«Коли ж він боронився отак, то Фест проказав гучним голосом: Дурієш ти, Павле! Велика наука доводить тебе до нерозуму! А Павло: Не дурію – сказав, – о Фесте достойний, але провіщаю слова правди та щирого розуму. Цар бо знає про це, до нього з відвагою я й промовляю. Бо не гадаю я, щоб із цього щобудь сховалось від нього, бо не в закутку діялось це. Чи віруєш, царю Агріппо, Пророкам? Я знаю, що віруєш. Агріппа ж Павлові: Ти малощо не намовляєш мене, щоб я став християнином… А Павло: Благав би я Бога, щоб чи мало, чи багато, не тільки но ти, але й усі, хто чує сьогодні мене, зробились такими, як і я, крім оцих ланцюгів… І встав цар та намісник, і Верніка та ті, хто з ними сидів. І набік вони відійшли, і розмовляли один до одного й казали: Нічого, вартого смерти або ланцюгів, чоловік цей не робить! Агріппа ж до Феста сказав: Міг би бути відпущений цей чоловік, якби не відкликавсь був до кесаря.»
Пам’ятаю, одного разу я читав лекцію студентам в Оксфорді. Був кульмінаційний момент, здається, пов’язаний з Рим. 8:3, коли потрібно було максимально чітко пояснити, як Павло розумів смерть Ісуса. У таких ситуаціях завжди виникає сильна напруга. Тема настільки важлива і настільки тонка, що потрібен відповідний стан розуму і духу.
І тільки я почав говорити основне речення, як за вікном запрацювала газонокосарка. Настільки несподівано і голосно, що усі навіть підстрибнули. Природно, зосередженість пішла, хід думки був втрачений, і усе довелося починати наново. Тоді я сказав студентам, що подібні речі трапляються досить часто. Наприклад, одного разу в Канаді у вирішальний момент один студент не знайшов нічого кращого, як встати і піти відкривати вікно. Іншим разом я проповідував перед кількома тисячами людей у величезному шатрі. У найважливішу хвилину електрострум зник і мікрофон відключився. Я напружив голосові зв’язки і постарався закінчити свій виступ так, щоб усі чули, але це було, звичайно, вже не те. І часто мені доводиться пояснювати, що так вже вийшло: у багатьох аспектах я б вважав за краще читати лекції і проповіді на тихі і нешкідливі теми, які нікого не зачіпають, але доводиться говорити про речі набагато важливіші і гостріші, де важлива атмосфера і потрібно бути готовим до неприємних несподіванок.
Тому, коли я читаю, що в кульмінаційний момент Павлової промови римський намісник вирішив, що з нього досить, я не дивуюся. (Тільки не думайте, що я порівнюю себе з апостолом, немов миша порівнює себе із слоном!) У деяких перекладах це виглядає як «Фест вигукнув», що сильно пом’якшує сенс: виходить, що Фест каже щось на кшталт «знаєте, Павле, на мій погляд, тут ви значно перебільшуєте». З грецького ж тексту зрозуміло, що він голосно вигукнув, голосно прикрикнув на Павла. Мабуть, у такій іменитій компанії кричати так само моветон, але уявимо: це зовсім нова для Юдеї людина, яка ніколи навіть близько нічого подібного не чула, для неї почуте взагалі в голові не укладається. Від шоку і подиву Фест навіть трішки забув пристойність: «ПАВЛЕ, ТИ З’ЇХАВ З ГЛУЗДУ! ТИ СКАЗИВСЯ!» (Завжди хороший хід для тих, кому не подобається, що говорить учений.) На тому і кінець Павлової проповіді.
Але тут у Павла виникає ще цікавий обмін репліками з Агріппою. Агріппа був не лише «другом римлян», але до нього добре ставилися і в єврейському народі. Воно зрозуміле: на відміну від своїх попередників, він не кривдив народ, а юдейські традиції, навпаки, розумів. В останньому відношенні сам Павло віддає йому належне (в. 2-3). І про християнство він, звичайно, загальне уявлення має, як Павло припускає у в. 26.
Тому апостол ставить йому просте запитання: Агріппо, адже ти вірний юдей, чи не так? Ти віриш пророкам? Зрозуміло, віриш!
Агріппа опинився в скрутному становищі. Він не може просто узяти і піти від відповіді: безліч голів обернулася в його бік, щоб подивитися, як цар відповість на запитання цього чи то божевільного, чи то не божевільного ученого, в якого вистачило зухвалості вимовити подібні слова. Що ж робити? Про відповідь «ні, не вірю» і мови бути не може: народ йому цього не простить. Найпростіше сказати: «Так, вірю». Але зрозуміло, що він у такому разі почує від Павла: «Значить, ти віриш і у воскресіння! Чому ж ти не віриш в Ісуса?» До цього моменту Павло вже підводив у в. 8. Значить, Агріппі доводиться швидко міркувати.
Взагалі Павло вчинив сміливо, але я б застеріг сучасних проповідників від сліпого наслідування йому. І не тому, що заставати людей зненацька не можна: тут усе залежить від конкретної ситуації, від особи місіонера і раніше всього веління Духа. Справа в іншому: особисто я не став би домагатися від людей згоди, що у воскресіння вони готові повірити, а потім виводити звідси необхідність стати християнами. Втім, адже зазвичай я і не виступаю перед ортодоксальними юдеями, у яких віра у воскресіння як мінімум формально прописана. У мене інші аудиторії та інші підходи. Втім, ці речі дуже індивідуальні: слід прислухатися до голосу Духа, Який часом схиляє до несподіваних рішень.
У результаті Агріппа відповідає: «Ти малощо не намовляєш мене, щоб я став християнином» Він вивернувся, але і, мабуть, зніяковів. Мені здається, він до певної міри пророкам вірив, хоча і звик сидіти на двох стільцях (юдейському і язичницькому) і збирався сидіти на них далі. У його відповіді чуються приблизно такі інтонації: «Десь в іншому житті, якби я не зв’язався з тими справами або цими справами, і взагалі при інших обставинах… тоді, хто знає, можливо, я б і погодився з твоїми закликами… У будь-якому випадку я тебе розумію. Але… не сьогодні, перепрошую».
Розумно, нічого не скажеш. Павло використовує його відповідь, з одного боку, максимально серйозно («не тільки но ти, але й усі, хто чує сьогодні мене, зробились такими, як і я»), а з іншого боку, з долею гумору («крім оцих ланцюгів…» – він показує на свої ланцюги).
Отже, захист закінчений. Цар і намісник разом покидають залу. По залу розноситься шепіт, що Павло не зробив нічого гідного смерті або в усякому разі ланцюгів. Агріппа навіть вимовляє щось на кшталт: «Який жаль, що цей малий попросив про суд імператора. Інакше його можна було б і звільнити».
Звичайно, Фест цілком міг виявити сміливість і звільнити апостола. Про існування дивного єврейського в’язня імператор ще не знав: чому б і не випустити людину на свободу? Але це могло мати неприємні наслідки. Якби кесар дізнався, що у Феста був в’язень, який звернувся до його, кесаря, суду, а Фест розпорядився з ним на власний розсуд, кесар міг би сильно розгніватися. У цьому випадку імператор міг би міркувати так: а що коли цей Павло дійсно був небезпечним спокусником, який примудрився задурити намісника (пор. Ів. 19:12: «Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти!»). І потім, якщо громадянин апелює до імператора, він не лише має право на цей суд, але і зобов’язаний з’явитися перед цим судом. Давати задній хід у подібних справах означає створювати небезпечний прецедент, девальвувати імператорський суд: не можна, щоб люди ставилися до подібних речей легко, – сьогодні звернулися до імператора, а завтра – передумали. Ні вже, якщо ти попросив про суд кесарів, ти цей суд і отримаєш. І звичайно, у Феста виникли б проблеми з юдейською владою, яка могла б і не звернути уваги на доброзичливі ремарки Агріппи.
Таким чином, тепер Павлу пряма дорога в Рим. Як ми побачимо, дорога важка і небезпечна. Але в усякому разі він знаходиться в безпеці від єврейських фанатиків-вбивць і йому не потрібно піклуватися про організаційну сторону подорожі. Хто знає, судячи з 2Кор., апостол міг убачати і певну гумористичну сторону в тому, яким способом він вирушає в столицю імперії.