповіданні Луки є щось спільне з «Одіссеєю» (зрозуміло, при всіх радикальних відмінностях), і цікаве питання: чи могли виникнути в його читачів асоціації з Гомером? Павло як новий герой… І другий епос був написаний незадовго до Павла Вергілієм, найкращим з римських поетів. Називається він «Енеїда». Він присвячений поверненню з Троади (древня Троя), куди якраз Лука тепер привів Павла, у Рим героя на ім’я Еней. Чи могли в когось виникнути асоціації з Вергілієм? Якщо так, то як ці асоціації сприймалися?
Є розповідь про подорож і в старозавітному П’ятикнижжі: шлях дітей Ізраїлевих з єгипетського рабства додому, у Землю обітовану. Географія, звичайно, абсолютно інша: не бурхливе Середземне море, як у Гомера і Вергілія, а суха і запорошена пустеля. Проте, подібно до Дій, П’ятикнижжя закінчується на найцікавішому місці. Якби в нас не було інших книг, ми б згорали від цікавості: «Що було далі? Увійшли вони в Землю чи ні?..» У Діях нас мучить аналогічне питання: «Що сталося на останньому суді? Що Павло сказав Нерону, а Нерон – Павлу?» І тема подорожі, з усіма її негараздами і поворотами, через які народ Божий приходить до наміченої і обіцяної мети, дуже важлива для Луки. Вона заявлена вже у вступному дорученні Ісуса: «Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). До кінця Дій це завдання виконане. А оскільки всі дороги античного світу вели в Рим (і відповідно, з Риму), потрапивши туди, благовістя мало потрапити всюди.
Чи проводили єврейські (юдеохристиянські) читачі Луки такі зв’язки? Чи розуміли вони, що ця розповідь про благовістя може бути не лише дивною ілюстрацією до духовного паломництва кожного християнина (пор. «Подорож пілігрима» Буньяна), але і глибокою пророзумовою допомогою, що дозволяє зрозуміти деякі таємниці життя і смерті, рабства і свободи, нашого покликання?
Без сумніву, сам Павло прекрасно знав історію виходу: це одна з головних тем у багатьох його посланнях (зокрема, написаних у той час, який описують тут Дії). До цього періоду відносяться два важливі тексти Павла: він працював над 2Кор., мабуть, під час свого шляху північною Грецією (в. 1-2), ще до Коринту, де за час його відсутності в Ефесі виникли найрізноманітніші проблеми, включаючи сильну опозицію до нього особисто. Потім, під час перебування в Коринті (можливо, в очікуванні корабля в Сирію, яким він у результаті не скористався: в. 3), він створив свій шедевр: Послання до Римлян, пояснюючи, як благовістя про Господа Ісуса лежить в основі усіх його задумів, усіх трудів заради місії і єдності церкви.
І він просив римлян молитися про успіх своєї справи, до якої Лука доки тактовно не привертає уваги (він зробить це пізніше, у 24:17): грошове пожертвування грецьких християн на користь убогих християн Єрусалиму – важливий для Павла знак того, що юдеохристияни і християни з язичників складають єдину сім’ю (Рим. 15:22-33). Можливо, одна з причин ширшої компанії супутників, що представляли різні церкви (Дії 20:4), полягала в тому, що Павло хотів убити двох зайців: забезпечити краще зберігання грошей і мати свідків, які згодом відзвітували б про долю грошей.
Несподіваний і зворушливий епізод з Євтихом (його ім’я, звичайне для раба, означає «Щасливий», – у даному випадку воно виправдалося!) одночасно підвищує настрій і свідчить щось важливе про життя ранньої церкви. Судячи з усього, що ми знаємо про Павла і багатство його ідей, він при першій нагоді міг заговорити співрозмовників далеко за північ. (Один мій вчений колега – математик! – одного разу помітив: наскільки часто ідея, яка здається тобі самому простою і ясною, а пояснювати її доводиться мало не годинами навіть розумним співрозмовникам.) А оскільки Євтих цілий день працював (незважаючи на неділю, це був звичайний робочий день; церква збиралася або дуже рано вранці, або пізно вночі, або те і друге відразу), недивно, що його зморив сон. Смерть наклала б трагічний відбиток на все. Але ні! Подібно до Іллі (1 Царів 17:21), Павло узяв, обійняв його і знайшов живим. (Лука не повідомляє, що це було: Євтих помер і воскрес або втратив свідомість і опритомнів.) Потім вони справили трапезу, що свідчить про смерть і воскресіння самого Ісуса (Дії 20:11). Розмови тривали, поки не настав час йти.
Велика розповідь про подорож героя і його щасливе прибуття за призначенням включає моменти смерті і життя, братерства і богослужіння. У кожному поколінні церква покликана уважно приглядатися: які безпосередні, практичні, домашні, особові і часто невідкладні виклики вимагають нашого часу, молитви і уваги. Хлопчик-раб у вікні і мандри на тисячу миль мають однакову значущість.