Велика четвірка[1] помилкових виховних концепцій трапляється доволі часто, але я переконався, що особливо піддаються її впливові релігійні сім’ї. Мама чи тато потрапляє в пастку синдрому супербатьків, коли починає думати так:
- Діти – моя власність.
- Я – суддя і пророк.
- Мої діти не можуть програвати.
- Я – шеф, тож має бути так, як хочу.
Усі чотири концепції помилкові. Від них відгонить деспотизмом – таким стилем батьківства, якому притаманно багато контролю й мало любови та підтримки. Деспотичні батьки перебувають «при владі» і правлять категорично й рішуче. Батьки легко вдаються до такого стилю, коли переконані, що вони, «дресируючи» дитину, виконують Божу волю, бо сам Господь цього від них очікує. Звичайно, деякі батьки більш деспотичні за інших, але це роль, в яку ми вживаємося дуже легко, особливо тоді, коли ситуація виходить з-під нашого контролю і над нами беруть гору нетерплячість, збайдужіння або стурбованість. Гадаю, було б добре, якби батьки знали про існування цих чотирьох пасток синдрому супербатьків.
1. Діти – моя власність
Усім батькам треба нагадати, що діти не є їхньою власністю. Це правда, що батьківство – довготривала інвестиція (не кажучи вже про кошти). Але діти не належать нам. Практична дисципліна нагадує: ми не повинні старатися заволодіти дітьми чи пробувати залишити їх собі. Навпаки, мусимо допомагати їм, щоб вони, докладаючи власних зусиль, ставали відповідальними й обов’язковими особами.
Наші діти належать Господу. Він довірив їх нам, давши в Біблії конкретні вказівки, як їх учити і збагачувати їхнє життя. Коли потрапляємо під вплив синдрому супербатьків, то так заглиблюємося в життя дітей, що врешті, немовби з надміру любови, у нас з’являється бажання заволодіти ними. Однак насправді, як я вже казав, деспотичні батьки часто контролюють дітей, але рідко дають їм любов і допомогу. Звичайно, у деспотичних сім’ях теж є любов, але вона виявляється як милість диктатора. Практичну дисципліну було задумано так, щоб допомогти дитині досягти рівноваги, яка, з одного боку, дає тепло і любов, а з другого – свободу приймати самостійні рішення. Практична дисципліна допомагає скерувати дитину, але не дає батькам поводитися з нею, як із власністю, чи встановлювати повний контроль.
2. Я – суддя і пророк
Ми не є ні суддями, ні пророками. Єдиний суддя – це Бог, і колись Він судитиме кожного з нас. Так, ми маємо владу над дітьми, але треба застосовувати її делікатно, справедливо і з любов’ю. Кожен день життя – нашого і наших дітей – багатий на виклики. Але практична дисципліна наголошує: ми не маємо права судити дітей, хоча вони самі часто намагаються підштовхнути нас до цього. Дітям притаманна природна схильність сприймати маму й тата як непомильних і вважати їх останньою інстанцією, яка допоможе їм досягти бажаного. Ми часто відчуваємо спокусу взяти на себе цю роль і вирішити їхні проблеми, винісши слушний присуд.
Погляньмо на шестирічного Ріккі й восьмирічного Боббі. Коли надходить час лягати спати, вони починають вовтузитися й битися один з одним. Тато вже тричі казав їм заспокоїтися. Але хлопчаки далі бешкетують. Врешті молодший братик починає плакати. Цього досить, щоб клавіша гніву увімкнулася, і тато вбіг до кімнати, рішуче налаштований негайно навести лад!
– Гаразд, хто почав? – у цю мить батько виступає в ролі судді і має намір з’ясувати, хто заслужив покарання.
Як і можна було сподіватися, брати показали один на одного. Тато почувається розгубленим у ролі судді й каже:
– Слухайте! З мене досить. Я тричі казав вам, що маєте заспокоїтися! ЗРОЗУМІЛИ?
– Так, татку.
– Так, татку.
Розлючений татко виходить, грюкнувши дверима так, що аж будинок затрясся. А що ж роблять хлопці за зачиненими дверима? Дивляться один на одного, притуливши до вуст долоні, щоб не вибухнути сміхом. Врешті Боббі не витримує й пирскає:
– Ти бачив, як у нього жили здулися на шиї? Я ніколи не бачив його таким лютим.
Тим часом тато повертається до вітальні і разом з мамою сідає перед телевізором. Дружина загострює увагу на проблемі, кажучи:
– Джоне, мені здається, що ти був з хлопцями занадто різким.
Джон кидає у відповідь:
– А мені здається, що якби ти дбала про дисципліну, я не мусив би цього робити!
Тепер супермама і супертато або дивитимуться телевізор у гробовій тиші, або почнуть сваритися. Елементарно потрапили в пастку, яку приготували для них діти, які безперестанку втягають обох батьків у власні малі суперечки. Іронія ситуації полягає в тому, що татові лише здавалося, що він виступає в ролі судді. Насправді він став об’єктом маніпуляції! Його першою помилкою було тричі зробити дітям зауваження, тобто вмовляти їх. Коли ж шибеники остаточно роздратували батька, він скоїв другу помилку – розлютився. Третьою татовою помилкою було запитувати, хто це зробив. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації жоден із хлопців не визнає провини.
Що ж мав зробити батько? У нього було кілька можливостей, які випливають із принципів практичної дисципліни. Приміром, скористатися логікою послідовности подій і сказати хлопцям, що вони муситимуть кілька наступних днів лягати спати раніше, якщо не перестануть сваритися. Або ж вивести одну дитину з кімнати і покласти її спати деінде (див. розділ 11, підрозділ «Ліжкові битви»).
Попри всю серйозність ситуації, батьки ніколи не мають ставати суддями. Вони не є представниками суду. Натомість дбають про дім, в якому заохочення використовують замість винагороди, а дисципліна завжди важливіша за покарання. Щоб грати роль суддів і пророків, мусять бути супербатьками – швидкими, як куля, і сильними, наче локомотив. А для практичної дисципліни їм потрібна мудрість вчити дітей, як приймати добрі рішення, і дозволити правити дійсності.
[1] Вислів «Велика четвірка» перегукується із назвою одного з детективів Агати Крісті, а також із угрупованням чотирьох країн (США, Великобританії, СРСР і Франції), що сформували Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив воєнних злочинців.